Про те, як ставитися до страждань та смерті, співпереживати страждаючому і чому Бог попускає хулу – в черговій бесіді митрополита Афанасія Лимассольського.
Розповім вам одну цікаву історію.
Жила-була одна старенька жінка – дуже добра та благочестива. Жила вона одна, багато хворіла, але все своє життя проявляла велике терпіння. На неї випало багато бід та скорбот. І ось одного разу, окрім всього іншого, вона впала і зламала ногу. Їй було дуже боляче, а встати не було сил.
І раптом вона побачила перед собою Христа, Який сказав їй: «Бачиш, як Я піклуюся про тих, хто Мене любить?» І старенька відповіла Господу: «Ось тому так мало людей і слідує за Тобою».
Ця відповідь була у неї готова заздалегідь. Тому що якими божевільними потрібно бути, щоб слідувати за Тобою, Господи, якщо при цьому так страждати?
Ось що сказали б ми. Але чи так це насправді? Невже тільки благочестиві люди страждають? Ні. Страждають усі люди. Немає людини на землі, у якої б не було хреста.
Але «привілей» віруючих людей – це перенесення випробувань з покладанням надії на Бога. А людина, що живе без цього покладання надії, легко впадає у відчай, тому що їй ні на кого і нема на що сподіватися – адже вона не вірить у вічне життя та Царство Боже.
Вона може прожити сімдесят, вісімдесят років, і що далі? Їй дуже не хочеться, щоб її життя закінчувалося, і вона робить масу речей для того, щоб віддалити свій смертний час.
Подивіться, ми не любимо говорити, скільки нам років. Ми приховуємо свій вік. І самі не говоримо про це, і чути про свої роки не бажаємо.
Проте, хочемо ми цього чи не хочемо, наше земне життя коли-небудь підійде до кінця. А людина створена так, що їй не хочеться вмирати, не хочеться стлівати в могилі.
Може бути і так, що в нашому житті немає особливо важких труднощів. Але якою би сильною, багатою та відомою не була людина, що вона робитиме в свою смертну годину? Як вона зустріне смерть, як прийме те, що все в її житті руйнується? Саме у цей момент і стає очевидною цінність віри в Бога.
Віруюча людина володіє «противагою» смерті. Вона знає, що життя не завершується тут, на землі. І якщо в земному житті ми буваємо несправедливо скривджені або навіть замучені, якщо тут наше життя завершується дуже швидко, хворобливо та безславно, то попереду у нас все одно Вічне Царство Боже. Вічність – ось відповідь на запитання про несправедливість земного життя. І якщо не вірити у вічне життя, то що ми робитимемо потім? Життя без вічності – це трагедія.
Всі ми страждаємо – і святі, і грішники, і багаті, і бідні, і старі, і молоді. Проте святі отці, пастирі, духівники окрім цього несуть ще один хрест. Вони подають приклад терпіння своїм чадам, і Бог попускає їм проходити через безліч спокус, скорбот, страждань та випробувань, щоб вони стали зразком терпіння для тих, хто слідує за ними.
Пам’ятаю, як один священик втратив свою рідну дитину – хлопчик раптово захворів і помер. Знаєте, скільки страждаючих людей знайшли у нього втіху після цього? Тому що вони знали, що ось і він – такий благочестивий священик, духівник – втративши дитину, пройшов через страшне випробування. І весь цей біль, який нестерпний для будь-якого батька, він витримує терпляче, стоячи на ногах. Такі приклади дають сили іншим людям.
А ми приходимо до хворого, тоді як з нами-то все гаразд, і починаємо вдавати з себе вчителів. Приходимо, і замість того, щоб просто помовчати з ним разом або сказати всього пару потрібних слів, починаємо проповідувати та філософствувати.
Знаєте, що в цей час думає страждаюча людина? «Так, у тебе-то все добре, у тебе є діти, сім’я… В тебе ж все гаразд!» Це все одно що говорити голодній убогій людині, що не вилазить з боргів: «Та, гроші нічого не вартують! Вони – ніщо!» – «Так! – скаже вона у відповідь. – Якщо гроші – ніщо, дай їх мені! Віддай мені свої гроші! Я їх тобі потім поверну».
