«Доброго ранку, Вінні-Пуху. Якщо цей ранок взагалі добрий… В чому я особисто дуже сумніваюся…» – каже похмурий віслючок Іа-Іа. Сумніватися у всьому доброму – певна ознака пристрасті зневіри. Віслючок втратив інтерес до світу, радість і надію. Цей стан схожий на смерть в іще живому тілі – дух пригнічений, а тлінна оболонка переживає страшний занепад сил… Не дивно, що часто наслідком зневіри стає клініка – депресія, що загрожує суїцидом…
Тоді виходить, що боротьба зі зневірою – це боротьба зі смертю. Ми знаємо, що піст і молитва незамінні в цій боротьбі. Але із власного досвіду відоме й інше – святим текстам першим перепадає від зневіри. Між рукою та Євангелієм виростає нездоланна перепона. Розгорнути молитвослов стає анітрохи не легше, ніж зрушити гору. Як же бути? Як зсунути себе з цієї поганої мертвої точки пригніченості?
У кожного, напевно, є свої переможні знахідки в боротьбі зі зневірою. У мене піднакопичилися розповіді друзів – хто як пручався своєму впертому ослику, недитячій зневірі.
З миру по нитці – і зібралися перші вісім прийомів боротьби з відчаєм. Доволі мирські, побутові, – вони на війні зі смутком як димова завіса, щоб підвестися з лопаток, дотягнутися до зброї і завдати вирішального удару по ворогу…
Штормова навичка
Знаю із власного досвіду, що зневіра підкрадається до душі, ховаючись за спиною невдоволення – невдоволення собою, ситуацією, оточенням, епохою, долею. Щойно людину поглинув критицизм – без покаяння, зневіра – скок! – і осідлала спину…
Але мій товариш з Феодосії Роман – вершник успіху. Коли йому потрібно, він сам запряже кого хочеш. Здається, він бравує своїм нарцисизмом та куражиться перемогами то там, то тут.
Дивлячись на його вічно вдоволене обличчя, так складно уявити, що й він може підчепити вірус незадоволеності собою і світом.
Та варто було нам про це розговоритись… «Невже й ти іноді сумуєш?! Не можу повірити!» – «А з чого б це мені не сумувати? Що я таке? Освіти чесної в мене немає, окуляри для інтелігентності начепив – з простими скельцями… Все награно, фальшиво, все брехня, дурилка картонна… А чим займаюся? Суцільним купи-продай… Така нудьга навалюється… нічого робити не можу… і сенсу ні в чому не бачу.
Тоді я тупо плентаюся до набережної, подалі від людей. І кричу на море. Хвилі там, гуркіт, вітер намагається зірвати капелюха з головою разом… А я на всю горлянку кричу, ніби морю у відповідь. Кричу на нього хвилин десять-п’ятнадцять». – «І що?» – «І нічого. Море все так само шумить, не перестає. А мені легшає. Знову хочеться всіх пошикувати».
В разі чого – беріть квиток до Феодосії, їдьте на набережну Романа… і випробуйте його спосіб первинної боротьби зі смутком. Романа там, можливо, не буде, але буде море, завжди готове вислухати. І відповісти по-дорослому.
Прийом «резонанс»
Ще в мене є друг Кирил, професійний режисер. Важко цьому брату доводиться – завжди він залежить від рішень продюсерів. Буває, що й ця залежність, і творчі ступори, і розлад у знімальній групі збираються у гидкий клубок – словом, є запал для зневіри.
У Кирила проти цієї справи є заповітний диск. Музичний диск. Який дбайливо зберігається… в каструлі, у володіннях мами, на кухні. Бо Кирило у творчому безладі своєї домашньої монтажки кілька разів не міг його швидко знайти, коли припікало.
Тому педантична мама стала незвичайною берегинею начебто звичайного компакт-диска, який влучає у зневіру безвідмовно. На диску в Кирила – добірка пісеньок, які, за його висловом, «прочищають дійсність» – саундтрек із фільму «Реквієм за мрією», «Людина й кішка» групи «Нуль», «Соловей» Олексія Паперного.
