До дня шанування преподобномученика Макарія Каневського, що входить до собору Волинських святих.
З неопублікованого інтерв’ю з протоієреєм Володимиром Ровінським.
Давайте будемо відверті.
— Відомо, що святий преподобномученик Макарій Каневський, пам’ять котрого сьогодні звершуємо, народився на Волині, в Овручі. Наскільки віруючі волиняни зберегли пам’ять про його мученицький подвиг для захисту віри.
Не шукайте місто Овруч на карті Волині. Волинь ХVII століття, коли народився святий преподобномученик Макарій в 1605 році, була в рази більша за нинішню Волинську область. Велика Волинь тоді починалася від Київщини, охоплювала землі Полісся, Поділля, частини Білорусії і Польщі, нинішній Волинської, Тернопільської, Рівненської та Житомирської областей і простягалася до Галичини. Сьогодні, незважаючи на те, що православні віруючі волинських єпархій не мають прямого відношення до Овруча і тих країв, де трудився преподобний Макарій Канівський, Овруцький і Переяславський Чудотворець – його пам’ять тут особливо шанується, як одного з Волинських святих.
Дивлячись на сповідницький і мученицький подвиг цього святого, є можливість ще раз правильно розставити акценти, коли ми говоримо про захист віри. Про що я? А про те, що це віра повинна захищати нас, захищати від зла, гріха, пороку і їх носіїв. І тільки набуття правильної, глибокої, щирої і твердої віри буде найкращим засобом … її захисту. Віру треба не захищати, її потрібно проявляти, про неї необхідно свідчити життям, справами, подвигом, а якщо необхідно, то і смертю. Преподобномученик Макарій – яскравий світильник саме такого життя по вірі.
У наш час кожному, хто називає себе православним, дуже важливо розібратися, що є для нас Православна віра, які надії на неї потрібно покладати і яких крайнощів слід уникати.
І вже якщо говорити про необхідність захисту Православ’я, то потрібно проявити неабияку розсудливість і відповідальність, щоб непотрібною метушнею не затоптати те дорогоцінне поле віри Христової, яке до нас століттями засівалося, поливалося сльозою і зігрівалося молитвою. Давайте будемо відверті, сьогодні чимало «захисників», які своїми починаннями і діями більше шкодять Православ’ю, ніж його зміцнюють. Одним здається, що для дієвого захисту необхідно оголити мечі, забуваючи при цьому про попередження Христа, що «всі, хто візьме меча, мечем загинуть» (Мф.26,52). Інші, навпаки, вважають своєчасним ширше розкрити обійми, в запалі не чуючи Спасителя, який зупиняє: «То ти поцілунком зраджуєш Сина Людського?» (Лк.22,48).
Кожна хвиля гонінь на Церкву завжди починалася в інформаційному просторі. І ми сьогодні змушені слід за іудиними поцілунками відповідати і на грубі наклепи, і цинічні паплюження, і свідомі провокації. Чим відповідати? Зустрічними поцілунками, чи взаємним паплюженням? Преподобномученик Макарій, як відповідь на це питання, обрав хрест, який не тільки твердо тримав у руках перед лицем смерті, але і гідно ніс по життю.
Протверезіння від чуток
— Постійні нападки на канонічну Православну Церкву в Україні, інформація про захоплення розкольниками храмів в західних регіонах і т.п., викликають велику тривогу серед православних віруючих. Крім сподівання на волю Божу, як миряни повинні себе почувати в цій ситуації?
— Якщо, крім сподівання на волю Божу, станемо ще й жити по волі Божій, то будемо себе почувати дуже добре!
Незважаючи на величезний тиск через численні ЗМІ на віруючих людей, я дивуюся їхній стійкості перед лавиною професійно підготовленого наклепу і бруду. Безумовно, їм дуже боляче і спокусливо дивитися, слухати і читати все, що зараз виливається на адресу Церкви. Але, як мені здається, у церковних людей виробився певний імунітет проти всього цього. Напевно, вони його успадкували від бабусь, які пережили сталінські безбожні п’ятирічки і від батьків, які пам’ятають цинізм хрущовських психлікарень для віруючих.
А зміцненню цього імунітету сприяє дотик до реального життя православних парафій в Україні. Тут спрацьовує принцип «Прийди і подивись». Люди, які наповнюють наші храми, живуть церковним життям, беруть участь в богослужіннях, допомагають священикам, проявляють ініціативу в житті парафії, люди, які відчувають себе невід’ємною частиною Церкви – вони, захищені і від гнітючих настроїв, і від інформаційної цвілі. Там, де є активне парафіяльне життя, там завжди знаходиться гідна відповідь на всі виклики часу.
