Іноді на запитання про віру людина відповідає: «Та я хотіла би вірити, але…» – і тут наступає замішання, пауза. Людина підшукує виправдання своїй невірі, так що можна подумати, що віра – це щось, що не залежить від нашого бажання. Ось хочеться людині вірити, та не можеться. Ну що тут поробиш…
Але, Господь говорить, що, «хто не віруватиме, засуджений буде» (Мк. 16: 16). Це дуже важливі слова для розуміння того, що таке віра. Виявляється, вона залежить від нашого бажання, від нашої вільної волі. Інакше відсутність віри ніяк не могла б бути гріхом.
Більше того, можна сказати, що віра в Бога – це вищий прояв людської свободи, тому що змусити вірити не можуть ніякі найдивовижніші чудеса, і прикладів тому більш, ніж достатньо і в історії, і в сучасності. Якщо людина не хоче вірити, якщо їй не потрібна Істина, вона найнеймовірнішій події знайде нехай не дуже глибоке, але прагматичне, розсудливе пояснення. Просто тому, що їй так хочеться.
Людина ж, яка шукає доказу існування Божого, спочатку займає безвихідну позицію. Вона намагається зміряти Бога категоріями обмеженого розуму. Але будь-який доказ – річ ненадійна, хитка, саме якщо немає віри, тому що на одні докази завжди можна знайти протилежні їм і такі ж переконливі. Завжди! Отже все одно людина повинна буде вибирати, в що їй вірити. Навіть вчені прийшли до думки, що з приводу будь-якого предмету можливі як мінімум дві взаємовиключні теорії, рівно виправдані і з погляду «чистої логіки», і з погляду досвіду. Тобто це означає, що на цьому світі нічого не можна довести з абсолютною точністю, і зрештою все залежатиме від бажання людини поглянути на ту чи іншу подію або явище так чи інакше.
Віра найтіснішим чином пов’язана з нашою свободою, з тим, чого ми по-справжньому хочемо, і якщо наша вільна воля спрямована до добра, то ми обов’язково прийдемо до усвідомлення реальності добра, прийдемо до віри в Бога.
Але що ж потрібно робити, щоб почати вірити?
Слово «робити» тут ключове. Коли учні попросили Господа примножити в них віру, Христос несподівано розповів притчу про слугу, який, навіть виконавши все необхідне, повинен вважати себе за «раба нікчемного» (Лк. 17: 10).
З цієї притчі можна зробити два важливі висновки.
Перший: віра людини полягає в її справах, більше того – в словах і думках, погоджених з Божою правдою. Від такого настрою, від прагнення жити по-божому і зароджується, зростає в людині віра. Нашим же сучасникам часто здається, що, навпаки, спочатку повинне виникнути в душі якесь особливе відчуття, зване вірою, а потім вже життя починає змінюватися відповідно до цього відчуття. Але чекати цього «відчуття віри» можна до кінця своїх днів. Потрібно самим діяти, і головне – розпочати в повсякденному своєму житті, скрізь: вдома, на вулиці, на роботі – керуватися в своїй поведінці Євангелієм. Не «природними» рухами душі і тіла, затьмарених гріхом, а саме Євангелієм. Така поведінка точно не здасться легкою і принесе немало сюрпризів, але головне – обов’язково відкриє людині шлях віри, а це і є початок шляху до Бога, тому що «без віри догодити Богові неможливо», як говорить Писання (Євр. 11: 6).
Другий важливий висновок – це те, що якою б не була старанна людина у виконанні Божих заповідей, вона не «заробляє собі дивіденди», а тільки робить те, до чого покликана, тобто живе нормальним, людським життям і не більше того. Це теж важливо зрозуміти, тому що іноді людині здається, що, вірячи в Бога, вона робить Творцеві «позику». Безглузда помилка. Господь не потребує нас – це ми потребуємо Його, і маємо потребу до крайності, і потреба ця до певного часу буває непомітна (поки наші життєві справи йдуть непогано), але як тільки починаються в житті людини серйозні проблеми, як легко людина виявляється абсолютно безпорадною перед скорботними обставинами. Отже краще не чекати цього досвіду від своєї безпорадності, а просто повірити Господу, котрий говорить: «Без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15: 5), і прислухатися чуйно до Його думки про мету нашого життя і шляхи її досягнення.
І ще: ніколи не слід бентежитися думками сумніву.
Віра до кінця наших днів приречена бути сусідкою з сумнівом, і до кінця днів ми свідомо повинні з цим духом сумніву в собі боротися, вибираючи віру… вчинки віри. Більше того, невіра часто розвивається в душі людини саме внаслідок… неправильної віри.
Поясню.
З одного боку, через помилкові, спотворені уявлення про віру людина не приймає віру істинну. Атеїзм починається саме там, де людина довіряє своїм або чужим «уявленням» про Бога, про душу, про вічність. Уявлення ці зрештою виявляються настільки грубі і примітивні, що людина відмовляється від них, не розуміючи, що до пізнання істини вона навіть ще і не приступала.
Дійсна віра – це одкровення Боже, сприйняте покірливою душею в Церкві.
Взагалі для правильного духовного життя важлива не тільки віра в Бога як необхідний фундамент, але і довіра всьому, що складає зміст церковного життя. Дуже багато чого незрозумілого, але ми не можемо перевірити – істина це чи ні, якщо не довіримося, якщо досвідчено не пройдемо шлях воцерковлення. Ця довіра допомагає нам правильно організувати духовне життя і приводить врешті-решт до пізнання Істини.
Віра немислима без терпіння, але не якогось тимчасового, як компроміс, а терпіння безумовного – не дивлячись ні на що.
Віра – це добра воля, яка прагне до свого Творця, і відповіддю на прояви цієї волі, на постійність в добрі буває духовне пізнання Бога. Не розсудливе, а саме духовне, яке дарує Господь, що «стягає Його» з терпінням і старанністю. І лише тоді людина, забуваючи себе, може вигукнути в непрореченій і безперечній радості:
– Господи, як добре, що Ти є!
І ця радість не зрівнянна ні з чим!
Священик Димитрій Шишкин
“Волинь Православна” 2012 №3
Джерело:
