Митрополит Нью-Йоркський і Східно-Американський Іларіон, Первоієрарх Руської Православної Церкви за кордоном – про те, що хвилює православних на Заході, що є закордонне чернецтво, чим завидне і наскільки важке життя священика на Заході.
— Ваше Високопреосвященство! Які духовні проблеми існують у сучасному Західному світі?
— Впродовж всієї світової історії православних не могли не хвилювати питання моралі, стилю життя, який пропонувало суспільство сучасним йому людям, і християнам зокрема. У наш час перед нами стоять ще і такі питання, яких раніше не знало жодне суспільство, або ці проблеми не стосувалися його в такому об’ємі, як зараз.
Перш за все, це питання шлюбу та сім’ї, проблеми здоров’я та надання (або не надання) медичної допомоги. На Заході вони стали особливо актуальними, якщо не сказати — волаючими, за останні 20-30 років.
Те, що зараз спостерігається в країнах Заходу, незабаром може виявитися і в інших православних країнах. Якщо охарактеризувати ці явища одним словом, то це — спроба секуляризації суспільства, руйнування впливу Церкви на народ.
Особливий жаль ми відчуваємо, коли бачимо, як в США про покладену на них місію забувають представники самих церков, як це є в протестантських общинах, що фактично копіюють сучасне суспільство.
Ще одне актуальне для нас питання, яке йде врозріз із задумом Божим про людину, — евтаназія. Сьогодні в США «кваліфіковану допомогу» по штучному перериванню життя пропонують на законній (!) підставі в штатах Орегон, Вашингтон, Монтана та Вермонт.
Хвилює і насторожує ось що. На смерть люди йдуть в більшості випадків не тому, що не можуть впоратися з болем, а через психологічні розлади. Тобто ми бачимо, що суспільство і традиційні, пануючі в США протестантські конфесії не можуть полегшити духовних страждань людини.
Ще одна проблема, про яку широко заговорили в світі, — хрещення народжених від сурогатних матерів немовлят. В США сурогатне материнство було легалізоване в 1981 році і на сьогоднішній день дозволене у восьми штатах, зокрема у штаті Флорида, уряд якого всіляко «просуває» сурогатне материнство. Процес придбання дітей від сурогатних матерів у Флориді спрощений і максимально здешевлений, про що безпосередньо говориться в тексті законодавства штату.
Так сучасне суспільство винаходить нові способи, які відводять людей від християнського життя і при цьому зачіпають найсвятіше для християнина, сім’ю та життя, що безпосередньо подароване Богом.
— Священнослужителі Закордонної Церкви майже 100 років вже проповідують на заході. Чи є все-таки, на Ваш погляд, якась протиотрута проти цих хворобливих явищ суспільства?
— Сила Божа та благодать завжди охороняли і охороняють Церкву і віруючих, що знаходяться в її огорожі. Найголовнішим, незалежно від місця проживання, я вважаю християнське виховання дитини в сім’ї.
Спочатку відповідальність за виховання та майбутнє дитини лежить на батьках (не на школі та вчителях), і це їх обов’язок — виховувати своїх дітей у дусі відданості Христу, навчати Його заповідям та знанню церковних традицій. Велике значення має спілкування сімей, дітей та молоді в храмі і за його межами.
У нас розвинений скаутський рух, літні табори, проходять молодіжні з’їзди, раз на три роки в різних країнах збираються Всезарубіжні молодіжні з’їзди. Православні, як це було з початком еміграції, створюють общини та об’єднуються навколо храму.
Часто на приході, під час загальноцерковних заходів, паломництв віруюча молодь прагне знаходити собі супутників життя і виховувати вже наступне покоління в традиціях Православної Церкви. Звичайно, асиміляції підростаючому поколінню за кордоном важко протистояти, але християнська сім’я, нерозривно пов’язана з Церквою, на мою думку, найнадійніше «щеплення» для захисту від духу світу цього.
До речі, саме так зберігають в Америці свої традиції та культурну спадщину вихідці і з інших православних країн — Греції, Сербії, країн Близького Сходу.
