Сьогодні я хотів би поговорити з вами про таку важливу річ, як увага, поговорити про початок уважного до себе життя. Річ у тому, що якою б справою людина не займалася, без уваги вона ніколи в ній не досягне успіху.
Припустимо, якщо людина почала займатися тим, що називається у сучасному світі бізнесом, то без уваги вона, швидше за все, стане жертвою чиєїсь недобросовісності, розориться, піде по світу, і на цьому вся її підприємницька діяльність завершиться. Якщо людина неуважна вирішить займатися спортом, то вона або травмується, або її хтось травмує. Те ж саме і в житті духовному.
Кожен з нас, по виразу преподобного Єфрема Сиріна, подібний до купця, що шукає гарні перлини і прагне досягти успіху в цьому духовному збиранні, і якщо ми без уваги цим займаємося, то не тільки нічого не зберемо, але і втратимо те, що мали, а зрештою можемо не тільки зазнати якусь скорботу або зазнати якихось втрат, але можемо і зовсім загинути сама наша душа.
Тому увага – річ для нашого духовного життя, для нашого християнського успіху необхідна, причому потрібно сказати, що це стосується і уваги стосовно речей зовнішніх. Якщо людина неуважна в своєму повсякденному житті, якщо у неї усі справи вперемішку – скупчилися, товпляться, тісняться, то, звичайно, ні про яку духовну роботу говорити не доводиться.
Якщо людина повертається додому і не може пригадати, куди вона яку річ поклала, то, напевно, вона не скоро зможе встати перед іконами та помолитися, оскільки розбиратиметься, де у неї записник, де у неї ключі залишилися, де у неї сірники знаходяться, щоб щось собі на вечерю приготувати.
Ми часто нарікаємо на те, що наші справи, наша робота, наші турботи не залишають зовсім ніякого часу на духовне життя. Але відбувається це часто не тільки тому, що дуже багато і турбот реальних, і справ, і робота така складна, а тому, що ми все це правильно не можемо організувати. А коли одне щось правильно не організовуєш, інше, третє, потім все це накопичується, і дійсно вже ні часу, ні сил не залишається.
Тому, звичайно, розсудливо та правильно чинять ті люди, у яких все в їх житті, – в роботі, навчанні, інших заняттях – розписано, і вони уважно стежать, щоб все відбувалося свого часу і щоб ніякі справи, зобов’язання, зустрічі їх не наздоганяли в найнесподіванішу мить.
Але, звичайно, набагато важливіше для духовного життя та увага, яка носить характер внутрішній. Святі отці дуже часто давали тим, хто до них приходив, просту, на перший погляд, пораду: «буть уважний до себе», тобто будь уважний до того, що відбувається в твоїй душі. Будь уважний до того, як ти вчиняєш в своєму житті. Будь уважний до того, як здійснюється або, навпаки, не здійснюється твоє спасіння. Ось це увага до себе і є головною темою нашої сьогоднішньої бесіди.
Що означає бути уважним до себе ?
Ми знаємо, що перш ніж ми здійснюємо якийсь вчинок, він певним чином зароджується в нашому серці. Зароджується в наших думках, бажаннях, відчуттях, переживаннях та зрештою стає плодом того, що у нас поступово в душі визрівало. У нашому серці знаходиться коріння всього того, що в житті нашому реалізується, і тому, безумовно, необхідна увага до того, що там всередині.
Але коли ми заглядаємо всередину і намагаємося зрозуміти, що ж у нас в серці знаходиться і що там твориться, то виявляється, що зробити це буває дуже важко: такий там сутінок, така там плутанина, стільки там усього безладно звалено, складено, скупчилося за попередні роки, що неможливо щось розгледіти.
Власне кажучи, чому буває так, що в нашому житті щось відбувається, а ми не можемо зрозуміти, що в цих подіях рухає нами: здоровий глузд, якась необхідність або ж пристрасть, яка у цей момент прокинулася в душі? Саме тому, що у нас всередині все безладно. А безлад – тому, що ми порядок дуже рідко всередині себе наводимо.
