На що йде час в соціальних мережах? Банити когось в фейсбуці – це гріх? А чи є взагалі якісь специфічні «інтернетні» гріхи? Чи можна сприймати фейсбук як платформу для проповіді?
Про свій досвід спілкування в інтернеті розповідає вікарій Київської Митрополії єпископ Обухівський Іона, керівник Синодального відділу у справах молоді Української Православної Церкви.
– У яких соціальних мережах у Вас є аккаунти?
– Я зареєстрований Вконтакті і в Фейсбуці. Але Контактом вже не користуюся більше напівроку, віддаю перевагу Фейсбуку.
– Багато говориться про Інтернет як місце проповіді. Чи використовують православні свої сторінки для проповіді?
– Проповіддю це навряд чи можна назвати. Для мене соціальна мережа – це насамперед місце спілкування з знайомими, а також зручний спосіб отримання інформації про те, що цікавить: новини православного життя, православного книговидання і так далі.
Тому в налаштуваннях у себе на стіні залишив тільки ту інформацію, яка мені цікава. Про проповідь, як таку, мова не йде. Хоча буває періодично, що люди звертаються з якимись пастирськими запитаннями, але не часто.
– Чи потрібно вводити «інтернет-гріхи» в загальний чин сповіді? Якщо так, то які?
– Як такого загального чину сповіді в богослужбовій практиці Православної Церкви немає, є більш менш змістовні списки різних гріхів. Укладачам подібних списків – нагадувань про гріхи, звичайно, варто внести такий гріх, як «вбивство часу», насамперед. Тому що інтернет – це вбивця дорогоцінного часу.
Я знаю дуже багато людей (частково це і мене стосується), які через перебування в Інтернеті позбавляють себе єдиного на потребу, – читання Священного Писання, святих отців і інших книг, що ведуть до порятунку.
Крім того, людина, що працює в інтернеті, так або інакше стикається з речами, які відносяться до гріхів – лайки, пліткарства і так далі.
Також вважаю, що православній людині неприпустимо перебувати в інтернеті анонімно, під «ніком», і видавати якусь інформацію в інтернет-простір, приховуючи своє ім’я і особу. Саме такі користувачі понад усе грішать «флудом» та «троллінгом». Вони можуть декларувати свою «православність», але їх вчинки найчастіше є анти-православними.
– Як можна боротися з вбивством часу в Інтернеті? І як особисто Ви з цим боретеся?
– Ефективний спосіб боротьби тільки один: натиснення кнопки вимкнення комп’ютера. Потрібно ввести самодисципліну і контролювати себе, обмежувати кількість часу, що проводиться в інтернеті, і вчасно вимикати комп’ютер.
– Банити людину – гріх? Чи просити у неї вибачення за це?
– Мені здається, що поняття «дружба» в Інтернеті настільки ілюзорне, що її, власне, дружбою не можна назвати. З справжньою дружбою і розривом дружніх взаємин її теж жодним чином порівнювати не можна.
На мій погляд, це цілком звичайні речі: якщо людина не хоче спілкуватися з сусідом по гуртожитку або з якоюсь людиною в транспорті, то ніхто її не примушує. І якщо людина в інтернеті не вважає для себе за необхідне з ким-небудь спілкуватися, то в цьому нічого поганого немає. Це ніяк не можна називати розривом дружби.
Підготував Артем Левченко
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №10