Лаятися зазвичай буває важко і неприємно, а якщо поряд знаходяться діти, то неприємно вдвічі. Як вчинити правильно – не звертати уваги на дитину чи заборонити собі лаятися при дітях?
Цим проблемам і присвячена ця стаття
При всій своїй неприємності лайка в сімейному житті річ майже неминуча. У різних сім’ях лаятися прийнято по-різному. Одні лаються бурхливо, з криками і лясканням дверима, інші – мовчки ображаються, немов грають в мовчанку. Але обидва ці варіанти — лайка, порушення приємного перебігу життя, як для дорослих, так і для дитини. Іноді батьки вирішують, що при дітях лаятися не можна і стараються все зробити для того, щоб дитини при них не було. Постараємося розглянути ці три види лайок з погляду дорослого і дитини.
«Італійські пристрасті» і дитина
«Коли мої батьки лаялися, це було жахливо, — згадує Катя, — вони кричали, ображали один одного, я не могла цього переносити, мені хотілося закричати так голосно, щоб вони злякалися і зупинилися. Мені було страшно, що вони не помиряться і розлучаться». Напевно, кожен з нас хоч раз бував у ситуації, коли при нас лаються близькі люди.
Відчуття, м’яко кажучи, не з приємних. Дитині найчастіше стає дійсно страшно. Страшно, що сім’я розвалиться, адже для дитини ви не «дружина істеричка» і «чоловік-гуляка», для дитини ви єдині і улюблені мама і тато. Дуже часто в запалі лайки батьки говорять емоційно страшні, але інтелектуально не зрозумілі дитині речі, і, не розуміючи причин розладу, дитина допускає в собі думку, фантазію, що у всьому винна вона. «Я недостатньо хороша, я погана, тому вони лаяться», — думає дитина.
Іноді, коли у лайці явно є агресор і жертва, дитині жаль того, кого кривдять, але вона реально нічого не може зробити і знову відчуває себе винуватою і безпорадною. Страх, провина і безпорадність можуть народити в дитини агресивність, як захист від цих важких відчуттів.
Що ж можуть зробити батьки, які прихильні до «італійських пристрастей» для полегшення долі дитини? Найочевидніший і при цьому нереальний варіант – перестати лаятися. Але, якщо не лаятися не виходить, то постарайтеся заради полегшення її важких відчуттів, дотриматись, або хоч би подумати, над низкою правил.
Поговоріть з дитиною після лайки про те,що відбулося. Постарайтеся пояснити їй ваші відчуття і дії. Знайдіть слова доступні для віку, але пам’ятаєте, що навіть найменші діти потребують ваших пояснень. « Коли ми лаялися, я була така сердита, що розбила вазу. А зараз мені дуже сумно. Я була не згодна з татом з приводу того-то». Побудувати найпростіше пояснення неймовірно складно. Адже, пояснюючи все на тверезу голову, ви і самі можете побачити для себе щось не зовсім приємне.
Прагніть при розмові дотримуватися нейтралітету, пам’ятаючи, що дитині дорогі не тільки ви, але і той, з ким ви лаялися. Поважайте відчуття дитини. Запитаєте її, що з нею відбувалося у момент лайки. Розділіть з нею її біль. Розмовляючи з дитиною, ви зможете стати ближче і рідніше.
Не потрапляйте в пастку у вигляді відчуття провини. Хоча ви і послужили джерелом страждань дитини, але зовсім не обов’язково туди провалюватися. Також не обов’язково вибачатися перед дитиною. Свої відчуття теж треба поважати.
Ці поради не врятують вашої дитини від жалю і страждань, але зроблять ці відчуття з’ясовними і легше переноситимуться.
Гра в «Мовчанку» і дитина
Мовчазні образи менш темпераментні в порівнянні з «італійськими пристрастями», проте майже завжди триваліші. Тому не можна сказати, що вони легші для дитини. Ці лайки просто інші. «Трохи щось, мої батьки замовкали, — згадує Ольга. Найдовше мовчання тривало місяць. За цей час я трохи не з’їхала з глузду, адже полаялися вони, а страждати доводилося всім.
