Апостол Петро рекомендує жінкам-християнкам наступне: «А окрасою вам нехай буде не зовнішнє, заплітання волосся та навішання золота або вбирання одеж, але захована людина серця в нетлінні лагідного й мовчазного духа, що дорогоцінне перед Богом» (1 Петра 3, 2-4).
Такою красою духу явно володіли ті жінки, котрі слідували за Христом і служили Йому протягом останніх років земного життя Іісуса.
Ми майже не чуємо їх голосу на сторінках Євангелій, за винятком Марфи, яка піклувалася про пригощання і дорікала своїй сестрі, що вона їй не допомагає (Лк. 10, 40), але після смерті брата Лазаря проявила дивовижне самовладання і висоту віри, та Марії Магдалини, яка в перший час після воскресіння Христа прийняла Його за садівника (Ін. 20, 11-18).
Пряма мова апостолів Христа, втім, теж нечасто передається в євангельських оповіданнях, але проводить, проте, помітніше враження. Петро сповідає Христа сином Бога Живого (Мф. 16, 16), на Тайній Вечері обіцяє душу покласти за Нього, а незабаром відрікається тричі, кажучи, що не знає Іісуса.
Апостоли між собою нерідко сперечалися, хто з них важливіший. А Іаків з Іоанном, передчуваючи прийдешню силу і славу Іісуса, мріяли сісти один праворуч від Нього, інший ліворуч (Мк. 10, 37). Вони ж бажали винищити вогнем одне самарянське селище, через яке проходили одного разу, і де Іісуса Христа не прийняли (Лк. 9, 54). Але всі учні, окрім Іоанна, зрештою розбіглися в страху, коли їх Вчитель був взятий під варту.
І лише жінки, що мовчазно служили Іісусові за життя, продовжували безмовно служити Йому і по смерті, бажаючи віддати останню пошану вже мертвій в їх очах людині, приготувавши пахощі (миро) для поховання тіла (Лк. 23, 55-56). Чоловічу частину замість найближчих учнів Іісуса у цей момент заповнили віддаленіші до цих пір Його шанувальники — Іосиф Аримафейський та Никодим.
Скільки жінок, або жон-мироносиць, як назвала їх згодом Церква, було присутньо при розп’ятті Іісуса, і хто з них брав участь в Його похованні, в точності встановити неможливо. Євангеліст Марк пише: «Були ж і жінки, що дивились здалека, між ними Марія Магдалина, і Марія, мати Іакова Молодшого та Іосії, і Саломія, що вони, як Він був у Галілеї, ходили за Ним та Йому прислуговували; і інших багато, що до Єрусалиму прийшли з Ним» (Мк. 15, 40—41).
Євангеліст Лука говорить просто про «жінок, що вслідували за Ним з Галілеї» (Лк. 23, 49). За Матфієм це були Марія Магдалина і «інша Марія», тобто та ж, що у Марка (мати Іакова і Іосії), а також мати синів Зеведеєвих (можливо, та ж Саломія — Мф. 27, 56). Євангеліст Іоанн говорить про Матір Іісуса, її сестру Марії Клеопову і Марію Магдалину (Ін. 19, 25).
Крім того, тільки Іоанн повідомляє нам ту подробицю, що спочатку воскреслого Христа, не впізнавши Його, зустріла Марія Магдалина, ще затемна. А коли впізнала після того, як Іісус назвав її по імені, Він заборонив їй торкатися до Нього (Ін. 20, 17).
Тоді як решта жінок, котрі прийшли вже пізніше, зустріли не Іісуса, а ангела, що сидів біля розпечатаного гробу (Мф. 28, 2-4; за Лукою — двох ангелів, Лк. 24, 4), а потім вже по дорозі до апостолів Іісус з’явився їм з привітанням «радуйтеся!». І вони, « підійшли, обняли Його ноги і вклонились Йому до землі» (Мф. 28, 9).
Але які б не були неясності в точному узгодженні всіх євангелістів, очевидне одне: першими свідками Воскресіння Христового стали не найближчі учні Іісуса, а саме жінки. Нехай, що прийшли до Нього як до мерця, щоб віддати останню пошану та гідно поховати Вчителя, але почувши радісну звістку — Євангеліє від ангела — про те, що Він живий: «Чого ви шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, бо воскрес!» (Лк. 24, 6).
Діяння апостольські згадують про обрання семи мужів—дияконів, для того, щоб у самих апостолів були помічники по господарських справах: «Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах» (Дія. 6, 2). Окрім дияконів, тобто служителів, пізніше призначалися і дияконіси, про одну з яких згадує апостол Павел (Рим. 16, 1).
Але першими служительницями, дияконісами в найпрямішому сенсі слова, були саме жони-мироносиці. Євангеліст Лука серед них згадує ще Іоанну, дружину Худзи, урядника Іродового, і Сусанну, і багатьох інших, що маєтком своїм їм служили (Лк. 8, 3).
Згодом в церковній історії роль жінок була також велика, а часом і просто незамінна. Але до середніх століть ця роль стала більш пасивна, а їх вага в церковному житті в багатьох християнських країнах зменшилася; зник з церковного життя і інститут дияконіс.
Наприклад, у Візантії і на Русі, на відміну від апостольської і першохристиянської мученицької епохи, ми майже не знаємо прославлених в лику святих жінок, окрім деяких великих княгинь та цариць. Але на Заході таких було істотно більше.
У важку і переломну епоху, що наступила, для Церкви в ХХ столітті жінки знову почали відігравати важливу і активну роль. Можна навіть стверджувати, що вони просто врятували багато храмів від закриття, і серед них є немало мучениць і сповідниць, зарахованих останніми роками до лику святих.
Як і у разі перших жон-мироносиць, вони не були досвідченими в таємницях духовного життя і в богословській проблематиці, але вірували та залишалися вірними в простоті свого серця. Є два значення слова «віра» або навіть два образи однієї і тієї ж віри. Віра як знання і віра як довіра.
Віра-знання («вірую в», «вірю, що») виражається в догматах. Віра-довіра («вірю кому») — в практичному житті. Віра-довіра без основних твердих знань часто може привести в заплутані лабіринти різних марновірств, і тут жінки бувають особливо вразливими. Віра-знання, як більш «чоловічий» її образ, без довіри і вірності також стає сухою, холодно-розсудливою та безплідною.
Звичайно, краще всього гармонійно поєднувати ці два образи віри або дві її сторони. І прекрасний приклад віри-довіри, що переростає саму себе і що стає також непохитною вірою-знанням, проявляли перші жони-мироносиці, як і продовжують його проявляти багато служительниць Церкви вже в сучасному світі — або на кліросі, або по господарській частині, або в дбайливій прикрасі храмів, або в справі духовної освіти, катехізації та педагогіки, а зараз ще й в журналістиці, і в роботі чудових православних сайтів в інтернеті.
У цій постійності їх служіння, вірності і відданості Христу і Його Церкві справді проявляється та сама духовна краса, про яку згадував апостол Петро в своєму першому соборному посланні.
Священик Филип Парфенов
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №5
