Не можна бути християнином на самоті, не можна спасатися поодинці. Тому що бути християнином означає бути в соборності, тобто бути в Церкві. Тому що християнство є Церква, і спасіння є сама Церква. «Ми знаємо, коли падає хтось із нас, він падає сам; але ніхто самотужки не спасається.
Той, хто спасається, спасається в Церкві, як член її, і в єдності з усіма іншими її членами» (слова Хом’якова). Христос прийшов у світ не до розділених і роз’єднаних людей, не до розсіяних овець стада. Він прийшов спасти всіх, усе людство. Він прийшов створити Церкву Свою на землі.
Лише в Церкві можна бути з Христом, бо Христос тільки в Церкві, яка і є «Тіло Його». Церква є Христос, як Він перебуває у світі після Вознесіння. Церква є перша і первинна дійсність християнського буття і життя.
Християнство — це не лише певне вчення, котре можна було б «упізнати» і «прийняти» якось іззовні, – і не лише система «заповідей», котрі слід виконати. Надто мало «мати християнські погляди», або переконання, або «християнське світобачення», – мало «поводитись» по-християнськи. Християнином потрібно саме бути. Християнство є Життя, нове й вічне Життя. І в це Життя потрібно народитися. Християнське буття починається саме цим другим народженням, «водою і Духом», у хрещальній купелі. Хрещення є народження від Духа Святого і у Христа Спасителя, – народження в Христі. І народження в Церкву, і в Церкві, – хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом (1 Кор. 12, 13).
Увесь сенс християнського подвигу – у здобутті Духа. І тільки це і є головне і справжнє в християнському житті, та «краща частка, яка не віднімається», «єдино потрібна», заради чого й усе інше додається. Поза «здобуттям Духа» взагалі немає християнського життя. Дух є Дух Життя, джерело і подавець Життя – Дух Животворний. І живе Він у Церкві, дихає в таїнствах Церкви. І в таїнствах приймається. У «помазанні» Духом Животворним ми єднаємось і втілюємось у Христа.
Осереддя й повнота Церкви – в Євхаристії. «Це останнє таїнство. Не можна простягатися далі, не можна додати більше» (святий Миколай Кавасила). І в літургійному досвіді ми виразно бачимо всю неміч і недостатність і наших «переконань», і самого «натхнення», і самих «добрих справ», – усе це є людським і залишається тільки людським, «надто людським». Проте в таїнствах розкривається небо – відкривається Божественна повнота. Будь-яке таїнство – це певна «теофанія», є Богоявлення, сходження і милість Божа, і зустріч з Богом.
«Богослужіння відбувається на землі, але за статутом небесним. Той, Хто сидить на небі з Отцем, у цей час обіймає руками всіх і дає Себе відчувати й сприймати усім охочим… Це й роблять усі очима віри» (святитель Іоанн Златоуст). З духовною пильністю і увагою слід кожного разу перечитувати «правило» чи «послідування до святого причастя», аби увійти та все знову й знову входити в цей страшний і таємнодіючий реалізм Євхаристії. Адже це є Таємна Вечеря, і ми на ній серед апостолів, і причащаємося з рук Самого Господа. І межа Євхаристії в тому, аби стосовно кожного збулося і можна було повторити апостольське зізнання: живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20).
Для багатьох апостольське свідчення про Церкву як про «Тіло Христове» стало лише поетичною метафорою, котрій полохлива свідомість і збентежена совість і не хоче повернути всю повноту безпосереднього смислу. І в цьому невіданні ми мало розуміємо, що відбувається в нас і з нами в таємничому колі Церкви. Церква є Тіло Христове, а не лише так називається.
Церква є Тіло Христове, і насичується, і оживотворюється Його пречистою Кров’ю, яка заради спасіння світу таємниче обертається у благодайних судинах і тканинах церковного тіла. І в Церкві, саме в причасті єдиної чаші та в єдності Тіла й Крові, ми всі возз’єднуємося між собою, знаходимо один одного, знову самоусвідомлюємо себе братами й ближніми, – як «співтілесні» та «єдинокровні» Самому Христу.
