Перша заповідь

Бо де скарб твій, там буде й серце твоє (Мф. 6:21).

Нещодавно у нас в гостях були декілька ченців. Сиділи за столом, їли та пили те, що Бог послав. Говорили вони в основному про поїздку на Афон, звідки повернулися нещодавно, і про інші цікаві речі: про Божественну Літургію, обговорювали Євангеліє від Луки, говорили про те, як співають в Греції, і взагалі про тонкощі грецької мови.

Чим живе людина? Які у неї інтереси, прагнення? Все виявляється за столом, в загальній бесіді, адже «чим серце наповнене, те говорять уста» (Мф. 12: 34).

Є люди, для яких застілля є мало не сенсом життя: до приходу гостей господарі проводять генеральне прибирання, купують продукти, готують різноманітні страви.

А люди, збираючись в гості, підбирають відповідний одяг, «скидаються», щоб купити спиртні напої, – кожному з нас це знайомо, адже ми, зрозуміло, час від часу теж беремо участь в різних бенкетах.

Дні народження, весілля, всілякі свята світські люди відзначають, як мовиться, «з розмахом»: з піснями, незграбними танцями, і, не дивлячись на хронічний брак коштів, столи ламаються від їжі та спиртних напоїв.

І гості, і господарі, як правило, голосно розмовляють, жестикулюють, люто сперечаються, несамовито веселяться: «І вони будуть їсти, але не наситяться, чинитимуть блуд, та не розмножаться, бо покинули дбати про Господа. Блуд і вино та сік виноградний володіють їхнім серцем» (Ос. 4: 10-11).

Про що говорять люди за столом?

Про що говорять люди за столом? Вони нарікають на погано зроблений ремонт, машину, що знов зламалася, огорожу, що покосилася, на садовій ділянці, здоров’я що похитнулося, злобно обговорюють політику, єхидно надсміхаються над «зірками», яких бачать на екранах своїх телевізорів.

І заразом вони часто – з неприкритою ненавистю – обговорюють духовенство.

При цьому зовсім не розуміючи, що є священнослужителі. Звідки береться стільки ненависті, в чому причина?

Чи не в цьому: «бо це та звістка, яку від початку ви чули, щоб любили один одного, не так, як той Каїн, що був від лукавого, і брата свого забив. А за що він забив його? Бо лукаві були його вчинки, а брата його праведні. Не дивуйтеся, браття мої, коли світ вас ненавидить!» (1 Ін. 3: 11-13).

Що ж є нашим сучасним світом? Який він?

Егоїзм – важковиліковна хвороба нашого століття, хвороба, коли окремо узята людина ставить себе і свої інтереси вищі, ніж інтереси будь-кого, – в цьому випадку ближній на другому місці з кінця, а для Бога місця немає взагалі: «кожен повинен любити насамперед себе», – затверджують сучасні чоловічі, жіночі, підліткові журнальчики; ті ж самі слова ми чуємо в популярних піснях, які немає бажання цитувати; той же сенс несуть всілякі ток-шоу і незліченні серіали.

Наслідок егоїзму, інфантилізму, на який хворі як жінки, так і чоловіки, – це аборти. Особи чоловічої статі кидають напризволяще своїх подруг, що завагітніли, не бажаючи нести відповідальність за власну дитину.

А особи жіночої статі, скривджені та розчаровані такою несправедливістю, ошаленілі від власної гордині і що упиваються своєю незалежністю, йдуть в абортарій.

Убивши дитину, батьки, що не відбулися, живуть далі як ні в чому не бувало: жінка продовжує обурюватися несправедливістю буття та жаліти себе, а чоловік, зітхнувши з полегшенням, пускається на пошуки нових пригод – адже він такий молодий, і у нього ще все життя попереду!

Через рік, два, через п’ять років чоловік знову і знову «завалює іспит», прихильно запропонований йому для перездачі, і остаточно переконується в тому, що у нього попереду все життя.

Він забуває про наслідки своєї «свободи» – про посланих Богом, але убитих дітей, про бабусю, що няньчила його з пелюшок і до школи, яку він кинув, – відправив до лікарні вмирати, навіть не запросивши до неї священика, про престарілих батьків, про першу шкільну вчительку, завдяки якій він осилив шкільну програму. Навіщо пам’ятати минуле, якщо найголовніше – те, що відбувається зараз? Але чому ми так близорукі?

Нещодавно я була в одній з великих лікарень, де бачила вмираючого старого чоловіка, який тільки і міг, що поворушити рукою, – він був безпорадний, як новонароджена дитина.

Погляд його був по-дитячому каламутним і одночасно пронизливим: знаходячись на порозі між життям та смертю, цей чоловік усвідомлював сенс того що відбувається, як ніколи раніше, і в той же час наша реальність була вже прикрита від нього каламутною пеленою, яка накинула на його очі смерть.