Щось подібне відбулося зі мною цього літа. У мене був мобільний телефон, і якось до мене підійшли два хлопчики – з тих хлоп’ят, яких часто можна побачити поряд з нашим митрополичим будинком. Один забажав мій телефон, і я подарував йому його. Але і інший хлопчик хотів отримати телефон. Він підійшов до мене і тихо запитав:
– Отче, яка модель у твого телефону?
Я відповів.
– У нього кольоровий екран?
– Звідки мені знати? Тримай, подивися сам! Кольоровий?
– Так, кольоровий. А у мене чорно-білий.
І я сказав у відповідь:
– Та яка різниця! Це одне і те ж.
– Якщо це одне і те ж, тоді віддай мені свій телефон! Обміняємося!
Ось що відчуває людина, яку ми втішаємо, не відчувши її болю. Раз це одне і те ж, візьми собі телефон з чорно-білим екраном, а мені віддай з кольоровим! Ти нічого не втратиш – раз це одне і те ж. Чому ж ти не віддаєш свій телефон?
Так буває, коли ми приходимо до людини, у якої, наприклад, великі фінансові труднощі, і починаємо повчати її: «Знаєш, гроші не мають ніякого значення. Вони нічого не вартують!» Так, але в твоїй кишені повно грошей, і тобі легко так говорити. А в людини – проблеми, борги. Вранці вона прокидається і не знає, чи зможе вдень купити що-небудь для своєї сім’ї. Тому і хворому не можна говорити: «Е, дурниці! Можна і похворіти трішки!» Тому що хворіє він, а не ти.
А якщо ми самі перенесли колись подібні страждання, то знаємо, як в таких випадках потрібно розмовляти. Ми знаємо, що думає в цей час інша людина, і підбираємо слова обережно. І тоді людина подумає: «Ось, він теж страждав, він теж йшов по цьому шляху, як і я, і він знає, що таке біль, скорбота та страждання».
Все це має значення, і апостол Павел в своєму посланні до Ефесян говорить: «Тому то благаю я вас не занепадати духом через терпіння моє через вас…» (Єф. 3: 13), – тому що він повинен був подавати приклад віри та терпіння. Тому він і закликає християн перетерпіти та не занепадати духом, адже він сам страждає на їх очах.
Пам’ятаєте, як апостол Петро, коли Іісуса прийшли заарештовувати в Гефсиманському саду, обурився, вихопив ніж та відрізував вухо одному із слуг? І ми обурюємося кожний раз, коли чуємо, як люди хулять та лають Церкву. У деяких газетах, наприклад, висміювалися дива, що відбулися на Кіпрі біля глави святителя Іоанна Златоуста.
І коли читаєш подібні речі, хочеться розсердитися, починаєш думати: «Як можна писати таке! Адже ці люди знають, що насправді все не так, як вони написали!» Але ми пам’ятаємо: Бог попускає це, по-перше, для того, щоб священнослужителі могли вдосконалюватися в духовному житті, а по-друге, щоб у їх духовних чад перед очима був приклад терпіння. І усвідомлюючи це, легко розуміти хід подій. Ми нічого не можемо тут змінити. Кожен, хто бажає бути учнем Христа, йтиме тим же шляхом, що і Христос.
Наш старець говорив нам, що людина чує Бога двічі в житті. Принаймні, двічі. Перший раз – коли в якусь мить вона (через певні події, певних людей) зустрічає Бога, і Господь говорить їй, як в Євангелії: «Слідуй за Мною». І людина починає йти за Ним. Бог – попереду, людина – ззаду, тим же шляхом, яким йде Бог.
А коли дорога підійде до кінця, Господь обернеться до людини і запитає: «Ти тут?» Чи йдеш ти як і раніше цією дорогою? Чи пройшла її? Чи не зупинилася посередині маршруту? Чи не сіла на автобус, чи не виїхала на зустрічну смугу, чи не звернула?