«Та знаю, знаю, прості собі музички. І не розумію, як і чому вони спрацьовують. Включаю навушники, слухаю по колу. І раз на сотий входжу в резонанс з цими напористими звуками, і раптом розумію – ні-і-і, я так просто не здамся».
У кожного з нас є свої такі пісеньки. Або книжки. Або якісь мудрі цитати. Гадаю, головне – зберігати їх у надійному місці.
Прийом «єнот»
А ось прийом проти зневіри, неодноразово випробуваний, яким зі мною поділилася одеситка Фаїна: «Коли туга накриє з головою, коли всі проти тебе, і на душі так гидко, що сил немає – починай – всупереч усьому – усміхатися. Ну й нічого, що не можеш. А ти механічно всміхайся. Тупо розтягай рот в усмішку.
Звичайно, важливо в дзеркало подивитися – щоб на твою усмішку раптом не відгукнулися люди в білих халатах. Усміхайся так, як ти б усміхалася покинутій дитині. Всі її кинули, а тобі доводиться її приголубити. От іди собі містом – і всміхайся так усім».
Друзі, це працює. Дурненька, тривіальна порада, замугикане «від посмішки стане усім світліше» – працює і не підводить, як джерельна вода. Ніби розтягування губ в усмішці пов’язане з необхідною напругою внутрішніх струн.
Ніби усмішка, спрямована до світу, повертається до тієї переляканої кинутої дитини, яка часом виявляється в душі у кожного з нас…
Захват-переворот
Мій знайомий письменник Володимир стверджує, що «зневіра – це планктон, низовий стан, який варто кидати в топку для осягнення вищих творчих порядків».
Сам він, коли впадає в «депресняшку», починає писати самому собі листи такого змісту: «Мій дорогоцінний Вольдемаре! Все жахаюче жахливо. Твій редактор – рафінований гад рідкоземельної капості. Але якби в тебе був талант, – о! ти покинув би це реліктове чудовисько і став би самостійною одиницею з шістьма нулями. Але, на мій превеликий жаль, ти нікчема і нездара, дорогоцінний мій Воване. Страждай, страждай стражденно, як останній страдальник! Не залишу тебе, твоя Д.»
Проте ця Д. – тобто депресія – незважаючи на свої клятвені запевнення, чомусь приблизно після третього листа обривала листування без пояснень… Зате Володимир за якийсь час видавав нову збірку самоіронійних, життєствердних оповідань.
Так само як і Володя, ми схильні плутати зневіру з депресією. І це не завжди безпечно. Тому що депресія лікується виключно медиками та медикаментами, а зневіра – власною силою волі, помноженою на волю Бога.
Але люди природу всякої мерехлюндіі зазвичай намагаються лікувати за допомогою чи то згущеного молока, чи то шоколаду, чи то винно-горілчаної продукції, або й інших наркотиків – ще сильніших, ще жирніших, ще більш засмажених.
І правда, від цих міцних способів зневіра на якийсь час завмирає – просто тому що вона їсть! Але, підкріпившись легкозасвоюваними вуглеводами, хандра накидається на душу з новою енергією. Як наслідок, щоб протистояти черговому нападу зневіри, ми подвоюємо дозу солодкого або гіркого… і хто це там так вдоволено плямкає?
Прийом «креатив зненацька»
Зате зневіра на дух не переносить креативу. Одного разу ми з подругою опинилися в лещатах безпросвітності – приводів було багато, лещата були скалозубі.
У той час ішла сесія – недовгий період, коли ночами в гуртожитку тихо, як у санаторії. Тому що гітари відкладені, колонки відключені, а серед міцних напоїв цінуються тільки чай і кава. От із літровою банкою дорогоцінного кави ми й виповзли на спільну кухню, о пів на другу ночі. Все живе замкнулося в кімнатках і шаруділо над кресленнями і розрахунками.
А ми були не допущені до завтрашнього заліку, і хтось там не подзвонив, і все так тяжко… Кава мала допомогти. Але кава, яка нібито бадьорить кров, тільки збовтала мутний осадок у душі.