— Тобто Ви вважаєте, що можна жити в західному суспільстві та зберігати свою віру, не входячи в контакт з антихристиянськими думками та настроями?
— Звичайно. Людина православна може жити в будь-якій точці земної кулі, зберігати свою віру і, за бажанням, знайде духовну опіку. Навіть якщо вона живе далеко від традиційних центрів Православ’я, наприклад в Пакистані, Індії, Індонезії, Непалі, і тоді за допомогою інтернету дізнається про Православ’я, знаходить своїх єдиновірців, підтримує з ними зв’язок.
Хоча це, звичайно, складніше, ніж якщо людина живе в близькому їй духовному оточенні. Наші общини навіть в тяжких умовах інослав’я — і навіть ворожого — оточення будують православні храми: у Пакистані, наприклад, куди ми не тільки посилаємо своїх священиків, але і висвячуємо їх з місцевих віруючих.
Згадую сюжет з «Діянь святих апостолів», де говориться про те, як апостолу Павлу в Троаді з’явився в нічному видіння чоловік з Македонії і благав його прийти до них до Македонії для проповіді. З чого апостол зрозумів, що сам Промисл Божий закликає його благовіствувати там.
Отже, якщо подумати, то і через століття ми недалеко знаходимося від апостолів і можемо нести посильну апостольську працю, проповідувати Слово Боже, як це роблять і наші священики, відправляючись на заклик православних общин, що зароджуються, в далеких краях, де люди дізналися про Православ’я завдяки інтернету.
— Владико, могли б Ви назвати особливості закордонних приходів в даний час? Чи є випадки закриття приходів?
— Почну з другого питання. Приходи якщо закриваються, то в маленьких містечках внаслідок економічної та демографічної ситуації. Немає роботи — і молодь виїжджає в інші штати, залишаються тільки люди похилого віку. Зараз, наприклад, сильно бідує Пенсільванія. Буває, що прихід «переїздить» на інше місце — більш населеніше та перспективніше в плані розвитку.
Найбільшу активність ми бачимо на приходах великих міст різних країн — від Америки до Австралії, з великою притокою населення. У США це штати Нью-Йорк та Флорида. У Брукліні в нас вже чотири приходи. Нові приходи відкриваються у Флориді: не завжди численні, але в цілому приходське життя там вселяє надію.
У Маямі перший прихід — Свято-Володимирський — був відкритий більше 50 років тому. Нинішній його настоятель протоієрей Даниїл Макензі — американець, що прийняв Православ’я. Ще один прихід — в ім’я святої Матрьони — відкрився в Маямі два роки тому.
З’являється у нас немало приходів, богослужіння в яких здійснюються англійською мовою. А однією з особливостей останніх років — відкриття нових або перехід під омофор нашої церки іспаномовних приходів. Зовсім нещодавно з проханням увійти до складу Закордонної Церкви звернувся іспаномовний прихід в ім’я святих апостолів, також в місті Маямі.
Прихожани — декілька сотень сімей латиноамериканського походження. Богослужіння там здійснюються в колишньому лютеранському храмі, який одна з сімей придбала для общини багато років тому. Прихожанами цієї місії відкрита загальноосвітня православна школа в місті Коконат-Крик. При школі є каплиця в ім’я святителя Луки.
Там служить і є шкільним духовним наставником священик Димитрій Ромео. Зараз ми посилаємо туди ще одного священика, американця, — протоієрея Петра Джексона. Батюшка (за світською своєю професією він адвокат) і матушка говорять англійською та іспанською і мають великий досвід місіонерського служіння в країнах Латинської Америки.
Зокрема в Колумбії отець Петро переклав на місцеву мову частину Нового Завіту. Сподіваємося, що іспанська місія стане тим центром, звідки нам буде ближче та зручніше опікуватися нашими приходами в Карибському басейні: в Пуерто-Ріко, Гаїті, Домініканській республіці, Коста-Ріці та Нікарагуа.
— У чому Ви бачите головні складнощі церковного життя на заході?
— Перш за все це брак засобів на будівництво нових храмів. Знов створені общини орендують комерційні приміщення, які пристосовують під храми. Процес, що почався в період еміграції перших хвиль, продовжується і сьогодні.
