Якутська єпархія була відроджена двадцять років тому. До сьогоднішнього дня в єпархії змінилися два архієреї (єпископ Ілія (Биков) очолював кафедру менше року, з серпня 2010 по травень 2011): єпископ Герман (Моралін) – нині митрополит Курський і Рильський – служив в Якутії до 2004 року; єпископ Зосима (Давидов), що змінив його, помер 9 травня 2010 року.
З 19 червня 2011 року єпархією керує єпископ Роман (Лукін).
Хто знайомий з Православною Якутією хоча б кілька днів, не міг не відмітити, як відповідально та самозречено місцеві священики ставляться до свого служіння. Вкрай важкі умови життя, непроста праця, зокрема, і фізична, відсутність доходів – всі ці складнощі переживаються на півночі набагато гостріше, ніж в середній смузі.
Ось і виходить, що священиком в Якутії залишається лише той, хто може тільки служити – служити з повним самозреченням і без будь-яких прагнень до власного комфорту.
Про труднощі та радощі життя і служіння в одній з найсуворіших північних єпархій розповідають священики, що розпочинали свій священицький шлях в Якутії при трьох різних архієреях.
Ієромонах Макарій (Золотавін): Люди не знали про Христа
Отець Макарій – благочинний Алданського округу та настоятель храму в місті Алдані. Він з «команди» єпископа Романа – приїхав до Якутії в кінці листопада 2011 року з рідного Ставропольського краю.
За минулий рік з невеликим отець Макарій подружився з дітьми-сиротами з місцевого дитячого будинку – кличе хлоп’ят на служби, а потім і в гості на чай. Деякі підлітки потім самі просяться в храм. Багато хто помічає, що їх поведінка поліпшується, вони соціалізуються. На думку отця Макарія, величезне значення для воцерковлення має особисте спілкування зі священиком.
– Я поїхав до Якутії за людиною, яка багато років є моїм духовним наставником – нашим архієреєм владикою Романом. Коли він тільки виїхав, я, будучи ще секретарем Ставропольської і Невинномисської єпархії, стежив за всіма новинами з Якутської єпархії, і в мені зріло бажання якось допомогти та й просто проявити свою подяку за ті роки, протягом яких владика мене опікував.
До Якутії я не був приходським священиком, ніс послух викладача семінарії, юрисконсульта та секретаря єпархії. По-друге, тут, в Алдані, люди майже не знали про Христа, жили забобонами з комуністичних часів. Поваги до священика, до Церкви тут не було. Багато хто ставився просто негативно.
Пам’ятаю свої перші дні перебування в Алдані. Вся господарська діяльність, аж до вкручування лампочок та утримання трапезної – на мені. Машини немає. Я – єдиний священик на приході. Інший священик знаходиться на іншому кінці благочиння.
Прихід наш існує з 1994 року, але священики, які були до мене, не мали семінарської освіти. До того ж, за межами храму священиків взагалі ніколи не бачили – вони ходили в мирському одязі і дуже рідко здійснювали кудись поїздки.
Я насамперед для себе вирішив, що в місті з’являтимуся тільки в підряснику. Люди бачили мене коли я стояв в черзі за продуктами або коли я йшов по місту і просто не могли повірити своїм очам! Пам’ятаю, йшов по магазину, назустріч – йде людина і розмовляє по телефоні. Чую, в трубку говорить: «Ти не повіриш! Живий батюшка йде!»
Я відчував себе інопланетянином. Після «складного» Кавказу Якутія виявилася зовсім іншою висотою. На Кавказі живуть в основному мусульмани, але народ віруючий. Тут же люди здебільшого були взагалі не релігійними.
За рік вдалося зробити дуже багато чого. Я для себе вважаю за велике досягнення, що жоден міський захід не відбувається без запрошення священика.
Взагалі, до священиків почали добре ставитися. На вулицях почали підходити з запитаннями, не соромляться брати благословення, навіть в офіційних місцях. Вдається багато співробітничати з учбовими закладами – як з вищими, так і з школами. Соціальна робота з ветеранами – взагалі повністю на нас.
Найбільша радість для священика – бачити, як прямо на очах росте число прихожан. Це схоже на те, як батьки спостерігають за зростанням дитини. На Кавказі або в великому місті величина нашого приходу не здасться значною, але коли я тільки приїхав, він складався з п’ятнадцяти парафіян.
І ось поступово община розпочала зростати – і тепер я в недільний день бачу вже близько сотні чоловік в храмі. І мені радісно бачити ожилий прихід, розуміти, що слово «церква» для міста вже не чужорідне, а близьке та зрозуміле.
Священик Михаїл Добровольський: Найважче – ізоляція
Отець Михаїл – другий священик Троїцького храму міста Мирний. До недавнього призначення керував інформаційним відділом єпархії.
Священик Михаїл був рукопокладений на диякона в 2008 році, при єпископові Зосимі. У нього, корінного якутянина, ніколи і в думках не було залишати рідний край заради комфортніших умов, хоча навчатися він виїжджав до Білгородської семінарії.
– Була можливість залишитися в Білгородській єпархії після навчання, і владика (тоді ще архієпископ, нині – митрополит) Іоанн пропонував. Але я сказав, що повернуся туди ж, звідки виїхав. Я ж бачив, що на Білгородщині немає проблем з духовенством: в маленькій області, 200-250 кілометрів в діаметрі, служили близько трьохсот п’ятдесяти священиків. Мені було просто соромно залишати свою величезну Якутію, де до цієї миті було всього тридцять священиків.
