Причастя. Хтось роками не наважується до нього приступити, когось зупиняє складна підготовка, хтось вважає його за не більш обов’язкове, ніж «купання» в ополонці на Хрещення, хтось наважується причаститися тільки в період важкої хвороби або при наближенні смерті. А тим часом це те, заради чого існує земна Церква. Про Причастя, або Євхаристію, центр і осереддя християнського життя, запитання, що виникають навколо цього Таїнства, ми говоримо з митрополитом Волоколамським Іларіоном (Алфеєвим).
— Владико Іларіоне, розкажіть, що таке Причастя, і чому воно називається «Таїнством таїнств»?
— Євхаристія — це найтісніше, яке тільки можливе тут, на землі, з’єднання людини з Богом, причому з’єднання не тільки інтелектуальне і емоційне, але навіть фізичне. Господь дав нам його через звичний для людини спосіб — трапезу. І як в звичайній трапезі їжа, що вживається нами, в процесі її засвоєння перетвориться в тканини нашого організму, так що природа людини з’єднується з природою їжі, так і в Євхаристії: ми незримо з’єднуємося з Христом.
І це те, що робить православне богослов’я не відвернутою теорією, а живим переживанням, реальним спілкуванням з Богом, а християнську Церкву — унікальним явищем, без якого існування нашого світу не мало б ніякого сенсу і виправдання. Христос з людьми не як пам’ять або абстрактна ідея, Він з нами в повному розумінні цього слова, через Євхаристію. Тому саме в ній головна цінність і стрижень буття Церкви.
— Як історично склалося це Таїнство? Христос Сам встановив його?
— Історично воно прийшло на зміну староєврейській пасхальній трапезі: євреї збиралися сім’єю і заколювали ягня як жертву, і споживали його в ніч перед Пасхою. І Христос називається в Писанні Агнцем, тому що ніби замінив Собою того жертовного агнця, від якого куштували євреї на згадку про визволення їх від єгипетського рабства.
Євхаристія, якою ми її знаємо, з’явилася ще до страждань Спасителя, на Тайній вечері, де зібралися апостоли, щоб виконати старозавітний пасхальний звичай. Іісус Христос, подаючи їм хліб і вино, сказав: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє що за вас віддається; пийте з її всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Лк 22:19-20, Мф 26:26-28). Ці збори — трапези продовжили Його учні: кожен перший день тижня — день, коли воскрес Христос, — вони збиралися для «переломлення хліба». Поступово, у міру зростання християнських общин, Євхаристія трансформувалася з трапези в богослужіння, яке ми сьогодні знаємо.
— У молитвах ми читаємо, що Причастя — страшне Таїнство. Чому страшне? Чого боятися?
— Ми повинні боятися не якогось покарання, а того, що, отримавши великий скарб, тут же його втратимо, що він не принесе плоду! Ми забуваємо, що Причастя дуже до багато чого зобов’язує: людина, прийнявши всередину себе Бога, повинна жити не так, як вона жила до цього. Причастям її з’єднання з Богом не завершується: дуже важливе те, що відбувається, коли людина повертається в світ. Вона ж повертається, щоб нести людям те світло і ту благодать, яку отримала!
Але буває і по-іншому. Є люди, які, неправильно сприймаючи це Таїнство (як традицію, ритуал або «релігійний борг»), причащаються ніби даремно: їх життя не змінюється. Ось цього і треба боятися, це страшно.
— Чи може бути причиною цьому звичка? Людина, як мовиться, до всього звикає.
— Ви знаєте, я думаю, в цьому сенсі можна порівняти життя віруючого з життям музиканта. Музикант з року в рік виконує одні і ті ж твори. Уявіть собі, приміром, піаніста, який в 20 років уперше грає рапсодію Брамса і в 70 років грає її вже 455-й раз. Якщо він до неї звикне, якщо він після сотого разу почне її виконувати як нецікавий для нього самого твір, який особисто йому вже нічого не говорить, це миттєво передасться слухачам: на його концерти просто перестануть ходити. Але ж всі великі виконавці впродовж десятиліть грали одні і ті ж речі, при цьому ні вони не втомлювалися, ні публіка. Ось в чому тут секрет?
