Всі ми любимо виправдовуватися. Наприклад, люди, які відрізняються гнівливим характером, часто грублять іншим, у відповідь на зауваження можуть сказати: «Я не можу не сердитися — мене батьки погано виховали».
Або: «У мене такий характер, з цим вже нічого не поробиш». Або навіть: «Хто грубіянить? Я?!Це неправда, я зі всіма завжди спілкуюся дуже ввічливо і культурно».
Нам здається, що наші виправдання абсолютно правильні: якщо ми і грішимо, то не по своїй провині, просто нам заважають люди, характер, виховання, здоров’я, погода і так далі.
Що означає «самовиправдання»? Вже за своєю будовою це слово означає поведінку, при якій людина приписує собі правду, інакше кажучи — вважає себе за праведника. Теоретично всі ми вважаємо себе за грішників, каємося на сповіді раз на місяць або частіше.
Але коли доходить до конкретних справ, ми виправдовуємо себе: в даному випадку я не винен, тут я поводжуся правильно… Якщо скласти всі ці незліченні випадки, до нашого здивування і сорому виявиться, що ми лише називаємо себе грішниками, а на ділі вважаємо себе за праведників. Природно, думаючи про себе так, ми в той же час зневажаємо тих, хто нас оточує, вважаючи, що вони у всьому винні, вони нас спокушають, примушують грішити.
Але шлях самовиправдання — це шлях порочний, згубний. До чого він приводить? Або до того, що людина, відмовляючись бачити свої гріхи, духовно тупіє і зовсім не намагається жити за заповідями, або намагається змінити обставини, які «заважають» їй виконувати Євангеліє.
Тоді вона розвиває безглузду, абсолютно не християнську діяльність, направляючи всі свої зусилля не на саму себе, а на те, що її оточує, найчастіше на людей. Але кожна людина є абсолютно вільною істотою, і в кращому разі ми можемо лише трішки вплинути на неї, а змінити її, якщо сама вона цього не хоче, ніхто не владний. Тому нерідко той, хто робить такі спроби, бачить їх безрезультатність і впадає у відчай.
За учінням святих отців, одна з необхідних чеснот для спасіння — самодокорення. Я маю на увазі не той простий, навіть примітивний прояв самодокорення, при якому ми самі себе в душі ображаємо та зневажаємо якимись словами. Під самодокоренням потрібно розуміти щось глибше — такий стан душі, при якому людина у всьому бачить свою провину і не нарікає на зовнішнє.
Якщо людина завжди бачитиме свою провину, якщо не буде нікого звинувачувати в тому, що згрішила, — то тоді, за логікою речей, вона почне шукати засоби змінити саму себе. Людина, яка здобула навик самодокорення, примиряється з тим, що її ближній не такий, яким б вона хотіла його бачити, і проявляє любов до кожної людини, незважаючи на те, добра вона чи зла, друг чи ворог.
Вона не виправдовується тим, що її погано виховали, тому що знає: вона вільна і, якби захотіла, поводилася б інакше, обираючи добре і відкидаючи те, чому її неправильно навчили в дитинстві, до прикладу, в школі. Вона не почне посилатися на те, що її спокушають друзі, а або буде віддалятися від них, або, наперекір їх спокусливій поведінці, прагнути самостійно змінити саму себе.
І на все інше, що є зовнішнім по відношенню до вільної волі людини, вона не звертатиме уваги, знаючи, що тільки її провина в тому, що вона своєю вільною волею відхилилася до зла. Ніщо не може змусити людину зробити зло, якщо вона цього не хоче, особливо якщо мова йде про християн — людей, яких Господь Іісус Христос звільнив Своїми хресними стражданнями і через таїнства зробив непідвладними гріху.
З часу Христового пришестя людина грішить вже абсолютно довільно, а не під натиском обставин, як це було (і до деякої міри могло бути виправдано) до пришестя Христа.
Два способи думок, два душевних стани — самовиправдання і самодокорення — зображені в Євангелії, хоча вони не називаються там саме цими словами — термінами аскетичної літератури, якими ми звикли оперувати.
Розглянемо відому притчу про митаря і фарисея, якій присвячене один з недільних днів перед Великим постом — Неділя про митаря і фарисея. Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митар. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митар. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!
Ця людина себе виправдовувала і не бачила своїх гріхів. Таке самовиправдання (якщо користуватися аскетичними термінами) віддалило її від Бога. Далі в Євангелії говориться: А митар здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного! Кажу вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться.
Що означають слова митаря: Боже, будь милостивий до мене грішного? Або слова Іісусової молитви (по суті ті ж самі): «Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного»? Грішний — це той, хто винен в етичному відношенні.