У одному з патериків є історія про одного брата, робота якого полягала в тому, що він постійно протягом всього дня задавав собі, а точніше, своїй душі запитання: душе моя, де ми з тобою знаходимося? І це те запитання, якого дуже потребуємо всі ми, тому що часто протягом дня де ми тільки не знаходимося – де тільки не знаходяться наші думки. Буває при цьому, що виникла якась несподівана ситуація, щось спровокувало нас на гнів – і ми відразу дійшли до такого озлоблення, що наговорили людині найстрашніші речі.
А якби ми постійно задавалися питанням: «Де ми, душе моя?», то, швидше за все, цього б не відбулося, тому що душа проходить шлях до критичної межі поступово. І буває, що ми до певного часу не здійснюємо гріхів на ділі, але наша душа перебуває в таких гріховних, таких страшних думках, що ми фактично в гріху живемо постійно. От чому необхідно бути уважним до себе кожну годину та кожну мить свого життя.
Я б хотів нагадати вам те непорушне правило, про яке ми говорили раніше, але яке, як показує реальна практика, виконується в кращому разі однією людиною із ста. Це правило є основоположним для уважного християнського життя.
Обов’язково, коли завершується черговий день, який Господь нам дав прожити на цій землі, ми повинні витратити певний час на випробування своєї душі. Ми повинні все те, що у нас протягом дня складалося не так, розкласти по поличках – розібратися, яке чому місце в нашому житті і на нашому шляху до спасіння, і лише після цього відходити до сну.
Спочатку це буває дуже складно. Людина сідає і намагається пригадати: що за день відбулося такого, за що потрібно попросити прощення в Бога? І в її свідомості, немов з туману, починають проявлятися неясні контури справ, вчинків, слів, які тільки з великими зусиллями можна прояснити та зрозуміти, що саме в усьому цьому невгодно було Богу.
Але чим довше людина цим займається, чим постійніше вона в цьому працює, тим швидше цей спогад та прояв в свідомості відбувається. Частково тому, що з’являється навик уважного життя, частково тому що в цьому допомагає Сам Господь, Який бачить старанність людини.
Ми дивуємося часто: чому благодать Божа нам не допомагає, чому ми її не відчуваємо? А тому, що ми не робимо нічого для того, щоб ця благодать могла в нас діяти. Якщо ми не візьмемо сім’я, не посіємо його в землю, яку заздалегідь зорали, не будемо його регулярно поливати і за ним доглядати, то, природно, нічого не виросте, хоча саме по собі проростання сім’я не залежить від нас.
Ось те ж саме відбувається і в житті духовному. Все від Господа, все по благодаті Божій, але якщо ми не робимо самі тих простих речей, які Господь в нашій волі і в нашій владі поклав, то, звичайно, нічого в результаті і не виходить. І якщо ми не прикладаємо до того, щоб навчитися бути уважними, такої посильної для нас праці, то очікування, що уважність та зібраність з’являться у нас по благодать самі собою, безпідставні.
Взагалі благодать Божа лише підштовхує людину до того, що їй необхідне. І мені згадується із цього приводу випадок з життя черниць. А точніше, невелика історія про те, як дві сестри на початку ХХ століття поїхали збирати пожертвування в якесь місто. Вони постукали в один багатий будинок, і до них вийшов власник цього будинку. Одна з сестер залишилася внизу, а іншу він покликав до себе і почав розпитувати, що їх привело до нього. Він чемно поцікавився, чи не потрібно їм щось з одягу, або краще було б пожертвувати якусь з цінних ікон, або, можливо, понад усе необхідні гроші. Черниця відповіла, що вони будуть вдячні за будь-яке пожертвування, і він велів їй спуститися вниз і почекати, пообіцявши щось з цього винести. Але коли сестра розвернулася, починаючи спускатися, ця недобра людина несподівано дала їй такого стусана, що вона злетіла зі сходів і лише дивом не розбилася. Важко сказати, що було в першу мить в серці цієї черниці, але потім її вуста вимовили, мабуть, те, що було гідне з її налаштуванням, тому що вона йому сказала: «Нехай пхне тебе Господь так…» – і потім додала: «…в Царство Небесне».
І ось ми з вами теж часто знаходимося в такому стані, в якому необхідно буває, щоб нас Господь так от «пхнув» в Царство Небесне. Ми цього, як правило, до останнього очікуємо, і лише за рахунок цих страшних, важких та хворобливих пихань в Царство Небесне помалу рухаємося. А було б, звичайно, краще, якби ми самі до цього зусилля прикладали.
