Один з найпоширеніших питань, які чує священик на сповіді або просто в бесіді, це питання: «А як змусити себе?..». Тобто — «Все розумію, знаю, що повинне робити, знаю, чому це необхідно, але змусити себе не можу».
І справді — як змусити себе змиритися, якщо ти гордий? Як змусити себе промовчати, коли слово рветься назовні? Або, навпаки, примусити себе говорити, коли легкодухість долає, коли наслідків боїшся, а совість тим часом наполягає: «Скажи!»?
Воля паралізована, сил немає, ти, немов розслаблений євангельський, тільки не несуть тебе люб’язні друзі на одрі, не розбирають крівлі, не опускають до ніг Cпасителя, не клопочуть про твоє зцілення. Як же бути?
І не зробить ніхто кроку вперед за тебе, не прийме рішення, яке лише ти можеш прийняти, не помилує тебе, як говорив преподобний Антоній, «якщо раніше сам себе не помилуєш». Тобто якщо не створиш того, що милість Божу до тебе приверне.
Я пам’ятаю, що коли дивився в дитинстві по телевізору фільми про війну, то часто думав: «А як же вони так встають в атаку, піднімаються з окопів під градом куль, бачивши, як падають на землю їх бездиханні товариші, розуміючи, що можуть в будь-яку мить зайняти місце поряд з ними?». І потім думав про це, коли подорослішав. І ще пізніше, коли самому траплялося бувати там, де війна йшла, хоч і не була офіційно оголошена.
А потім якось з’єдналося це разом — запитання «як змусити себе» і той факт, що розпрямляється людина в бою на повний зріст і йде назустріч вірній смерті. І прийшло розуміння, що раз на «звичайній» війні можливо це, то тим більше — на війні духовній, коли лише важко, але далеко не так страшно. Людина може дуже багато що. Може просто узяти і… примусити себе, підняти за шкірку, витягнути за волосся з болота, як легендарний барон Мюнхгаузен.
Чому встає в атаку солдат? Тому що виходу іншого немає — потрібно вставати і йти. Можна, звичайно, дочекатися, коли супротивник увірветься в твій окоп і докінчить тебе прямо в ньому, але навряд чи це вихід.
А якщо навіть не брати такий страшний приклад, як війна, то ось інший, цілком мирний приклад — як діє цей «механізм прийняття рішення». Ранок, дзвонить будильник, але прокидатися катастрофічно не хочеться, хочеться загорнутися в ковдру і додивлятися сни, приємніші і ваблячі, чим реальність наступаючого дня.
Але ми знаємо, що за годину потрібно бути на роботі (на службі, десь іще), і у нас знову ж таки немає вибору. І ми, пригнітивши серце, насилу, але піднімаємося, вмиваємося, молимося, снідаємо і біжимо у своїх справах. Адже вдається? Маленький, щоденний «подвиг».
А рушійна сила «механізму» гранично ясна: те ж саме усвідомлення відсутності іншого виходу і відсутності вибору. Так і в житті духовному: як тільки приходить глибоке, відчуте до кінця розуміння: «Інакше не можна, інакше просто загину, потрібно!», все відразу виходить. Що навіть здавалося рішуче неможливим.
І ще один простий, але ефективний рецепт. Волю потрібно укріплювати, починаючи з найнікчемніших дрібниць. Всім нам знайома, напевно, історія Валентина Дикуля, людини, яка розбилася на арені цирку, лежала без руху і надії на лікарняному ліжку, а потім… повернулася на ту ж арену відомим силачем.
Як йому це вдалося? Він почав лежачи робити те, що йому дозволяло тіло, почав напружувати м’язи, що практично атрофувалися, ворушити пальцями, потім руками, потім ногами, а опісля — на ноги встав і пішов. Він відвоював у хвороби своє життя — міліметр за міліметром.
Так само можна відвоювати у того, що володіє нами, духовного паралічу свою душу. Примушувати себе робити те, чого не хочеться і що при цьому насправді легко, відмовляти собі в речах, без яких неважко обійтися, вправляти свою волю, укріплюючи і роблячи її сильнішою, починаючи з малозначних дрібниць.
І вона насправді зміцниться, і кожен випадок навіть щонайменшого самозречення не пройде дарма. І знову ж таки — Господь побачить наші зусилля і благословить їх. І запитання «Як же бути?» не поставить нас раптом в безвихідь в якійсь особливо спокусливій ситуації. Тому що досвід свідчитиме про те — як.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №1