Важка, тиснуча атмосфера посилювалася нескінченними «Оля, скажи мамі», і «Оля, скажи татові». У такій ситуації дитина відчуває себе м’ячиком для «пінг-понгу», який перекидають батьки. А дитині нічого не залишається, як грати цю незавидну роль і роздирати себе на частини. Вона старається, як може, адже в глибині душі вважає себе відповідальною за примирення батьків.
А іноді навпаки, батьки, що замовкли, починають, підкреслено уважно і люб’язно, ставитися до дитини, тоді та отримує за рахунок їх лайки щось недоступне в їх «мирному» житті. Сварки в цьому випадку стають вигідними, але від цього ще шкідливішими для психіки дитини. «Розділяй і володарюй» — саме такий принцип може взяти дитина в доросле життя. Для того, щоб допомогти дитині подолати ситуацію батьківської лайки, можна запропонувати батькам ті ж правила, що і в попередньому розділі.
Давайте собі звіт в тому, що роз’яснювати свої відчуття вам буде набагато важче, тому що сам зміст гри в мовчанку припускає складність для дорослих в аналізі і промовлянні своїх відчуттів. Звичайно, буде нелегко, адже вас в дитинстві ніхто, мабуть, цьому не навчив, але у вас є шанс навчити свою дитину цьому зараз (заразом і самі навчитеся), щоб вона в майбутньому не наступала на ці граблі.
Постарайтеся не втягувати дитини в свою лайку, роблячи її співучасницею і «відповідальною» за ситуацію. Пам’ятайте, що ця роль для неї важка і неприємна, відчувати себе «поштовим голубом миру» не краще, ніж «м’ячиком для пінг-понгу».
«При дітях лаятися не можна»
Саме так часто вирішують чинити батьки, які, будучи дітьми, випробували на собі всю тяжкість батьківських чи споріднених лайок (адже лайка мами з бабусею, для дитини теж травматична). «Мені було важко і боляче бачити всі ці сцени, — думає такий батько, — і моя дитина, що б не сталося, буде від них позбавлена».
На перший погляд здається, що таке рішенням через турботу про дитину, але мені думається, що це не так. Це, швидше, пам’ять про свої не пережиті і не прийняті до кінця переживання і страх їх відновлення, побачивши дитину в лайці. Але, якщо навіть не торкатися мотивів такого рішення, цікаво зрозуміти, як воно впливає на дитину?
Повернемося знову до спогадів дорослої вже людини. «Мої батьки ніколи не лаялися, у нас була дружна, міцна сім’я. І як грім серед ясного неба для мене була звістка, що вони розлучаються. Це я зараз розумію, що вони лаялися без мене, адже батько пішов в іншу сім’ю, і це рішення зріло якийсь час. Мені було важко і від їх розлучення, і тому, що я все прогавила, не змогла їм допомогти, і було образливо, що це від мене приховували, адже я вважала себе частиною сім’ї». І ще декілька порад.
Не потрібно сплутувати поняття турботи про відчуття дитини з недовірою до дитини. Різниця, я вважаю, зрозуміла. Сьогодні ви не розповідаєте їй про ваші проблеми, а завтра вона їх приховуватиме від вас, думаючи «навіщо я турбуватиму маму». Підходить вам такий погляд на життя чи ні, вирішувати вам.
Приховуючи від дитини свої розлади, ви не захистите її від цього на все життя. Їй доведеться зіткнутися з цим в майбутньому, але як впоратися з такою ситуацією, вона не знатиме. Мені доводилося бачити дуже переляканих першокласників, що побачили вчительку яка кричить, їм було неймовірно страшно, адже раніше вони з цим не стикалися.Безглуздо, звичайно, кричати на дитину в цілях профілактики, але і захищати від природного життя, теж, напевно, не варто.
Якщо лайки в нашому житті неминучі, то давайте будемо хоч іноді, хоч краєм ока дивитися на те, що відбувається у цей момент з дитиною. Тоді, можливо, і лайок в нашому житті стане менше.
Психолог Світлана Вінникова
Сибірський сімейний сайт“SibMama”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2012, №11
