Хто вірить у випадок — той не вірить в Бога. Ці різкі слова священика Олександра Єльчанінова набувають особливого сенсу, коли справа стосується скорбот та випробувань, що приходять — чи будуть вони особистими, загальноцерковними або такими, що навіть мають світовий масштаб.
Коли приходить біда — відчиняй ворота. Не відчиниш — і решту огорожі позбудешся. Але відчиняти можна дуже по-різному.
Поки людина юна, вона живе майбутнім, перед нею розстилається безмежне поле можливостей і надій — і ось вона вже уся спрямована вперед і увись, і від одного переживання цієї перспективи їй стає ясно і радісно. А неприємності — нісенітниця, проскочимо на швидкості до кращого майбутнього.
Але абсолютно інакше людина починає відчувати себе, коли одного разу приходить усвідомлення, що життя-то вже включило свій зворотний відлік: прогаяного не повернути ніколи, втрати непоправні, місце близьких і дорогих людей не зможе зайняти ніхто інший, а душевних сил для нових знайомств і дружби з кожним роком стає все менше і менше. Немов з міцної розсохлої бочки раз у раз сочиться вода, залишаючи під собою даремну брудну мокру пляму — замість колишньої чистої джерельної води…
Тільки не треба кидатися втішати або, навпаки, активно обурюватися таким сумним настроєм. Насправді, в цій позиції немає ні смутку, ні якогось безвиходу: навпаки, ясне усвідомлення того, що життя всього лише відкриває свої нові, сьогодення, справжні грані.
Колись давно мене зворушили слова Іоанна Ільїна, що страждання — це головний спосіб залучення до реального буття. Це твердження здалося тоді дивно глибоким і гарним, але в той же самий час — важким та болісним в додатку до звичайного життя.
Більш того — не цілком християнським: кому прийде в голову сказати тому, на чию голову навалилася біда, що «ось тепер-то, люб’язний брат в Христі, ти і зрозумів смак справжнього життя!» Це не тільки жорстоко, але і неправильно по суті: нам зовсім не «радіти з тими, хто плаче» заповідано, а навпаки, розділяти будь-яке горе і скорботу…
І в той же самий час, коли не десь там у когось, а конкретно у тебе самого раптом починає цокати над вухом цей зворотний відлік, дуже багато речей починають разюче змінюватися.
Перше, що відбувається, я б назвав структуризацією життєвого простору. І це цілком можливо пояснити: поки перед поглядом — безкрайні горизонти, дуже важко, та і неприємно загалом, думати про цілком прозаїчні і буденні речі. Але як тільки в твоєму житті з’являються чіткі демаркаційні лінії, обкреслені не тобою самим, а Божественним перстом, — хочеш не хочеш колишній натхненний погляд починає поступово повертатися, але вже не щоб заглядати за той, що став тепер неприступним горизонт, а дивитися уважно на цілком доступні і загалом знайомі і зрозумілі речі, що раніше валялися в нехтуванні під ногами.
Замість колишнього очікування чогось великого, чудового і славного попереду, погляд раптом починають радувати якісь абсолютно прості, рядові загалом події і речі, які раніше тільки були видимими, переглядалися, пробігалися. Істина кожного моменту починає ставати майже чутною вухами і дуже конкретною: і в цьому стані буденної правди несподівано раптом виникає подяка Богові за те, Він тобі дає ще і цей, такий чудовий, день буття.
Друге, про що хотілося б сказати — резонанс. Коли людина біжить по вокзалу і розштовхує оточуючих ліктями, щоб встигнути до відправлення поїзда, їй загалом майже байдуже, що комусь вона перешкодила або навіть зробила боляче. Все це — на периферії свідомості, адже ясно, що швидше за все ніколи в житті вона з цими людьми більше не зустрінеться.
І зовсім інша справа, коли ти знаходишся на рейді в підводному човні — де будь-який твій некоректний, нелюбовний рух по відношенню до оточуючих неминуче повернеться до тебе, як правило, в найгіршому і непередбачуваному варіанті. Така життєва ситуація щепить навик стриманості — навіть тоді, коли ти безумовно маєш рацію; а також дбайливому ставленні до будь-якого, хто зараз опинився поряд з тобою. Адже резонанс — страшна річ, особливо коли ти сам першим зрушив маятник. Поганий мир кращий за добру лайку.
І останнє, третє, спостереження: найстійкіше положення — лежачи. Чим більше спокуса все «узяти в свої руки» — тим інтенсивніше струмує вода крізь щілини в бочці. У тому найбажаніший момент, коли, здавалося б, і дійсно все зосередилося в твоїх руках — раптом стає очевидним, що це не більш, ніж шнурівки… від самого ж себе і на процеси реального управління вони ніяк не впливають.
Смирення не падає тільки тому, що воно ніколи не може стояти з високо піднятою головою. Чим менше місця твоєї присутності тобою ж самим відводиться в навколишньому житті — тим це життя йде рівніше, гармонічніше і чомусь раптом без особливих вибоїн.
…Ви, напевно, подумали, що автор пише про себе самого? Та ні, мова йде перш за все про наше християнське життя як таке. І немає ніякої різниці, хто активував цей зворотний відлік, не це важливо. Головне те, що цей «тік-так» у вухах людей церковних може — і повинен! — стати ключовим поворотним моментом в житті, моментом істини, моментом зрілості.
Протоієрей Павло Веліканов
Повна стаття – науково богословський портал “БОГОСЛОВ. RU“
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №2
