«Ваше ж слово нехай буде: так-так, ні-ні…» (Мф. 5:37).
Що за чеснота, одна – в двох діаметрально протилежних за сенсом словах? Тільки у тому вона, щоб не роздвоювалося серце наше, щоб не було в ньому лукавства? Щоб, «так» кажучи, «так» і думали? І щоб, «ні» відповідаючи, «ні» і думали? Або ж є ще якийсь сенс в цьому євангельському реченні?
Є, здається, тому як кожна заповідь Господня «вельми широка» (Пс.118:96), і багато в ній сенсів і глибин знаходиться серцем, що шукає волю Божу.
Чи часто трапляється нам ці слова вимовляти? Часто. А чи уміємо ми насправді говорити – «так» і «ні»? Розуміючи, віддаючи собі до кінця звіт в тому, що означають вони, направляючи серце, що при цьому народжує їх, не по власній його волі, а по тій самій волі Божій?
Якщо запитують нас люди лише про будь-які факти – наше життя або навколишню дійсність, то по совісті християнській залишається лише сказати правду: підтвердити їх думку або спростувати, навіть якщо нам це чомусь і буває не з руки. І це найчастіше нелегко. Це – про лукавство і нелукавство.
Але можна торкнутися і іншого – не фактів, а готовності нашої. Готовності відгукнутися на звернене до нас прохання, висловлене (а деколи і невисловлене) побажання або навіть веління. Або – неготовності.
Кому незнайомо: ти втомлений, змучений, клопотів, турбот не порахувати, проблеми – одна на одній сидять та іншою поганяють. Думаєш: хоч би допоміг хто! А замість цього запитує тебе друг, товариш по роботі, начальник, перехожий на вулиці: «А ти б не міг?.. А ви б не могли?..».
І ти ще не знаєш навіть, про що мова, але відповідь готова: «Ні! Залиште мене усі у спокої, немає у мене ні сил, ні можливості…». Іноді вона тут же потрапляє на язик і з язика зривається – словами різкими і образливими, або просто – уривистими, холодними, недружніми. Іноді встигнеш її утримати, але погляд ще яскравіше видасть все, що сказати хотілося.
А попросити ж тебе хотіли про щось таке просте, що ти і зробив би, не помітивши. Ні праці, ні часу не витратив би, і радість би на серці від справи доброї залишилася. І у того хто просив – тим більше радість. А так – і у тебе, і у нього тяжкість на душі, осад неприємний, осоружний. Було тобі недобре до того, а після – просто погано стало.
Або – того гірше: попросити тебе людина збиралася про щось таке, в чому просто не можна відмовити, як би ти не втомився, як би не поспішав. Не скажу – про допомогу вмираючому, – це рідкісно, це більше нашого брата священика стосується.
Ні, наприклад, про позику, тому що сім’ї їсти нічого, або про пораду в такій справі, в якій ти фахівець, а питаючий профан, а справа-то важлива. Або всього лише про те, щоб ти вислухав брата свого, тому що біда з ним трапилася, а поділитися ні з ким. Мало про що ще… Про щось таке, в чому тобі самому було б гірко відмову почути.
Тому потрібно навчати своє серце не поспішати відповідати «ні», бути завжди готовим сказати «так», просто – бути відкритим, а не закритим для того, хто до нього постукає.
Але і «ні» теж потрібно навчитися говорити – тоді, коли це необхідно. Це не так просто, як здається, анітрохи не простіше, ніж «так». А часом і важче.
Чи рідко буває, що ми опиняємося у ситуації, коли совість вимагає сказати «ні»? Залучають нас до якоїсь справи, а ми розуміємо, що є в ній щось недобре, неправильне. Говорять погано про когось, кого ми знаємо і з ким дружимо, і нас питають: «Адже так?..».
Та, врешті-решт, курку смажену в пісний день пропонують: «Будеш?..». Знаємо, яку відповідь потрібно дати, але… Але так не хочеться образити когось – важливого або просто знайомого, так не хочеться конфлікту, дискомфорту душевного, що простіше, здається, не заперечувати.
Проте так буває – раз не відмовишся від чогось неналежного, другий, третій, а потім ще важче буде відмовитися, і так легко стати рабом власного людинодогоджання і вже не зможеш бути і називатися навіть рабом Божим. Про таке рабство, про таку порочну залежність від людських думок і стосунків говорить Господь: «Славу один від одного приймаєте, а слави тієї, що від Бога Єдиного, не прагнете ви» (Ін.5:44). Хоча яка вже тут слава!
А деколи може йти мова не про щось погане або те, що турбує совість, а просто про те, що насправді не під силу. Не тому, що жаліємо себе, не тому, що малодушні, не тому, що ледачі. Реально не під силу: немає уміння чи немає фізичних можливостей, або здоров’я. І боязно відмовити, страшно образити, і погоджуєшся.
А потім… Потім або злам, зрив наступає, коли нічого більше робити не можеш і гомін на усе і на усіх піднімається. Або з тріском провалюєш те, за що не по-розуму своєму узявся. Або в нехтуванні залишаються інші справи, за які нікому, окрім тебе відповідати, а можливо, що і люди, тобі близькі та дорогі…
… Як розібратися, коли говорити «так» і коли «ні»? Мабуть, не так це все ж таки і складно, якщо думати при цьому не про те, чого хочуть від нас люди і чого хочемо ми, а про те, чого хоче Господь.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №7