Жити в Церкві й означає врости в цю таємничу, але справжню дійсність Тіла Христового, – жити як член цього Тіла. Жити в Церкві означає щось значно більше, аніж лише пам’ятати й берегти «постанови» та «заповіти» Церкви. Старий Завіт закінчився. Закон змінився пришестям Благодаті. Немає різних меж у християнському подвигу. Усі покликані до одного, і даний єдиний і неподільний заповіт: Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний (Мф. 5, 48).
Це було мовлено до всіх на горі блаженств, на початку проповіді. Це є перше й початкове, – починати слід саме з цього усвідомлення, що немає іншого й меншого завдання для людини, як «уподібнитися Богу». У цьому здійснення того синівства, яке для нас починається в хрещенні, у «купелі усиновлення». І в міру цього «уподібнення» зростає і наша сміливість закликати Бога й називати Його Отцем нашим.
Немає двох шляхів і немає двох цілей – для досконалих і для недосконалих. Не можна роз’єднати й розмежувати «заповіти» й «поради». Є відмінність і розмаїтість типів християнського життя, але в усіх типах залишається єдина мета. І це – вища мета. Найнебезпечніше – у псевдосмиренні прирікати себе на якесь напівхристиянство і двозначно звільняти себе від багатьох обов’язків і заповітів.
Єдине і найважливіше – жити в Христі й бути з Ним. Так, це – шлях і межа святості. Але до святості покликані всі, і тільки у святості спасіння. Святість не є якийсь особливий вінець, призначений «для небагатьох». Це є загальне християнське покликання. Так – для тих, хто досяг успіху. Але всі покликані й мають досягати успіху, щоб увійти в радість Господа свого. В усякому разі, необхідно переступити за поріг шлюбного чертога, і для того необхідно вбратися в шлюбний одяг і мати наповнений єлеєм палаючий світильник. І якщо хто у своєму житті ніколи й не входив до шлюбного чертога, у того й не було християнського життя.
Християнство є зречення світу, але не заперечення світу. Зречення того, що в миру, зла та спокуси, але заради спасіння і збереження того, що в миру від творчості Божої. Тому й немає неминучості у відході від світу, аби бути християнином. І в миру можливо виконати весь максималізм християнських заповідей, усю повноту християнської справи. Першохристиянський подвиг був подвигом у миру – подвиг апостольський, подвиг благовіщення і подвиг мученицький. І перша система аскетичних приписів була сформульована для життя в миру, серед світу, не в самотності пустелі, – маю на увазі Климента Александрійського (кінець ІІ століття) і його образ досконалого християнина.
Церква ублажає кров мучеників і вінчається в ній, як у царственій багряниці. Проте мученики вміли не лише помирати в Христі, але й жити в Христі. Вони не бігли від світу, хоч і жили в світі як не від світу сущі. Вони жили у важкому й заплутаному життєвому середовищі та обставинах, в усій двозначності язичницького життя і служби, і не квапилися вийти з нього.
Мучеництво є для нас прикладом подвигу в миру. І цей подвиг у суєті світу завжди залишається можливим. Неможливість зовнішнього виходу із суєти не може бути обернена на привід знизити для себе завдання і послабити подвиг. Радше, навпаки, у тиші пустелі менше спокус. Однак все це дуже неточні критерії. Бо головне джерело спокус усередині. І в пустелю можна понести з собою цілий світ суєтних спогадів. І в житейській суєті можна до неї духовно оглухнути.
Бо головне – у виборі серця. Якщо хто справді полюбить Бога свого усім серцем своїм і усвідомить, що немає куди йому більше йти, бо у Господа вічне життя, – йому і в миру вже не загрожують спокуси… Важливо, аби ми, хто не може вийти з мирського діяння, зрозуміли, що й для нас не пом’якшується абсолютизм і максималізм християнського подвигу, що можливе й ще більш необхідне «духовне життя» і «розумне діяння» в миру.