Таким чином, промовляючи Іісусову молитву, ми постійно докоряємо себе перед Богом: «Пробач мене, винного в порушенні етичних заповідей». Так ми говоримо, але чи відчуваємо ми це? Чи вникаємо ми в сенс цих слів, чи бере участь в їх вимові наше серце чи залишається холодним?
Або, можливо, вимовляючи слова митаря: Боже, будь милостивий до мене грішного, ми насправді міркуємо, як фарисей: «Дякую Тобі, Господи, що я не такий, як інші люди, і веду духовне життя, сповідаюся, молюся молитвою Іісусовою»?
Ми промовляємо слова покаяння і самодокори, а думки у нас фарисейські, такі, що заважають справжній, уважній, щирій молитві. Ми виправдовуємо себе і перед самими собою, і перед іншими людьми, тому що такий настрій не може не вирватися назовні. Іноді ми упокорюємося напоказ, тому що знаємо, що в певному суспільстві: в монастирі або взагалі в християнському середовищі — упокорювання схвалюється і є значущим. А митар сказав про себе всього одне слово — «грішник», і якщо людина говорить подібне щиро, від щирого серця, значить, вона придбала чесноту самодокорення.
Коли людина завжди і усюди вважає себе за грішника, це проявляється в будь-якій життєвій ситуації. Ми при кожному конфлікті виправдовуємо себе, а вона говорить: «Так, я винна, я згрішила». Святитель Тихон Задонський одного разу в розмові з якимсь вільнодумним дворянином почав доводити, що той неправильно міркує про Бога. А дворянин, розлютившись, дав святителю Тихону ляпас.
Тоді святитель зробив перед ним земний уклін і сказав: «Пробачите мене Бога ради, що я вас спокусив». Це так подіяло на цього обуреного чоловіка, що він сам впав в ноги святителю і просив у нього вибачення, а згодом став хорошим християнином.
Здавалося б, святитель Тихон в цьому випадку ні в чому не був винен, але, як покірлива людина і дійсний християнин, він і тут побачив свою провину. Якби ми щиро вважали себе за грішників, якби щиро промовляли слова Іісусової молитви: «Помилуй мене, грішного», то в будь-якій ситуації знаходили б провину в собі, а не в навколишніх людях, речах, обставинах, стані і іншому.
Дуже часто ми виправдовуємо себе, віддаючи перевагу над євангельськими заповідями і велінням нашій совісті так званим вимогам здорового глузду. Але потрібно сказати, що «здоровий глузд» (не істинний, звичайно, а той, яким користується світ) з роками, а тим більше із зміною епох змінюється.
Один «здоровий глузд» був у язичників античного часу, інший — в нерадивих християн часів панування християнства на цивілізованому світі, третій — в сучасних матеріалістів та атеїстів, четвертий — в магометан, п’ятий — в буддистів. Але весь цей різноманітний «здоровий глузд» одностайно повстає проти християнської моральності.
Іноді це видно дуже ясно — боротьба відбувається між людьми: одні захищають позицію Церкви і церковного передання, інші ставляться до неї вороже, — наприклад, з позицій атеїзму або життєвого матеріалізму, який виражається в тому, що людина особливо не замислюється про духовні істини і піклується тільки про своє матеріальне благополуччя.
У цих випадках справа йде простіше. Але, на жаль, дуже часто буває, що ми самі, православні християни, приймаємо в себе щось від світу і тримаємося цього уявного здорового глузду, самі того не помічаючи і не розуміючи. Тоді боротьба між світським «здоровим глуздом» і істиною християнства відбувається усередині нас. До нещастя, вона часто закінчується перемогою цього «здорового глузду»: ми поступаємося йому і зневажаємо свою християнську совість.
Коли ми слідуємо уявному здоровому глузду, ми теж проявляємо самовиправдання. Порушуючи щось з євангельського вчення і православного передання, ми виправдовуємося тим, що здоровий глузд підказує нам вчинити саме так: проявити легкодухість, або іншу пристрасть, для того, щоб не потерпіти шкоди або якої-небудь скорботи. Виправдовуючи себе «здоровим глуздом», ми постійно і тому нахабно, зухвало, відступаємо від євангельського вчення. Ми повинні усвідомлювати, що вчиняємо гріховно, наприклад із страху, і просити у Господа прощення.
Всередині самих себе ми маємо і митаря і фарисея. Митар себе докоряє, фарисей виправдовує. Одна і та ж людина в одну мить кається — і стає митарем, а через декілька хвилин виправдовує себе — і перетворюється на фарисея. Якщо ми в цій боротьбі схилимося до самовиправдання, то, подібно до фарисеїв і законників, віддалимося від Христа і позбудемося Божественної благодаті. Ми не отримаємо допомоги у виконанні заповідей і залишимося безплідними.
Схиархімандрит Авраам (Рейдман)
Повний зміст статті – “Православие и мир”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №2