Дивовижна історія цих святих семи отроків на перший погляд нагадує сюжет фантастичного роману або алегоричної легенди. Проте сім юнаків з міста Ефес діяли суворо в рамках певного історичного періоду, залишили по собі цікаві житейські подробиці з розряду «навмисно не вигадаєш», а найголовніше – своїм життям і смертю вони утверджують нас у вірі в майбутнє тілесне воскресіння.
Звали цих юнаків Максиміліан, Іамвліх, Мартиніан, Іоанн, Діонісій, Ексакустодіан або ж Костянтин та Антонін. Вони жили в III столітті.
Максиміліан був сином міського голови Ефеса, а його друзі – дітьми Ефеських високопосадовців. Як було прийнято в знатних родинах, юнаки перебували на військовій службі. В той час владу в Римській імперії захопив Децій Траян.
Велику увагу цей імператор приділяв релігійній політиці, і саме тому його гоніння історики вважають першим систематично організованим переслідуванням (геноцидом) християн по всій країні.
Його метою було відновити та зберегти традиційний римський релігійний уклад, концепцію так званого «пакс деорум (pax deorum)», або ж Божого світу, за якою боги Римського пантеону, в тому числі, і імператори, взамін на жертвоприношення та шанування, захищають імперію.
У 250-му році Децій видав указ: згідно якого, кожен житель імперії зобов’язаний був публічно, в присутності місцевої влади та спеціальної комісії, принести жертву та скуштувати ідоложертовного м’яса, отримавши після цього відповідний документ.
Той, хто погоджувався, мав гарну нагоду окрім здобуття сертифікату благонадійного законослухняного вірнопідданого ще й добре попоїсти смаженого.
Той же, хто відмовлявся це робити, наражався на смертельну небезпеку. В такий спосіб було вирішено перевірити лояльність підданих до імператора та його політики.
Завітав Децій і до визначного імперського центру, яким був тоді Ефес.
Хтось з «добродіїв» натякнув імператору, що в Ефеської еліти – проблеми з дітьми, точніше – з їхнім віросповіданням. Децій вирішив перевірити інформацію особисто. Дійсно, сини кількох вельмож виявилися послідовниками Розіп’ятого Христа.
Подвижницька віра
Коли юнаки сміливо сповідали свою віру в Господа Іісуса, з них негайно зняли воїнські відзнаки, однак відпустили на волю для роздумів: Децій сподівався, що перед обличчям катувань та смерті вони передумають.
Юнаки ж пішли до печери в горі Охлон, де проводили час у молитвах, готуючись до мученицького подвигу. Час від часу наймолодший з них, Іамвліх, потайки ходив до міста та купував хліб.
Зрозумівши, що юнаки і не думають навертатись, імператор наказав замурувати вхід до печери, щоб поставити в цій історії крапку. Присутні при замуруванні двоє таємних християн підклали поміж камінням таблички з іменами сповідників та з описанням їхнього подвигу.
Але Господь не дав хлопцям померти: вони наче заснули, і тривав цей сон близько двохсот років.
Минув час. Йшло 5-те століття. Християнство вже вийшло з катакомб, але саме тоді серед віруючих з’явилося багато таких, хто не міг повірити в майбутнє воскресіння людського тіла.
Під час будівельних робіт вхід до печери Охлон було розібрано. І тоді Господь оживив юнаків. Вони прокинулися наче від звичайного сну, не знаючи, що минуло понад 200 років… Іамвліх знову попрямував до міста, щоб купити хліба зголоднілим друзям. Але на вході до міста хлопець завмер, вражений: на міських воротах красувалося зображення хреста!
Ще не вірячи своїм очам, він пішов до базару. А привернув до себе увагу тим, що розрахувався старовинною монетою з зображенням імператора Деція. «Це – людина, яка приховала скарб», – майнуло в голові у торговця, який вирішив прослідкувати за дивакуватим юнаком…
А оскільки приховувати скарби від держави було заборонено (до речі, не тільки тоді), у справу втрутились офіційні особи, і Іамвліха було затримано.
Зніяковілого юнака привели до градоправителя, у якого саме в той час перебував місцевий єпископ. Вслухаючись у непевні відповіді хлопця, він зрозумів: це Сам Господь відкриває усім якусь важливу таємницю.
Прийшовши разом з іншими до входу у печеру, єпископ знайшов серед каміння речові докази: таблички з іменами святих мучеників і обставинами замурування печери, покладені туди колись.
Тоді усі зрозуміли, що милосердний Бог через пробудження юнаків від довгого сну розкриває не щось інше, як таємницю майбутнього воскресіння людини, та спростовує чергове спотворення Православного віровчення.
За деякий час святі юнаки на очах у всіх схилили голови на землю й знову заснули, цього разу – до дня загального воскресіння з мертвих.
Літописна згадка
Тут можна було б поставити і крапку, але… Але ще був свідок. У 12-му столітті мощі юнаків під час відвідин Ефесу бачив на власні очі наш співвітчизник: паломник з Русі ігумен Даниїл, який залишив для нас про це літописну згадку.
Чи вірити їй? А хіба можуть докази виявитись сильнішими за віру? Напевне тому атеїсти все шукають і шукають докази того, що джерела цієї історії знаходяться в міфах древніх друїдів, етрусків або ацтеків.
А православні зі століття в століття звершуючи пам’ять сімох Ефеських отроків, кожного разу прославляють Бога за те, що ми дійсно воскреснемо і духовно, і тілесно, та при цьому навіть і не знають, що великі генії Європейської культури присвятили цим святим свого часу шедеври живопису, поезії та музики.
Щоправда, то були часи Старої, ще Християнської Європи, для котрої віра в Бога була головною цінністю…
І замість постскриптуму. В своєму посланні до Коринфян апостол Павел роз’яснює: «… хто-небудь скаже: як саме воскреснуть мертві? І в якому тілі прийдуть? Безрозсудний! Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре.
І коли ти сієш, то сієш не тіло майбутнє, а голе зерно, яке трапиться, пшеничне, чи якесь інше; але Бог дає йому тіло, як хоче, і кожній зернині своє тіло… Так і при воскресінні мертвих: сіється у тління, встає в нетлінні; сіється в приниженні, встає у славі; сіється в немочі, встає у силі; сіється тіло душевне, встає тіло духовне…».
Але хочу зауважити: аби стати спадкоємцями цього воскресіння, нам потрібно з’єднатися своїм життям із Тим, Хто Своєю Хресною смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя Вічне дарував.