Секрет в тому, що в кожному серйозному музичному творі закладена певна духовно-етична істина і певні життєві сили, які приводяться в рух кожний раз, коли він виконується. Якщо музикант перестає відчувати це, означає проблема не в творі, а в ньому самому.
Те ж саме відбувається і в релігійному житті. Адже богослужіння в основних своїх частинах є незмінним, і в цьому є велика сила. На відміну від концерту, на який людина часто йде, щоб послухати щось нове, ми, прийшовши на Літургію, знаємо, що і в якій послідовності відбуватиметься. Але в той же час, Причастя — це зустріч з Богом, яка кожний раз буває новою для людини.
— Що означає «причаститися в осудження»? Про що тут мова?
— Першою людиною, яка причастилася в осудження, був Іуда. Він брав участь в Тайній вечері, він так само, як і всі апостоли, прийняв Тіло і Кров Христа. І після цього скоїв злочин, який став результатом його внутрішньої роздвоєності, слідством того, що він приступив до Євхаристії, замисливши зраду, а не з чистим серцем і не з чистими думками. Тому Таїнство не виявилося для нього спасительним.
— Чи існує об’єктивна дія Причастя, яку ми повинні відчути?
— Так, вона полягає в тому, що людина з кожним причащанням повинна ставати кращою. Але не обов’язково вона повинна це відчувати, навіть навпаки: чим краще вона стає в духовному плані, тим більш ясно бачить свої недоліки і усвідомлює свою негідність. Та зате навколишні люди розуміють, що її релігійне життя надає перетворюючу дію і на неї саму, і на всіх навколо.
Від нас вимагається не оцінка своїх успіхів, а прагнення завжди жити на такій висоті духовного життя, щоб потяг до богослужінь, бажання до Причастя нікуди не зникали, а, навпаки, зростали.
— Хто сьогодні може причащатися? Будь-яка хрещена людина, навіть якщо не усвідомлює, до чого приступає?
— Можна не розуміти величі і сенсу цього Таїнства, можна відчувати себе внутрішньо неготовим, але якщо у людини є довіра до Церкви, бажання відкритися назустріч Богові, вона може до цього Таїнства приступати. Тому що воно якраз сприяє духовному зростанню. У того, хто постійно причащається, починають відбувається якісь внутрішні зміни, які дуже важко буває описати або передати іншим людям. І з часом на зміну простій довірі приходить релігійний досвід, наступає момент, коли християнин говорить: «Я переконаний, що це Тіло і Кров Христа — і не тому тільки, що Церква так говорить, але тому, що я це пережив, випробував, і я точно знаю, що не простого хліба причащаюся і не просте вино приймаю з Чаші».
— Чи існує таке поняття як неготовність до Причастя? І чи може людина сама собі поставити такий «діагноз»?
— Так, таке поняття існує. Людину може оцінити в цьому плані її духівник. Він може сказати: «Я вважаю, що ти не готовий до Причастя». Є гріхи, за які християнин має бути відлучений від Причастя хоч би на якийсь час. Людина і сама себе може оцінити. Але якщо все ж таки вона відчуває, що знаходиться не в дуже хорошому духовному стані, існує Таїнство сповіді — Бог приймає всіх.
— Сповідь робить людину гідним Причастя?
— Ніколи недосконала людина не буде гідна з’єднання з досконалим Богом. Наше людське єство завжди буде неадекватним стосовно цього Таїнства. Справжня підготовка — не в перевірці своєї готовності, а в усвідомленні своєї негідності, своїй гріховності, і в глибокому покаянні.
Якщо людина сама не бачить своїх недоліків, є дуже хороший спосіб: запитати у інших — у духівника, у близьких. Наступним кроком буде рішучість позбавлятися від цих недоліків, праця над собою. Причому, коли вона проводиться тільки власними силами, то, як правило, не приносить відчутних плодів. Але вона повинна здійснюватися за допомогою Божою, і ось така синергія (співпраця) буде успішна. А отримує людина цю допомогу через Євхаристію, через свідоме залучення Богові.
— Звідки пішла традиція постити перед причастям? І навіщо? Невже їжа поганить людину?