І коли Господь обернеться і побачить нас, ми скажемо Йому: «Ось, ми пішли за Тобою і з любові до Тебе залишилися вірні Тобі!» І Він скаже у відповідь: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Увійди до радощів Господа Твого» (Мф. 25: 21).
Це – шлях нашого життя. А ті з нас, хто бажає іншого шляху, можуть вибирати, але це вже не буде шлях Господа. І у такому разі людина не зможе називати себе християнином. Якщо ми бажаємо бути учнями Христа, ми йтимемо Його шляхом.
І, як я вже говорив на початку, не треба думати, що люди, далекі від Бога, живуть добре, а ми, християни, вимушені страждати. Навпаки: маючи скорботу, християни зберігають надію та велику радість – адже вони знають, що все це має сенс. А людина, що живе без Бога, дійсно нещасна, тому що позбавлена надії. Скільки разів мені зустрічалися люди з величезними проблемами.
Я згадую, як вмирали деякі старці на горі Афон. Я був присутній при їх завершенні життя. Знаєте, як вони відходили на той світ? Як легкоатлет, який сяє від радості, зайнявши перше місце в бігу – адже він біг, узяв першість, і тепер стоїть на вершині п’єдесталу, всі йому аплодують. Так відходили у вічність ці ченці. Їхній відхід у потойбіччя справив на мене величезне враження.
І навіть в миру я бачив багато випадків, коли благочестиві люди зустрічали страшну смертну годину з великою вірою, терпінням, і дуже часто – з радістю. А деякі – з величезною радістю.
Одного старенького ченця я запитав:
– Отче, ти боїшся смерті?
А він засміявся і сказав:
– Я стільки років очікую цієї миті!
Для цих людей смерть не була кроком в невідомість, адже вони знали, що це дорога в Царство Боже. Вони не бачили тут нічого особливого. З ними можна було говорити про смерть, про те, коли і як вони помруть, подібно до того, як люди розмовляють про звичайну подорож.
Віра в Бога – велика цінність. Це – перемога, як говорить нам святий апостол Іоанн Богослов. Це перемога, що перемогла світ. Ось що таке наша віра. Вона перемагає смерть, тління, перемагає все, тому що у неї для цього є «противага» – життя вічне.
І всі святі, чиє життя пройшло в безлічі скорботи, є для нас прикладом. Вони постраждали за нас, щоб показати нам цей приклад. Щоб ми дивилися на них та навчалися у них терпінню, кажучи: «Ця людина, будучи святою, маючи такі чесноти та благодать від Господа, перетерпівала гоніння, наклепи, хвороби, несправедливість, вигнання…» Таким святим є Іоанн Златоуст. Якщо ви почитаєте його житіє та послання, то побачите, які неймовірні страждання він зазнав. Але Бог дав йому все це для того, щоб він став прикладом для нас.
Отже, повернімося до слів апостола Павла: «…тому то благаю я вас не занепадати духом через терпіння моє через вас, бо воно ваша слава».
Дійсно, коли ми говоримо слова захоплення про свого духовного отця, то мова не йде про його гроші, славу або багатство. Ми говоримо про його духовні якості: терпіння, упокорювання, силу та молитву. Ось що є нашою славою.
І тому усі ми – і духовні батьки, і батьки по плоті – мають бути прикладом для своїх чад. Коли наші діти бачать, що ми терплячі, спокійні, не сповнені гніву, підозрілості та бажання помститися, – тоді вони бачать перед собою приклад для наслідування. І говоритимуть згодом про нас так само, як ми зараз говоримо про своїх батьків та дідів: «Які це були люди! Які вони були терплячі, великодушні та серйозні! Вони нікому не говорили поганих слів, ні на кого не накидалися…»
Гідний приклад дійсно є гордістю та славою для дітей – як духовних, так і біологічних.
Єлизавета Терентьєва
Переклад українською – Газета “Волинь Православна”, 2015, №10