Церква не тільки оаза в світу, але й справжнє утвердження світу. Немає спільної та єдиної програми християнського життя або християнської діяльності для всіх. У кожного в житті своя неповторна й неподільна «програма». І кожний її має пізнати й розгадати, знайти її в тиші та безмовності молитовного подвигу. Це й означає знайти самого себе. Зрозуміти про себе волю Божу, відчути над собою Його любов і волю. І прийняти її: нехай буде воля Твоя…
Християнський шлях є шлях і подвиг молитви. Це єдиний шлях до Бога. Молитва, у широкому розумінні й у своїй найбільшій глибині, є саме стояння перед Богом. Межа молитви – аби стала вона невпинною. Інакше кажучи, – щоб завжди пильнувати і тверезитися, і в цьому стоянні бути перед Богом. Звичайно, це вже вершина молитви, і вже, власне, не молитва, – «уже не молитвою молиться розум» на таких висотах, як зауважує преподобний Ісаак Сирін. Проте й на нижчих щаблях у молитві найважливішою є саме ця зверненість і скерованість до Бога, цей її теоцентризм. І кожний трепет перед Богом уже є молитвою.
Не прохання є головним у молитві. Просимо на нижчих щаблях. А опісля вручаємо своє життя Богу, Який краще за нас знає, що потрібно й корисно для нас, Який і нас наставляє в нашому шуканні й творчості. Немає про що просити… Хто просить, наче невпевнений, що отримає без прохання. І це було б браком християнської надії. На висотах подвигу стає так очевидно, що все добре Бог дає у безмірності Своєї любові. І молячись, не говоріть зайвого, як язичники, бо вони думають, що в багатослів’ї своєму почуті будуть; не уподібнюйтесь їм, бо знає Отець ваш, у чому ви маєте потребу, раніше за ваше прохання до Нього (Мф. 6, 7-8). Не так важливо просити, як непохитно вірувати й надіятися, що Бог не відштовхує того, хто приходить до Нього. Це є найвища відданість.
У міру духовного сходження молитва здійснюється все більше у мовчанні й стає короткою. Вище прохань надія та жертва хваління. Іще вище мовчання перед Богом. Це вже є передчуття і «таїнство майбутнього віку». Бо Сам Дух тоді мовить і свідчить у серці… Про це й говорив Сам Спаситель, встановлюючи закон таємної молитви. Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, Який перебуває в тайні (Мф. 6, 6). Тут ідеться не лише про зовнішнє усамітнення, але найбільше про внутрішнє. Про збирання душі. Про входження у внутрішню кліть свого серця. Про дбання й одкровення перед Богом. «Який перебуває в таїні», – тому що Бог живе в глибинах чистого та полум’яного серця, де Його й бачать чисті…
Великі вчителі молитовного подвигу завжди говорять перш за все й найбільше про цю молитву, про цю таємницю сходження кожної душі наодинці з Богом. І виникає здивування: чи не говорять вони про окрему, усамітнену, одиноку душу. Ні, – тому що Бог є любов. І чим ближче хто до Бога, чим невідступніше стоїть він перед Богом, тим напруженішою і в ньому стає любов.
І любов до ближніх своїх, бо все з більшою очевидністю споглядає він розіп’яту любов Спасителя, що підноситься за всіх. Уподібнитися Христу не можна інакше, як прилучившись до Його співчутливої любові співчутливою любов’ю до кожної людини. Уподібнитися Богу не можна, не увійшовши в дух і силу Його любові, що не хоче смерті грішника, а звернена до життя. Неможливо досягати успіху в любові до Бога й не зростати тим більше в любові до ближнього. Тому що Бог є сама Любов, Любов до ближніх… І темою потаємної молитви залишається ця любов.
Проте є й інша молитва. І тут, навпаки, заперечується усамітненість. Правду також кажу вам, що коли двоє із вас погодяться на землі просити про якусь справу, то, чого б не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного. Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них (Мф.18, 19-20).
Тут не тільки розширення молитовного кругозору, але саме спілкування в молитві. Тут два шляхи, тут дві правди. І ці дві правди так важко злити й пережити в їхній неподільній єдності. Не варто пом’якшувати напруження між цими двома шляхами. Найвищим у християнському житті є Євхаристія, цей тріумфуючий собор, – Христос у братії Своїй.
І від цього найвищого, в якомусь невідомому смиренні та приниженні, пустельники йдуть і відділяються, немов відособлюються. У цьому є щось таємниче. І ця усамітнена молитва на висотах своїх стає соборною не тільки за темою своєю, але ще й тому, що сама особа духоносного молитвеника вдосконалюється. І наодинці він уже не самотній. Бо він із Христом, і через Нього – в соборності Церкви.
Протоієрей Георгій Флоровський
Журнал для молоді – “ОТРОК”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