— Саме по собі некуштування тієї або іншої їжі — не самоціль. Піст, тілесна стриманість повинна вести до зміцнення духу, це елемент духовної підготовки. Ми знаємо, що Христос розпочав Своє служіння після сорокаденного посту в пустелі. Сенс же і мета нашого говіння полягають в тому, щоб, наслідуючи Христа, очищаючи душу і тіло, ми виявлялися більш здатними сприймати Бога, Його благодать, що посилається нам. Причащання натщесерце — це стародавня традиція, бере початок з тієї епохи, коли Літургія почала здійснюватися зранку. Інша справа, що постити декілька днів перед кожним Причастям — це наша традиція, пов’язана з тим, що в синодальний період у нас склався звичай украй рідко причащатися. Коли майбутній святитель Ігнатій Брянчанінов, що жив в XIX сторіччі, розповів своєму духівникові про бажання причащатися кожного недільного дня, це привело того в зніяковіння. Причастя у той час почали сприймати як подію екстраординарну, що здійснюється, наприклад, чотири рази на рік, в кожен піст, або взагалі раз на рік. Тому і піст перед Причастям був обов’язковим. Наприклад, до революції у перший тиждень Великого посту всі говіли, потім причащалися в суботу після 5 днів строгого посту, і на цьому все закінчувалося: вважалося, що «релігійний борг» виконаний. Причастя було формальним підтвердженням приналежності людини до православної церкви.
— Сповідь перед кожним Причастям має таке ж коріння?
— Так. І сьогодні абсолютна більшість наших прихожан сповідаються перед кожним причащанням, хоча спочатку ці Таїнства — Сповідь і Причастя — були розведені, і в багатьох Помісних Православних Церквах вони до цих пір не зв’язані безпосередньо.
Але наша практика сама по собі дуже правильна: це можливість для людини оцінити своє життя за період, що пройшов з попередньої сповіді, можливо, узяти на себе якісь етичні зобов’язання, можливість очистити свою совість, примиритися з Богом перед тим, як приступити до Причастя. Якщо тільки сповідь не перетворюється на формальність, в те, що один богослов XX століття назвав «квитком на Причастя».
— Здається, ніщо не заважає і сьогодні сприймати Причастя як релігійний борг?
— Причастя — це не релігійний борг, воно має бути бажаним, а не обтяжливим. До нього християнин повинен прагнути, жадати його. Якщо ми любимо людину, а нам скажуть: «Ось і добре! І зустрічайтеся з нею раз на рік», ми задовольнимося такою порадою? Звичайно, ні! Я не думаю, що треба примушувати себе любити своїх дітей або своїх батьків. Їх треба просто любити. Так само і в релігійному житті: не можна примусити себе любити Бога. Потрібно навчитися Його любити, жити так, щоб любов до Бога пронизувала все твоє життя. Тоді і з’єднання з Ним стане потребою, а не важким обов’язком.
— Чи є тут місце роботі над собою, постійності, чи любов — справа пориву?
— У людини окрім бажань і поривів, що виходять з її серця, має бути і самодисципліна — інакше вона втратить свою духовну форму! Як спортсмен має бути завжди в хорошій фізичній формі, або як музикантові необхідний відповідний емоційний настрій, щоб він міг передати закладені в музиці відчуття, так і віруючій людині потрібно завжди знаходитися в стані «бойової готовності», щоб всі свої думки, слова і вчинки вибудовувати по Євангелію.
Це те, що ми називаємо подвигом. Коли про подвиг говорять люди світські, мається на увазі щось екстраординарне: подвиг — це те, що здійснює герой, ім’я якого залишається в століттях. А на християнській аскетичній мові це означає щоденну непомітну працю людини, подвижництво, за яке їй не поставлять пам’ятника, не даруватимуть букети квітів. До такої праці покликаний кожен християнин.
— До чого конкретно?
— До того, щоб не жити в розслабленні, перебуваючи в мріях про завтрашній день, а повноцінно і повнокровно переживати справжній момент, переживати свій зв’язок з Богом і Його присутність на цьому світі. Для цього немає сильнішого засобу, ніж Євхаристія. Її не можуть замінити ні читання Євангелія, ні молитви, ні пости.
Христос прямо говорить: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя» (Ін 6:54). Тому наша зустріч з Спасителем не має бути епізодичним побаченням. Це постійне напружене устремління до Бога, бажання жити з Ним.
