Головне свято християн – свято Великодня. Це свято воїнів, котрі перемогли у битві. Поранені, але живі; стомлені, але радісні; стискаючи зброю в обважнілих руках, бійці вдивляються у прапор перемоги. Ось він повільно, але впевнено здіймається над військом, і з тисячі грудей лине переможне «ура!». Це – Великдень.
А друге за значущістю свято – Різдво. Це свято дітей. Вони скачуть навколо ялинки, взявшись за руки, зривають з її духмяного гілля пряники й цукерки, і ніхто їх за це не лає. Сьогодні свято, можна все, окрім хіба що розпалювати вогнище під ялинкою. Під кожною подушкою подарунок, у повітрі пахощі апельсинів, і шибки вікон розмальовані морозом так, що й найліпшому митцеві повторити годі. Це – Різдво.
Протягом літургічного року Церква дає нам повною мірою пережити духовне дитинство і духовну зрілість – принаймні по одному разу. Спершу людина буває маленькою. Тому свято християнського дитинства – Різдво – стоїть на початку. Згодом людина виростає й поринає у драматичну двозначність життя, де можна не заблукати і не зникнути лише завдяки Великодній перемозі.
Ці два свята взаємопов’язані, вони натягнуті між полюсами християнського життя, наче дзвінка струна. Вони утворюють стрижень, навколо якого обертається Всесвіт. І ми цього року вкотре дихаємо морозним і п’янким повітрям Богоявлення.
Я не помилився: свято Різдва, так само як і свято Водохреща, мало здавна ім’я Богоявлення, і довгий час їх святкували в один день. Позаяк повітря цього свята – повітря радісного дитинства, то я дозволю собі пояснити його сенс ще одним дитячим прикладом. Багато хто знає, як діти усім цікавляться, які вони жадібні до всього нового й незвичного.
Розбурхане, наче той горобець, хлопча прибігає до двору (класу, дитячого майданчика) і з сяючими від радості очима волає: «Гей, хлопці, там таке!» Десятки очей спалахують у відповідь: «Яке? Де?» Пояснювати довго і важко… «Гайда за мною!» І ось уже прудкі дитячі ніжки з гуркотом кінського табуна біжать за першовідкривачем, за тим, хто перший побачив щось надзвичайне.
Отак і нам годиться із цікавістю і завмиранням серця (які анітрохи не зменшуються від того, що ми знаємо, що відбулося) побігти до Віфлеємської печери. Ні в кого з нас немає відмовок: піти туди повинні всі. Якщо ти любиш науку, досліджуєш природу, осягаєш сенс світобудови, але не молишся Богу і не віриш у Христа Його, волхви звинуватять тебе і зірки мерехтітимуть над тобою з осудом.
Якщо ти простий і ненавчений, заробляєш свій хліб важкою й одноманітною працею і при цьому нарікаєш на долю, вважаєш християнство привілеєм ситих і нероб – вівчарі стануть перед тобою живим і мовчазним докором. Навіть якщо ти осел (наприклад, за впертістю) чи віл (скажімо, за неповороткістю розуму) – і тоді нахилися до ясел і зігрій Немовля парою з твоїх ніздрів.
Одна з лютих бід нашого часу – самотність. Класичне, традиційне суспільство руйнується. Слабшають кровні зв’язки, хитається шлюб, природне стає рідкісним, потворне вважається нормою. Людина, що живе серед метушливого багатолюдства, може роками не мати з ким поговорити.
Небо стає похмурим, і здається, що Там про тебе не пам’ятають. Земля стає непривітною і ти ходиш по ній так, ніби витираєш об неї ноги, зі страхом міркуєш про те, що до неї ж доведеться вертатись. «Я не вбив і не вкрав», – полюбляє казати про себе сучасна людина в якості самохарактеристики – і незважаючи на це, живе, наче Каїн, стогнучи і трясучись.
І тут така радість! До мене прийшов Великий Гість. «До мене йдеш, Господи. Мене шукаєш, заблукалого», – такими словами Церква багаторазово оспівує пришестя Бога у світ. Бог прийшов до нас у гості. Вельми нечестиво не виявити до Нього гостинності: не прибрати в домі своєї душі, не приготувати щось – нехай нехитре, але смачне. Зовсім жахливо – не відчинити Йому двері.
Гостинність недарма вважалася найвищою чеснотою на Сході. Люди ніби відчували, що з доброзичливості до невідомого мандрівника може народитися щось велике. І дійсно, дехто під виглядом людей приймав у гості Ангелів і за це отримував благословення, рятувався від загибелі… Але найвеличнішим і найнесподіванішим плодом гостинності може стати прийняття у гості Самого Христа.
Ось ще одна грань цього свята. Тобто, цього дня ми діти, які сміються й танцюють біля ялинки, і водночас – доброзичливі господарі, які відчинили двері на стук і несподівано провели до свого дому Володаря світу.
Що більше живеш і думаєш, то більше дивуєшся: як це люди живуть без Бога? Чим вони живуть? На що сподіваються? Від чого радіють? І взагалі, чи життя це? Самого Христа вражали на землі дві речі: віра й зневіра. Він здивувався вірі капернаумського сотника і водночас, побачивши законників, дивувався зневірі їх (Мк. 6, 6).
Здивуймо в ці радісні дні Спасителя вірою. Зробімо, хто що може задля того, аби у нашому пластмасово-целулоїдному світі Богові було чим помилувати
Протоієрей Андрій Ткачов
Газета “Волинь Православна”, 2013, №3
