Запитаєте, з чим у молоді асоціюється Церква? Нудні служби, пости, довгі безформні спідниці. Але хіба за цим приходять в храми тисячі віруючих? «Життя в Христі — щастя і вища краса», — вважає ігумен Петро (Мещерінов).
— Отець Петро, йдеш повз храм, ніби і зайти хочеться, а сто разів подумаєш, чи потрібно: насварять і за те, що хустки з собою немає, і за те, що не знаєш, куди свічку поставити…
— Так дійсно буває, і нерідко. Але буває тоді, коли для сварливих, тих, що повчають і примушують, з тих або інших причин закрита суть Церкви, коли вони самі ще на шляху до справжнього Православного Християнства. Можливо, таким місіонерам, у яких суть церковного життя підмінена її зовнішньою оболонкою (слідством чого і є створення в Церкві «тужливого середовища»), варто почекати з місією.
— Суть церковного життя? А в чому вона?
— Життя в Христі — це радість, сенс, щастя, повнота існування, вища краса, виконання всіх етичних, духовних, естетичних і яких завгодно ідеалів для людини. Ось — суть Церкви і церковного життя. Вона виявляється перш за все в образі існування, в етичному влаштуванні життя, в світогляді, справах і вчинках наших, православних християн, і перш за все — пастирів, проповідників, місіонерів.
— Ви говорите, серцевина церковного життя — радість і щастя. Але ж сварити тебе будуть не за неувагу до ближнього, а за порушення церковних правил!
— Церква обставляє цю серцевину свого життя багатьма педагогічними засобами; у їх числі — церковна дисципліна, пісні і молитовні правила, обрядовість та інше. Дуже, на жаль, нерідко ці зовнішні педагогічні засоби підміняють собою церковну суть, так що за ознаку справжньої церковності багато православних вважають не прагнення до євангельського етичного і духовного життя, а, скажемо, вичитування всіх покладених правил, вистоювання всіх церковних служб; а хто цього всього робити не може, той, за пересічним уявленням, «недоцерковна» людина… На жаль, у нас дуже нерозвинена церковна педагогіка, і багато педагогічних речей в Церкві розуміються сутнісно, онтологічно — від цього походить велика плутанина в головах, а особисте церковне життя у багатьох людей не приносить плодів Духу (Гал. 5, 22).
— «Розуміються в Церкві», «Церква вважає»… А що таке «Церква»?
— Кажучи схематично, Церква — це «зона богоспілкування», «середовище» живого життя в Іісусі Христі, за допомогою виконання заповідей Христових, участі в Таїнствах, особистої і соборної молитви, повчання в Слові Божому, як його містить і пояснює Церкву.
— До речі, про молодь. Чому раптом так «узялися» за молодь? Організовують і всілякі молодіжні центри, і чаювання, і православні бали, винаходять особливу мову для проповіді…
— Святіший Патріарх Кирил абсолютно справедливо підкреслював, що виділяти молодь в якусь особливу групу — не зовсім правильно. Перед Церквою стоїть необхідність (як було і у всі часи) викласти своє учіння і свій досвід на мові, зрозумілій всім людям, в контексті сучасної культури — подобається вона нам чи ні. Молодь має свою специфіку: молодість — найбільш сприйнятлива, активна, відкрита для пошуків істини, якщо хочете — найбільш «ідеалістичний» вік; саме цим диктується особливість пастирських і місіонерських підходів до молодих людей.
— А все-таки говорять, що проповідь серед молоді — якась особлива. Що, ми так сильно відрізняємося від молодих людей інших епох?
— Що стосується відмінності нинішньої молоді від людей інших епох — то ці відмінності, звичайно, є. Досить сказати, що розпуста в молодіжному середовищі стала повсякденною нормою життя — в традиційному суспільстві вона хоч би розглядалася як відхилення від етичної норми. Інформаційна перенасиченість, особлива схильність до маскультури і багато інших чинників сучасного молодіжного життя також не можуть не враховуватися в церковній молодіжній роботі.
— Якщо Церква враховує якісь чинники, значить, вона йде на компроміси. А як же вікова традиція?
— Я б не сказав, що «Церква йде на компроміси». Що під цим розуміти? Якщо проповідь на рок-концертах або в тому або іншому молодіжному субкультурному середовищі, то це поодинокі випадки. А ось коли молоді люди, сприйнявши слово благовістя, з цієї субкультури прийдуть в наше реальне сучасне церковне життя — вони негайно переконаються в тому, що ніяких «компромісів» по відношенню до них ніхто застосовувати не збирається.
