Смерть завжди залишається деякою величною і лякаючою людину таємницею – скільки б вона не знала про неї, скільки б не читала, ні чула, ні стикалася з нею, не бачила її. Навіть досвід пережитої клінічної смерті не робить смерть яснішою і менш загадковішою.
Ми не знаємо, як вирішується – не тут, на землі, а на небесах, у Господа, – коли призвати людину в інше, вічне життя. Не знаємо, коли цей заклик, на який неможливо не відгукнутися, прозвучить стосовно наших близьких, стосовно нас самих. Не знаємо навіть того, як саме помирає людина, що відбувається з нею, чому ще за мить перед цим вона була живою і ось – життя залишило її.
Смерть не просто таємниця, вона ще й таїнство. Адже ця мить – мить вмирання – так важлива для нас, що ні з чим її більше і не порівняєш. Це момент істини, коли підсумовується усе, що збирала в собі, у своєму серці усе життя людина, коли визначається з граничною чіткістю – де зараз і який його скарб (Мф. 6: 21).
Це момент найсерйознішого – останнього і тому ще серйознішого – випробування: з чим відходитиме вмираючий в інший світ: із страхом або радістю, з наріканням або подякою, з молитвою або прокляттям? І питання тут не лише в тому, звичайно, легко чи важко людині вмиратиме, хоч і це важливо. Питання в іншому: смирення перед волею Божою, подяка за усе – і за хворобу, і за смерть, що наближається, – можуть, вкупі з покаянням, врятувати і того, хто жив не цілком справно. А нарікання на Бога, прокляття долі своєї здатні самі по собі душу загубити.
Як заглянути в це недалеке загалом для кожного з нас майбутнє, як впізнати своє серце, зрозуміти: чи будемо готові до випробування смертю ми самі? Повною мірою це, звичайно, неможливо: було б великою помилкою, невибачною самовпевненістю вважати, що ми зможемо усе сказати собі про свою останню годину заздалегідь. І усе ж. Все ж потрібно частіше не лише згадувати про смерть, думати про неї, але і як би ставити себе на цей край тутешнього буття, прислухаючись до того, як реагує і відгукується на це наша душа.
У священика, котрий несе приходський послух і котрий по пастирському обов’язку своєму регулярно відвідує хворих на дому, сповідає, соборує та причащає їх, з’являється з часом особливий дивний досвід. Він, з одного боку, унікальний, а з іншого – ним можна спробувати поділитися.
Бачити, як людина готується по-християнськи зустріти смерть, допомагати їй в цьому приготуванні, напучувати її перед переходом у вічність. Це праця, наскільки важлива та відповідальна, настільки вдячна та благодатна: по-перше, тому, що милостиня духовна вище за милість тілесну і від Господа більше заслуговує на нагороду, а по-друге, через те, що можеш побачити що відбувається з людиною при наближенні смерті.
Але буває і так, що помирає людина, яку ти, священик, добре знаєш. Помирає не відразу, не несподівано, а упродовж якогось часу, день за днем. І ти приходиш до неї не лише як до твого парафіянина, але і як до того, хто тобі давно знайомий, як до друга.
І той внутрішній зв’язок, душевна близькість, які були раніше, стають міцніші, тісніші, глибші. І в якусь мить ти почуваєш себе провідником, який супроводить людину в дуже непростих, небезпечних мандрах. Провідником, який, втім, не йде до кінця, який залишається тут, тому що ще не прийшов його час.
Настає мить, яку ти дуже добре розрізняєш, – саме завдяки цій глибині і силі зв’язку між тобою і вмираючим. Немов межа якась проходить, яка відділяє цю людину від усіх, хто живе і житиме. Це той стан, який зазвичай характеризується коротким і сухим, : «Не мешканець»! Але це – з фізичної точки зору. А важливіше те, що відчуває в цей час душа людини, що відчувати, як усе, що зв’язувало її раніше, цікавило, мучило та радувало, кудись відступає, йде. І сама вона – теж йде.
І ти теж це відчуваєш, і тобі дається якась вражаюча можливість разом з нею як би перейти цю межу і, проте, не переходячи її. Це і є досвід переживання таїнства смерті. Ти розумієш, що є щось, що знає зараз лише ця людина і ти – і більше ніхто. Вона почула опреділення Боже, що прозвучало про неї: час йти, – визначення, з яким марно сперечатися, адже це не вирок земних лікарів, а рішення одного-єдиного Небесного Лікаря. І ти теж опреділення почув.
Людина йде, а ти залишаєшся. Ти молишся за неї, переживаєш, сподіваєшся на милість Божу до неї – твоя молитва з нею. Але ти сам – тут. І ти знаєш, як, напевно, не знав ще раніше, ясно і добре, як жити на цьому просторі – до межі, яка одного дня відокремить тебе від тих, що живуть.
І хочеш поділитися цим знанням з тими, хто тобі дорогий, та й взагалі – хто тільки може тебе почути. Ділишся і бачиш, що важко це тим, що слухають усвідомити: не відчувають вони того, про що ти говориш, так гостро і так сильно. А проходить час, і ти сам цього уже не відчуваєш. Немов зникає усе кудись.
Але межа, та, остання, нікуди не зникає. Вона ж по суті вже проведена, це просто ми не знаємо, в яку мить і як її перетнемо. Найближчим часом або пізніше… У будь-якому випадку – обов’язково.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №9