Перші емігранти прибували на американську землю практично без грошей, але вони були більш дружніші. І для будівництва у той час умови були кращі, земля дешевша, і прихожани будували храми, як правило, силами своєї общини та добродійників. Серед емігрантів були будівельники, архітектори, фахівці-сантехніки, іконописці, які вважали за честь за невелику плату потрудитися на будівництві православного храму.
Сьогодні ми випробовуємо ще і складнощі особового характеру. Через брак на місцях освіченого духовенства ми вимушені приймати духовенство, що приїжджає, з інших країн. Це, з одного боку, непогано — є можливість отримати хорошого пастиря. Проте не завжди є можливість досконало ознайомитися з новим батюшкою.
Та й священикам нерідко складно вписатися в місцеві реалії. Деякі, наприклад, просто не бажають вивчати мову країни свого нового служіння. Скажу відверто, що не всі ті, хто приїжджають можуть жити тим життям, як живуть священики на Заході.
Недолік засобів для існування примушує наше духовенство та матушок працювати на світській роботі, і не на одній. Працюючих священиків в Закордонній Церкві більше половини. Нерідко зарплата їх йде не тільки на отримання сім’ї, оплату освіти дітей, але і на облаштування храму. Але, не дивлячись на труднощі, приходи живуть повноцінним життям, і це мене, безсумнівно, радує.
— Як би Ви позначили роль монастирів та чернецтва в житті Закордонної Церкви?
— У Православній Церкві завжди були монастирі. Саме Православ’я на Північноамериканському континенті зароджувалося та міцніло під молитовним покровом Свято-Троїцького монастиря в Джорданвіллі, при якому були створені семінарія, видавництво та друкарня. Монастирське братство з Ладомірово (Словаччина) прибуло до Америки після Другої світової війни і приєдналося до отців-засновників Троїцької обителі. У числі братії з Ладомірово був і зовсім молодий тоді митрополит Лавр.
У наш час нерідко буває так, що американці, які прийняли Православ’я, з часом відчувають тягу до чернечого життя, купують землю і будують свої монастирі та скити, утворюючи нечисленні чернечі общини.
Так починався і розташований нині в горах штату Західна Вірджинія Хрестовоздвиженський монастир. Зараз в США це найбільша чоловіча обитель нашої церкви, що динамічно розвивається. Монастир англомовний, всі ченці та послушники — новонавернені американці, є навіть японець. За богослужіннями братія співає знаменним та грецьким розспівом. У монастирі своє виробництво, ферми, ведеться будівництво. До завершення підходить проект «Келія» — споруда сучасного братського корпусу на 20 чернечих келій.
Під омофором Закордонної Церкви чоловічі і жіночі монастирі діють в Німеччині, Австралії та США. І, скажу вам, народ на Заході любить православні монастирі, їздить туди сповідатися. Хрестовоздвиженський монастир — улюблене місце паломництва для віруючих Антиохійської Церкви, що живуть неподалік.
Щорічно під час Великого посту ми проводимо Великопісні говіння для духовенства та матушок в Троїцькому та Хрестовоздвиженському монастирях. Ви б бачили, яку духовну радість переживають наші батюшки, збираючись на сумісні богослужіння, як раді зустріти своїх побратимів з різних штатів, сповідатися один одному — «почистити пір’їнки», як сказав один з учасників.
На заході є чимало справжніх пастирів — жертовних служителів, трудівників, які своїми молитвами та працями багато десятиліть підтримують наше церковне життя. Але я не чув, щоб хтось в Закордонній Церкві називав себе старцем або якогось священнослужителя так називали його прихожани.
У нас, можливо, немає видатних старців, але всі пастирі працелюбні, і якщо хтось проводить молитовне життя, то не робить це напоказ. Умови життя у нас такі, що неможливо служити заради пихатості або для досягнення якихось своїх особистих цілей. І опочивати на лаврах теж не приходиться.
А те, що духовне життя у нас існує та розвивається, видно по наших приходах, зростаючих общинах, місіонерській та молодіжній діяльності.
Бесідувала Тетяна Веселкіна
Стаття повністю – Православие.RU
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