— Як зрозуміти, прийшов ти вже в «реальне церковне життя» чи ще ні? Коли на служби регулярно ходиш?
— Потрібно запитати себе: чи віруєш в Іісуса Христа, Сина Божого? Чи прагнеш виконувати — або щонайменше чи приймаєш безумовно як норму життя — євангельські заповіді? Чи приймаєш догматичне і етичне учіння Православної Церкви (тут, звичайно, буде потрібна деяка катехізація)? Чи береш участь з сердечною вірою в Таїнствах? Чи заглиблюєшся в Священне Писання? Чи спрямовуєш в молитві своє серце до Бога? Якщо так, то ти в Церкві.
Наслідком же цього є ось що: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал 5, 22-23) — нехай навіть і в початках, в недосконалій мірі. Зростати в цих якостях, у виконанні заповідей Христових, в молитві, удаватися часто до Таїнств, повчатися в слові Божому — ось ознаки дійсної церковності.
— А вже прийшов у Церкву — бажай дотримувати всі пости і регулярно ходити на сповідь?
— Я вважаю, назріла необхідність якогось «компромісу» у вигляді пом’якшеного застосування зовнішньої церковної дисципліни (зрозуміло, мова не може йти про «пом’якшення» етичних вимог), і не тільки до тих, хто тільки прийшов до Церкви, але і до всіх церковних людей. Скажімо, в сучасних екологічних умовах великого міста, враховуючи додатково (якщо говорити про молодь) величезні учбові навантаження, піст відносно їжі можна було б значно пом’якшити, а пісну старанність обернути на те, щоб утримуватися від телебачення, зайвої інформації і всіляких розваг.
— Отче Петро, а як же Інтернет? Адже теж розвага, а багато священиків «сидять» на форумах, та і Ви самі вели ЖЖ.
— Що стосується ведення священиками ЖЖ і всього іншого «сучасного», то це не більше, ніж зовнішні форми життя. Важливо те, чим вони наповнюються. Вони можуть служити виявленню євангельських і церковних сенсів — і тоді навряд чи можна щось сказати проти них. А можуть нести в собі й інший зміст — і тоді стосовно до них формуватиметься дратівливе відчуження.
— Значить, для проповіді «всі засоби хороші»?
— Якщо про своє щастя, про безсмертя, про спасіння, про отримання повноти життя і його сенсу в Христі місіонер свідчитиме людям, у тому числі і молоді, і закликати їх до справжнього християнського життя, знання про яке у нього досвідчене, — то власне форма місії не буде така істотна. Місіонер доносить благовіствування до людей на їхній мові, на мові їхніх традиції, культури або навіть субкультури, нехай це і незвично і навіть ризиковано з погляду традиційної церковності; але зміст місіонерської проповіді, якщо він справжній, подолає різні «незвичності» і досягне сердець хоч би деяких людей.
— Ось проповідь «досягає серця» — і людина починає пристрасно жити новим життям: читає Святих Отців, зводить нанівець стосунки з нецерковними знайомими… Хіба не можна бути християнином, не пориваючи зі світським світом?
— Тут складне питання. Що означає — «не пориваючи зі світським світом»? Річ у тому, що якщо людина стала справжнім християнином, сприйняла в собі початки справжньої православної церковності, то вона неминуче «пориватиме» із занепалим світом, що лежить у злі (1 Ін. 5, 19).
— Але ж у пустелю не втечеш!
— Цей розрив, звичайно, не припускає втечі в ліси або щось подібне; але, займаючи активну соціальну і цивільну позицію, навчаючись, працюючи, створюючи сім’ю, християнин не може не протистояти впливові діям на себе і на своїх близьких стихій світу цього. Зрозуміло, це спротив не має бути демонстративним, або нерозумним, або зовні формальним. Але по суті християнин ніяк не уникне очевидного зіставлення себе зі світом.
Знову ж таки, це не означає замкнутися в своєму «православному» маленькому світі і дивитися звідти незадоволеним на «інших людей», не допускаючи до себе ніяких розваг і побутових радощів; але духовне християнське життя вимагає як мінімум огорожі від гріхів і пристрастей, від неправди і безумства, які пронизують, на жаль, все життя нашого соціуму.
Ольга Богданова
“Волинь Православна” 2011, №12
Джерело російською “Тетянин день”