На тілі лежачого в підгузнику старого чоловіка були татуювання. Зображена на малюнках завзятість, лють та гордість ніяк не в’язалися з поглядом людини, лежачої нерухомо на каталці в крижаному коридорі, по якому гуляли безжальні протяги, – а володар татуювань не міг навіть накрити себе маленькою одноразовою, постійно сповзаючою пелюшкою.

Зрозуміло, я не можу судити про життя цього чоловіка – я бачила лише те, що він лежить один, нікому не потрібний.

Що чекає егоїстів?

Що чекає егоїстів? Гарне життя? Забезпечена старість? І – самотня смерть, адже ніхто їх не тримає за руку у момент відходу з життя і ніхто не помолиться за них, коли вони залишать цей світ.

Тільки, мабуть, молоденька медсестра, що пробігає повз поправить на одному з них одноразову пелюшку. Власне, вони самі такі ж, як ця пелюшка, – одноразові. Тому що ближній для них – на другому місці з кінця.

Чим буде Вічність для людини, в житті якої не було місця для Бога, напевно, зрозуміло всім.

А яке місце Бог займає в житті тих, хто являються віруючими людьми?

Любов до Бога

«І: Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї! Це заповідь перша!» (Мк. 12: 30).

Від одного зі священнослужителів, що сиділи за нашим столом, я почула невелику, але дуже актуальну проповідь, записала її і хотіла б поділитися нею з читачами:«Коли ми когось любимо, то прагнемо бути з об’єктом своєї любові, і думки про коханого займають наш розум, серце, а всі наші сили направлені на нього. Перша заповідь – про любов до Бога. Чи слідуємо ми їй? Як ми можемо її виконати, якщо займаємо себе чим завгодно, окрім спілкування з Богом?
Прокидаючись вранці, чи всі ми дякуємо Господу ще до того, як розімкнули віка? Чи молимося ми перед їжею або сідаємо за стіл, не помолившись? Як сподіваємося ми у вічності опинитися в блаженній радості і спілкуванні з Тим, з Ким не навчилися перебувати і спілкуватися тут, на землі?

Часто ми, православні християни, за столом, на роботі, навчанні, в транспорті, на вулиці і в інших місцях говоримо про що завгодно, окрім Бога, а розмови про Бога нас обтяжують. Адже це ознака глибокої духовної хвороби.

Іноді доводиться чути, як нецерковні люди, прагнучі, за їх словами, потрапити в Рай, нарікають на те, що в церкві ним задушливо, погано, запах ладану викликає алергічну реакцію і що взагалі атмосфера храму їх обтяжує.

І коли їм говориш, що, можливо, у них є нерозкаяні гріхи, вони тільки відмахуються, не бажаючи ні про що чути: які можуть бути гріхи? Адже це їх образили, їх принизили, їх зрадили: політики, начальники, колишні друзі, кохані – людям спокійніше думати, що в храмі духота, чим спробувати побачити проблеми в собі.

А скільки людей йдуть в храм через обов’язок, а не по прагненню серця і поспішають звідти скоріше піти? Якщо молитва обтяжує, то потрібно глибоко задуматися: а не чи почалася духовна деградація?

Відбувається це таким чином: спочатку людину починають дратувати розмови про Бога – завжди є щось важливіше, наприклад послухати церковні плітки, і якщо людина собі потуратиме в цьому охолоджуванні, то молитва стане їй не в радість, церковна служба почне викликати роздратування і людина, непомітно для себе, сповзатиме вниз.

Як може людина наївно вважати, що той Бог, до Якого вона не проявляла належної уваги в цьому, тимчасовому, земному житті, раптом стане дуже цікавий у Вічності? Бог – Він не гордий, Він не доводитиме нам, що Він цікавий, прекрасний, благий, що Він – Життя і джерело Життя.

Якщо Він не потрібний і не цікавий, це особиста трагедія і біда, з якою людина, якщо нічого не змінить прямо зараз, піде у вічність, де, як сказано, буде плач і скрегіт зубів.

Невже може людина, що не читає Біблію щодня, говорити, що Бог їй цікавий? Працювати Богові повинні розум, тіло, відчуття, а серце повинне підкорятися волі Божій. Дуже безглуздо сподіватися на будь-які зміни в нас після смерті. Настане сумна реальність: які стосунки людина побудувала з Богом тут, за життя, такі вони будуть і у Вічності.

Бог є джерело життя, щастя, радості – от чому слово «багатство» походить від слова «Бог», а не від слова «гроші».

У нашому земному житті ми повинні навчитися молитві, радіти, знаходячись на богослужінні в храмі, радіти, читаючи Священне Писання та отців Церкви, радіти, роздумуючи про Бога, радіти, роблячи добрі справи в славу Божу, плакати про гріхи та дякувати Господу за все».

Давайте навчатися радіти Богові, поки не пізно, адже Він – джерело справжнього непідробленого миру, краси та досконалості.

Олена Живова