Почати вдивлятися в дитину

– Він у вас говорить добре?

Це одне з перших запитань, яке зазвичай задають молодій мамі, вказуючи на карапуза молодшого за три роки. Для самої мами це теж – одне з перших запитань, страхів, приводів для неспокою: коли ж він заговорить? Коли заговорить правильно? Вже пізно? Ми відстаємо?!

Зі старшою дочкою я пройшла по цьому колу. Півтора року – а вона мовчить! Адже все розуміє і – ні слова. Ти від неї вимагаєш: «Скажи дай!» – дочка надувається і дивиться як на хворого: що, мовляв, пристала з дурощами? Тато теж приходить увечері: «Скажи тато, скажи мама…» – все марно.

Коли ближче до двох років дитина заговорила фразами і фонетично чисто, я подумала, що це була така дитяча гордість – мовчати, поки не з’явиться упевненість, що зможеш сказати добре. Пізніше, постеживши ще за двома дітьми, я зрозуміла, що справа була не в цьому.

Моя друга дитина заговорила досить рано, третя почала зв’язувати по пару слів до півтора року – на мові логопеда це вже «пропозиції». І це так має бути — діти, у яких є старші брати-сестри, як правило, не відстають в мовному розвитку або навіть цілком досягають успіху, адже їм є, за ким повторювати…

Тільки ось тут – пауза. Як це – є, за ким повторювати? Невже вчитися говорити в старшої сестри, яка до недавніх пір ще звук «ррр» не вимовляла, – краще, ніж у мами з татом, які щосили стараються, артикулюючи «мама», «тато», «ба-бай» і «ав-ав»?

Думаю, той факт, що дитина вчиться говорити через наслідування старшим – це лише половина правди. Все-таки вона не просто представник «крупних приматів», якому потрібно видресирувати навик говоріння.

Дар слова

Людина народжується з даром слова. Вона із самого початку налаштована на спілкування, готова слухати та повідомляти. І якщо з погляду мами перші два-три роки у дитини є проблеми – невміння говорити, то з погляду дитини, проблеми, напевно, якраз у мами: вона не уміє розуміти!

Навіть поки дитя ще не народилося, з мамою йому домовитися було простіше: штовхнуло по нирках – і вона перекинулася із спини на бік, гарненько повернулося в пузі – вона зрозуміла що потрібно піти та підкріпитися чим-небудь смачним. А як народилося – почалися проблеми.

Уявляєте себе на місці новонародженого? Ось ви лежите наодинці в якомусь величезному дивному місці з рожевими блямбами і мереживом, кличите маму, щоб переконатися, що вас не назавжди тут залишили – а вона сидить, «тренує терпіння», боїться вас розпестити і привчити до рук.

Або ви втомилися смертельно, спати хочете, кричите від втоми (вам місяць, вам ще можна) – а вас трясуть як грушу, підвивають щось у фальшивому мажорі… Вам вже жарко від рук розпаленої мами і страшно, тому що серце мамине ухає як паровоз – значить, ще і небезпека поряд?

І мама ж ще лається: коли ти заснеш, горе моє?! А потім ви трохи підростаєте, і ось вже несете їй величезну палицю, щоб показати, який ви страшно сильний – а вона? «Кинь! Бяка! Фу!». Нічого не розуміє. Ну і про що тоді з нею розмовляти?

В молодших дітей більша кількість не стільки об’єктів для наслідування, скільки слухачів. Поки мама зайнята чимось важливим, у старшої сестри є час щиро поцікавитися, для чого ж братик жує її шкарпетку. Та і сама мама з появою кожної наступної дитини трохи змінюється.

Життєвий досвід

Одна моя знайома – у неї зараз п’ятеро дітей – якось сказала мені, що материнський інстинкт прокидається по-справжньому приблизно після третьої дитини. «З первістком я думала в основному про те, як не нашкодити, не помилитися, не зіпсувати. До другої дитини вже починаєш якось придивлятися.

А коли у нас третя народилася, я подивилася на неї, і осягнула: про що взагалі я до цього думала?!». Може бути не в усіх, але спочатку дійсно часто в батьків все відбувається по слову апостола: «Той, що боїться, недосконалий в любові». Так страшно щось зробити недостатньо правильно і добре, що зовсім не залишається часу на просто любов і милування.

Для молодих батьків дитина – це насамперед об’єкт дії та захисту. Дивний, крихкий, істеричний об’єкт. З ним постійно потрібно щось робити, він тебе погано розуміє, а його взагалі неможливо зрозуміти.

Спочатку кричить -кричить, потім визжить – визжить, потім бубнить – бубнить, а потім вивчає – таки слово. «Хочу!!!» І – краще б як і раніше просто кричав.

А потім настає певне батьківське дорослішання, мама заспокоюється, і до неї повертається здатність чути що-небудь окрім свого відчуття обов’язку.

З другою дитиною у неї з’являється підозра, що немовля кричить не просто так. Воно просить, боїться, проявляє нетерпіння, протестує – і кожний раз трохи різними інтонаціями, по-різному у результаті заспокоюється.

А з третім це вже не підозра – це впевненість. Малюк дійсно спілкується! Його крик – осмислений. І для нього, виявляється, особливо актуальна фраза: «Щастя – це коли тебе розуміють».

Дитина, чий лепет мама погодилася вислухати, зрозуміла правильно, виконала і промовила вголос – просто заходиться від захоплення: вищить, «танцює», по-справжньому розцвітає.

Можливість бути почутим дає для мовного розвитку і розвитку взагалі значно більше, ніж спроби тягати півтораоднорічного малюка на «розвиваючі заняття» до чужої тітки або «дресирувати» його, наполегливо повторюючи малюку по двадцять разів «Тато! Дай!».

На жаль, не пам’ятаю, в чиєму тексті я одного разу зустріла чудове дієслово, що характеризує головну справу батьків: вдивлятися в дитину.

Вслухатися, чути — це окремий випадок ось цього «вдивляння», яке є готовністю з любов’ю та спокоєм вивчати, пізнаватися свою дитину, її риси, потреби, думки та інтереси.

Практика

Правда, логопеди іноді говорять інакше: дитина тому і «невимовляє», що її і так непогано всі розуміють – до чого ж трудиться. Часто радять навмисно «не розуміти» прохання малюка, примушуючи його виразити їх ясніше.

На це відповім спочатку з практики: ми випробували метод демонстративного нерозуміння на старшій дитині. Дочка просто ображалася: доросла осудна мама раптом незрозуміло з чого «комизиться» і зображає нерозуміння. Позитивних результатів – нуль.

З погляду теоретичного, таке удаване «нерозуміння» – це просто лукавство. А заважає дитині говорити зовсім не «надмірне» розуміння і можливість бути почутою, а бажання мами слухати лише потім, щоб скоріше звільнитися: малюк ниє і тягне руку – на тобі яблуко, йди звідси! Тримає стакан і тупає ногою – пий компот і не відволікай маму!

А важливо показати чаду, що мама чує і слухає з цікавістю: «Іванко хоче яблуко? Дати яблуко?.. На, візьми. Смачне, так?». Тоді вже скоро дитина з великою насолодою почне повторювати і «дати», і «ябоко», і багато чого іншого. Тому що є, для кого.

Олена Фетісова

Foma.ru