У житті можна уникнути багатьох неприємних речей, але є одна, відмовитись від якої для людини буває дуже важко. Це розчарування. Воно настільки проникло в особистісний вимір кожного із нас, що важко уявити собі когось, хто б міг пожертвувати ним і повністю довіритись Богу, відкинувши раз і назавжди «право на помилку». Люди, в абсолютній своїй більшості не здатні на таку жертву, і це потрібно прийняти за факт нашого життя, хай неприємний і болючий. Як же нам бути, коли раптом приходить усвідомлення того, що я серйозно помилився в житті?
З таким відчуттям рано чи пізно стикається кожен. І тут важливо подумати, чого чекають від мене найперше, що я зробив такого, що тепер може завадити мені виправдати довіру Того, Хто дав мені це життя. І першим кроком на шляху цих роздумів повинно бути признання. В чому і перед ким ми маємо зізнатися? Нам буває важко, а то і зовсім не під силу відразу поставити себе перед Богом. Адже будь-яка наша помилка, зневіра і те, що за нею слідує, виявляє факт недовіри Богу, відмову від послуху (чи шуканню) Його волі на користь власного розуму. Природньо, що свідомо чи несвідомо, але у нас з’являється відчуття сорому, яке і заважає “поглянути в очі” Творцю. Тому перш за все зізнатися треба собі, бути чесним із собою – я дійсно помилився. Головне, не втікати від власного ж вибору, нехай би яким неприємним він не був. Жодних виправдань, – це ситуацію не виправить, а душі нашкодить!
Нам інколи здається, що Бог знаходиться десь далеко – на небесах, до яких мільйони кілометрів. Відтак признатись Йому – значить зібратись, зайти у приймальню, там зачекати своєї черги, а потім зайти в кабінет, де в кінці довжелезного столу сидить Той, Хто відразу ж прийме відповідні санкції. Тому нічого дивного немає в тому, що нам так страшно (а може ніколи) зізнатися в помилці. Ось ця відстань і перешкоди між нами та Богом і називаються розчаруванням.
Тут ми маємо прийняти одну важливу істину – між нами і Богом немає нічого, щоб перешкоджало нашому спілкуванню. Навіть наймерзенніший гріх, якщо людина цього сама не хоче, не може віддаляти нас від Бога. Нам просто інколи бракує сили духу признати той чи інший вчинок своїм. А причини тут дві – ми думаємо, що можна щось приховати в «особистому», ні для кого стороннього недосяжному, просторі; розкриття ж кине тінь на нашу репутацію перед Богом, і нам здається, що за будь-яку помилку нас покарають і приймуть неприємні санкції.
Два тисячоліття тому Бог прийшов на землю і прожив наше життя. Він прийшов для того, щоб остаточно переконати нас у тому, що Він не відмовляється від відповідальності за акт творіння. Він став Людиною, щоб ми не мали сумнівів – Бог нас знає в повній мірі, Він не осуджує, а розуміє людську неміч. А ще факт Боговтілення показує нам, що Бог присутній тут і тепер, Він стоїть поряд, Він частина нашого “особистого простору” і для того, щоб стати перед Ним, потрібно просто не втікати від себе.
В духовному плані у нас немає кар’єри! Нам не потрібно пробиватися вгору, не потрібно доводити свою компетентність, постійно підтверджувати, що я справляюся із планом. Господь прийшов на землю і прожив життя людини. Парадоксально, але в цій простій істині весь смисл нашого спасіння – Він не здійснив нічого грандіозного, не став визначним політиком чи геніальним вченим, Він став і залишився Людиною від початку і до кінця. Ось це і є наш шлях спасіння – звільнитися від усього неприроднього і стати Людиною! Нічого надзвичайного, просто Людиною!
І перший крок – це чесність. Нам потрібно навчитися визнавати, що у нас ще так багато зовнішнього, того, що іде від непотрібних устремлінь бути швидше, вище, сильніше за самого себе. Це все Богові непотрібно, Він чекає від нас перш за все щирості. До Нього, виявляється, не потрібно нікуди іти, чекати, пробиватися – Він Сам стоїть поряд, Він готовий кожної миті відповісти. А якщо ми і зустрічаємо якісь перешкоди, відчуваємо покарання, то вони нам засвідчують, що ми втікаємо від себе, ми намагаємося зіграти роль, щоб пробитися вище. Розчарування – це наша роль, чужий костюм, який ми надягнули, щоб краще виглядати, а він виявився на два розміри більший – от і доводиться відчувати себе ніяково.
Не прикидаймося, облишимо всяке стремління показатися в кращому світлі – від нас чекають не ідеальності, а чесності.
Роман Савчук