Раптом на кухню гуртожитку заходить студент із чайником. А моя подруга візьми та й скажи: «Кофеїн будеш? Внутрішньочашково?» Хлопець розсміявся і випив з нами кави. А наше несподіване щедре бешкетництво раптом почало іскрити, і ми вже були не в силах зупинитися.
За наступні дві години ми спустошили всю свою банку італійського еспресо. «Каву замовляли?» – так ми вітали опівнічників, які відгукувалися на стук, двері за дверима – вздовж по всіх коридорах гуртожитку.
Пригощали всіх – однокурсників, знайомих і не дуже, і зовсім очманілих студентів, які бачили нас практично вперше. Смуток був повалений у порох. Смуток не терпить креативу! Особливо раптового. Особливо безкорисливого. Особливо насущного для інших.
Прийом «усьому своє місце»
Є в мене одна приятелька, благополучний бухгалтер, сучасна цілеспрямована жінка-торпеда.
Але й у неї бувають моменти, коли на душі так гидко стає, що геть нічого неможливо ні робити, ні сприймати. Усі справи зависають, усі книги марні, усі фільми дратують, на прогулянку вийти немає сил.
«В такі дні у мене є один порятунок. Єдине серйозне заняття, на яке я здатна, – це вишивати бісером оклад ікони. Он стоїть у мене образ Миколая Угодника, з окладом, вишитим до середини лику. Кожен напад смутку – це рядків десять – і минає. Бісеринка за бісеринкою – і все стає на свої місця. П’ять років уже вишиваю. Так що за кількістю рядків можна порахувати середню кількість нападів іпохондрії на рік».
Таки дійсно: найстрашніший ворог зневіри – це наша системна ініціатива.
Залізобетонний прийом
Мій начальник бореться з депресивним синдромом підлеглих дуже просто. Кращим способом порятунку тих, що потопають, він уважає кинутий рятувальний круг – але обов’язково залізобетонний.
Випливати з такою штуковиною значно важче. «Нічого, в крайньому випадку, потонеш, – підбадьорливо говорить мій начальник, подвоюючи, а то й потроюючи тяжкість проектного завдання якомусь зневіреному, – але якщо випливеш – станеш невразливим».
Він вважає, що порятунок непідйомною справою ефективний саме тому, що справа вважається непідйомною. Подолання і підупад духу не вживаються в одній посудині. Знаю – бо й сама кілька разів тонула, але кілька разів і випливала.
Туше
А цей прийом я вичитала дуже давно у когось із російських класиків, здається, у Герцена. На жаль, не можу процитувати точно. Головний герой, коли на нього нападала зневіра, – не сіпався. Він щосили віддавався зневірі, щоб скористатися її властивостями!
Прямо як у айкідо. Він зволікав, він бродив, він усамітнювався – і розмірковував! Смуток як невдоволення перебігом справ замикає в бездіяльності й дає можливість паузи. Адже кажуть, що той, хто мислить, – не діє, а той, хто діє, – не встигає як слід поміркувати.
У супердіяльному стані для християнина навіть проблема виникає – а сповідатися в чому? А от сумну задуму можна використовувати, щоб виявити в собі неймовірну сміттєву яму… Виявляється, тут сповідувати – не пересповідувати… Вистачить на цілу чергу.
Головне, в ямі цій не залишитися – в цьому вся хитрість, вся суть прийому проти бісівських пасток відчаю. Використовуєш зневіру, щоб забратися в помийну яму своєї душі, оглянути все там – і, як радять священики, – швидко нагору! На сповідь! До Причастя!
За словами Іоанна Лествичника, «зневіра є наклеп на Бога, ніби Він немилосердний і нелюдинолюбний». Виходить, вдаючись до смутку, ми стаємо короткозорими і невдячними богоборцями, а сам смуток – це бунт проти Божої волі.
Ось чому, виявляється, так важко в години пригніченості звернутися до Бога за допомогою! Всі ми у вільній боротьбі зі зневірою – атлети-початківці. Господи, допоможи!
Наталія Багінська
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №4