Ось і повернувся. Якби я міг повернутися в минуле, своєї думки б не змінив. Скільки не їздив потім в самі різні області та країни – нікуди не хочеться.
Мені зараз легко, ніж багатьом іншим священикам. Мій прихід – другий в місті. А є міста і селища, де до найближчого храму – багато сотень, а то і тисячі півтори кілометрів.
Молодим пастирям особливо важко, що немає поряд собрата, який міг би допомогти, – в життєвих питаннях, духовних, та й просто технічних. Мені самому іноді телефонують або пишуть нещодавно рукопокладені священнослужителі, щось уточнюють як у більш старшого. Ізоляція взагалі переживається насилу.
Віддаленість, малонаселеність, відсутність хорошої медицини та освіти, дорожнеча – все це призводить до того, що у деяких місцях постійного священика взагалі ніколи не буде. У віддалені райони сімейний священик поїхати не може – навіть сім’я з однією дитиною може не витримати фізично, а вже з двома-трьома – категорично не виживе. А такої величезної кількості ченців у нас немає.
Протоієрей Сергій Клінцов: Особливі люди Якутії
Собраття благочинного зарічних улусів (тобто що знаходяться на протилежному від Якутська берегу Лєни), настоятеля Градоякутського Преображенського собору, голови Місіонерського відділу єпархії протоієрея Сергія Клінцова кажуть, що в місіонерських поїздках він провів років п’ять – буквально жив в машині. Відомий не тільки як успішний місіонер, але і як талановитий фотохудожник – його фотографії публікувалися в різних виданнях, відбулося декілька виставок.
Отець Сергій родом з Курська, також закінчив Білгородську семінарію. Служіння в Якутії розпочав в 2001 році, при єпископові Германі.
– Пам’ятаю, в перший ж день мого ієрейського служіння ми з владикою Германом поїхали в селище Чурапча (десять кілометрів від Якутська). Нас зустрів якийсь національно настроєний божевільний, який кричав, що приїхали окупанти…
Коли я розпочав служити, священиків і храмів було приблизно в два рази менше, ніж зараз. Тільки при владиці Роману різко зросла кількість священиків, хоча відразу після смерті владики Зосими відбувся відтік духовенства (в багатьох вже здоров’я не витримувало).
Сьогодні єпархія виходить вже на якісно новий рівень: якщо тоді для нас головним завданням було заснування приходів (про храми ми навіть не мріяли) хоч би в районних центрах, то зараз в деяких районах будуються вже по другому храму – в одному люди не поміщаються.
Молодіжне, соціальне служіння, зміцнення приходів – все, про що ми мріяли в перші роки, зараз з’являється можливість здійснювати, хоча, звичайно, про широкий розмах говорити не доводиться – натикаємося на проблеми елементарні, інколи чисто технічного характеру, пов’язані з віддаленістю нашого регіону та дорожнечею.
Ось, наприклад, постає питання про те, що потрібно їхати до людей вже не в районні центри, а в інші, дрібніші населені пункти – і тут же постає питання: як туди дістатися? Думаємо про храм-вагон, храм-теплохід, храм-автобус – в інших єпархіях це спрацювало б, а у нас просто технічно здійснити не можливо.
З цього інша важкість – окрім власного служіння одружений священик повинен піклуватися про свою сім’ю, і тут на це йде більше часу, це важче і дорожче, ніж в інших умовах.
Ще одна складність – здоров’я. Ми з дружиною живемо тут уже тринадцять років, тут нас владика Герман і повінчав (ми приїхали з Білгорода після двох тижнів знайомства, в грудні 2000 року – нам мама присилала листи, що розпочиналися словами: «Добридень, мої декабристи!») і Якутію дуже любимо, але клімат для неї важкий – я – переношу добре, а вона хворіє – головні болі, тиск. Але тримаємося і виїжджати не маємо бажання.
Дуже підтримує відчуття того, що ти потрібний цій землі! Тут владика Роман не дає нудьгувати – з його благословення та з Божою допомогою піднімаю своє величезне благочиння, укріплюємо та розвиваємо приходи.
З іншого боку, ти розумієш, що тут особливі люди, особливий дух – це укріплює. Я знаю дуже багатьох жителів Якутії – адже, доводилося раніше їздити по різних районах. До цих пір до мене телефонують, цікавляться, просять поради, підтримують. Ось, наприклад, староста приходу в селищі Біла Гора – ні-ні та й передасть мішечок рибки. Приємно!
Я пам’ятаю, під час місіонерських поїздок познайомився в селищі Жиганську із стодесятилітнім дідусем Семеном, що не знав російської мови. Він не знав російської мови, мені довелося сповідати його через перекладача – але він твердо пам’ятав, як в дитинстві його причащав священик, і він все життя чекав священика, щоб причаститися ще раз.
Дізнавшись про цього дідуся Семена, я зміг туди поїхати, але, повернувшись з Жиганська у нас були проблеми – ми боялися, що не потрапимо на теплохід. Я кажу: «Дід Семен, помолися Богові, щоб нас на теплохід узяли!» – а він відповідає: «Добре. Я попрошу Бога». Саме «попрошу». Так може сказати тільки глибоко віруюча людина. Ці люди і спогади про них дуже укріплюють та підтримують в скрутні хвилини служіння.
Газета “Волинь Православна”, 2013, №6