Увага до себе як повітря необхідна нам і ось з якої причини: найчастіше нас віддаляють від Бога якісь дрібниці. Начебто дрібниця – це не так страшно, як тяжкий гріх, але спробуйте вдуматися і уявити собі: ми готові заради якоїсь дрібниці не бути з Богом. І таке постійне потурання в дрібницях може згубити набагато швидше, ніж найстрашніші гріхи, в які ми впали, потім встали, покаялися і більше їх не повторювали.
Потрібно навчитися бачити кожен дрібний свій гріх як трагедію; потрібно нагадувати собі, що кожним таким гріхом ми як би заявляємо Богу, що насправді Його не дуже-то і любимо. А нагадавши, потрібно постаратися зрозуміти, як цей гріх відбувся: він же не водночас трапився, ми в душі якимсь чином пройшли шлях до цього гріха, ось і потрібно зрозуміти механізм нашого падіння. А зрозумівши його, відповідно визначити, як чинити наступного разу, коли така ж ситуація складеться і ми опинимося на краю такого ж падіння.
Найчастіше до цього краю ми підходимо в ситуаціях безпосереднього спілкування з людьми. Ось ми комусь щось сказали – і вважаємо, що правильно зробили, – але совість наша неспокійна. Чому? Тому, що сказали, можливо, правильно, але сказали з гордістю, сказали із злістю, сказали з образою, сказали з певним недобрим відчуттям. І потрібно сісти та розібратися: що я тут зробив не так? Я сказав правду? Так, правду. А потрібно це взагалі було говорити? Та ні, не потрібно, тому що користі це ніякою не принесло.
Або: так, потрібно було сказати, але абсолютно не потрібні були тут мої пристрасті, які при цьому виявилися. Значить, наступного разу що мені робити? Не говорити? Але це потрібно. Тоді потрібно сказати. А як сказати? Без пристрасті. Спочатку в собі подолати пристрасть, а потім вже сказати не по дії пристрасті, а просто з потреби і за здоровом глуздом. Ну і, відповідно, якщо не потрібно було говорити, то наступного разу зважитися просто промовчати. Звичайно, ворог на нас нападатиме і, можливо, якісь інші ситуації матимуть місце, а не тільки ті, до яких ми підготувалися, проте ми вже не будемо беззахисними, ми будемо як би в обладунках, які збережуть нас від стріл лукавого.
Окрім всього цього, кожному з нас необхідно збагатити свій день ще двома працями. По-перше, творенням молитви – або молитви Іісусової, або якоїсь іншої короткої молитви, щоб зберігати розум та серце від нечистих та невгодних Богу думок; а по-друге, пам’ятанням євангельських заповідей, які повинні нас супроводжувати впродовж всього дня. Тільки давши цим працям місце в своєму житті, можна привчити себе реагувати на будь-яку ситуацію так: що від мене зараз, в цих обставинах очікує Господь? І в більшості випадків зрозуміти це буде дуже просто, тому що совість тут же запропонує нам відповідну євангельську заповідь, щоб ми вибрали, вчинили за Євангелієм або за бажанням своєї гріховності.
І ось тут наступає знову-таки вкрай важлива мить. Ми стикаємося всередині себе з таким явищем, як система пріоритетів – слово начебто не з духовної лексики, але, мабуть, точніше не скажеш. Що для нас знаходиться на першому місці: наше спасіння та догоджання Богу або ж щось інше?
Насправді, якщо для нас є щось важливіше, ніж перебування з Богом, то все те, про що ми зараз говоримо, не діятиме. Нас захоплюватиме метушливість дня, що настав, і навіть якщо ми колись усвідомлюємо, що наш вчинок або наші слова були не за заповідями, то, швидше за все, наступного разу знову від своєї совісті відмахнемося.
Це не означає, що людина, що вибрала головним пріоритетом спасіння та духовне життя, повинна шкодити своїй роботі і іншим необхідним повсякденним заняттям. Суть в тому, що все це повинно бути вторинне, а воля Божа первинна. І в цьому, насправді, є і здоровий практичний глузд, тому що ми ні в чому не можемо мати твердого та нескороминущого успіху, якщо наші праці не благословляє Господь. Ця система пріоритетів, якою б ми її не побачили в собі спочатку, має бути абсолютно чітко збудована в нашій душі.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”