І, в кінці-кінців, а хіба Христос обіцяв Церкві виняткове благоденство? І хіба не в такі благополучні роки церковний люд найбільше слабшав духовно?
Разом з тим, не секрет, що людям далеким від Христа і Його віри, думка котрих береться за основу замовних соцопитувань релігійної тематики, дарують право «авторитетно» висловлюватися про чужий для них біль, в обмін на тимчасове забуття їх рідної болячки – ціни на долар, газ, що їсти, що пити і в що взутися. Показовими є недавно почуті слова: «Я до церкви не ходила і не піду, але вважаю, що вона повинна належати …» і далі вказує на одну з конфесій.
Один запалює тисячі
— Серед православних віруючих тема гонінь на Церкву звучить не голосно, але все більш відкрито, про це говорять не тільки в майбутньому часі. Як люди оцінюють те, що відбувається, як розуміють можливі наслідки різномастих закликів ліквідувати і Церкву, і її вірних? Наскільки ми сьогодні готові до можливих утисків?
— Мені здається, боротьба з Христовою Церквою набуває інші форми, ніж ті, які нам знайомі з житій святих. В основі нового витка гонінь лежить фальсифікування. Сам засіб не новий, але до нашого часу відпрацьований до дрібниць. Ця фальсифікація стосуватиметься як зовнішніх форм прояву церковного життя, так і внутрішніх основ справжньої духовності.
У всякому разі ми, в переважній своїй більшості, як і в усі часи (не будемо себе обманювати), сьогодні не готові до відкритих страждань за Христа. Але ще більше не готові до фальсифікації, якої більшість і не помітить. Адже може трапитися так, що самі гоніння будуть фальсифікатом.
Як і раніше, в разі переслідування Церкви, говорити про це з піною біля вуст будуть тисячі, стояти за віру підуть сотні, але страждати залишаться одиниці. На готовність пожертвувати собою заради Христа мало хто здатний.
Зверніть увагу, в житії преподобномученика Макарія підкреслюється характерна деталь. Друга половина ХVII століття, три потужних ворогуючих між собою держави – Річ Посполита, Росія і Туреччина, розділивши і розоривши Україну, перетворили її залишки в буферну зону. Козацькі гетьмани, поспішаючи приєднатися до тієї воюючої сторони, яка більше пообіцяє, втрачають будь-яку повагу і підтримку серед простого народу. Православна Церква в Україні стає заручницею політичної ситуації, що швидко мінялася. Правителі намагаються нею маніпулювати, розділяти, використовувати в своїх низьких інтересах і, в результаті, зовні дуже сильно послаблюють.
У цій ситуації митрополит Київський не знаходить нікого, крім архімандрита Макарія, якому протягом кількох десятиліть можна було доручити відповідальність за цілий ряд древніх монастирів, які терпіли утиски. В них не згасала молитва віри виключно завдяки його особистому подвигу, глибокій вірі і жертовності навіть до смерті.
— Але ж за всю історію нашої Церкви відомо безліч випадків, коли слідом за святим на смерть йшли сотні людей. Преподобний Макарій Канівський був замучений перед храмом, в котрому потім спалили багато жителів міста. То хто ці люди – мученики заради Христа, чи випадкові жертви?
— Людей, які свідомо обирали храм своїм останнім притулком на землі не можна називати випадковими жертвами.
У кожному храмі, коли рано вранці від центральної лампади вогонь запалюється у всіх інших світильниках, а від них потім беруть вогонь великі і маленькі свічечки, ми бачимо прообраз і напрямок духовного загоряння в Церкві. Поки є такі центральні лампади, Церква буде успішно виконувати свою місію на землі, люди будуть шукати це Божественне світло, що виливається через святих і самі від нього будуть загорятися.
Там де засвітилися колись від Духа Святого такі яскраві світильники віри, як преподобномученик Макарій, світло в тому місці вже не згасає. І чим більше буде послідовників у подібних світочів, тим яскравіше буде відзеркалюватися наша віра в оточуючих. А якщо число здатних загорятися цим світлом стане зменшуватися, то нам впору буде пригадати слова Христові: «Не бійся, мале стадо! Бо має волю Отець ваш дати вам Царство» (Лк.12,32).
Але зараз нам важливіше пам’ятати наступне, якщо ми хочемо навчитися вмирати, як вмирали святі, то перш повинні навчитися жити, як жили вони.
