Душа людини влаштована так, що вона постійно потребує втіхи. У чернечому середовищі ми часто запитуємо один одного: «Ну що, отче, ти знайшов спокій? Тобі тут подобається?»
Припустимо, що в цьому монастирі я знайшов спокій, тут заспокоїлася душа моя, а в іншому – ні. Навіть якщо я не можу знайти спокій на якому-небудь місці, – це зовсім не означає, що навколо мене нестерпна атмосфера, просто особисто мене вона не влаштовує, не приносить мені заспокоєння.
Ось цього «заспокоєння» і шукає наша душа. Воно є точкою опори, рятівним кругом, який нам подає Христос посеред виру повсякденності. Як висловився один святий Церкви: «У нас крутиться голова від морської хвороби, від шторму та бурі речей світу цього!»
Але ось, посеред шторму та бурі йде Христос, подає нам руку та витягує нас з пучини, кажучи: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою» (Мф. 11: 28).
А потім говорить щось дуже важливе про те, яким чином ми можемо знайти спокій. Він говорить: «Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий» (Мф. 11: 29). Христос закликає нас навчитися цим чеснотам безпосередньо у Нього Самого. Тільки таким чином людина може знайти істинний спокій.
Дійсно, хто зрештою знаходить мир та душевне заспокоєння? Тільки покірлива людина! Нам же, гордовитим, самолюбним та егоїстичним, дуже складно знайти істинне душевне заспокоєння, тому що ми самі перешкоджаємо Христу узяти нас у Свої обійми. Ми самі не бажаємо ввіритися Йому. Ми або боїмося Бога, або не довіряємо Йому, думаючи так: «Ні, я сам усе влаштую! Я сам розберуся у своєму житті, буду усе тримати під контролем, щоб бути впевненим, що усе відбувається належним чином».
Зрозуміло, Господь зовсім не бажає, щоб ми пустили усе на самоплив, ставлячись до усього байдуже, уподібнюючись бездіяльним ледарям. Навпаки, Христос нам заповідав працювати над собою та боротися зі своїми пристрастями, неміччю, недоліками та життєвими обставинами.
Господь нам заповідав розумну турботу про щоденне, але турбота ця не повинна поглинати увесь наш вільний час, завдаючи збитку нашим душам. Піклуючись про необхідне, ми маємо бути уважними, щоб нас не поніс стрімкий кругообіг речей скороминущого світу цього.
Якщо ти зробив усе від тебе залежне, перевершив свою людську межу та виснажився душевно (якщо можна так виразитися), то відійди убік, надаючи Богу влаштувати те, чого ти сам зробити не в силах.
Щоб не стомлювати вас тільки однією теорією, я розповім вам декілька історій, щоб на ділі показати, як прості люди в повсякденності переживають цю довіру самого себе та свого життя Богу.
У свій час я жив на Афоні в пустельній місцевості Капсала. Вона знаходиться між монастирями Ставронікіта та Пантократор.
Це досить гарне місце, з дуже живописною природою, освячене молитвами багатьох подвижників. В ті роки там абсолютно не було доріг і будь-якого сліду цивілізації. На Капсалі трудилася велика кількість відлюдників-старців.
Ми жили у великій потребі та бідності. Нас там ніхто не знав, і ми не знали нікого. І ось уявіть собі: одиного разу я спустився з Капсали (ми жили на висоті 300 метрів) вниз, до афонської пристані Дафні, щоб забрати якийсь важливий лист.
А в цей час на Святу Гору приїхав президент Греції. І ось ми бачимо, що біля пристані збираються ченці, поліція, народ. Тоді один із старців мені говорить: «Слухай, дияконе, запитай у них, що сталося? Чому вони тут усі зібралися?»
«Гаразд!» – відповідаю я йому. Я пішов і запитав, з якої причини стільки народу зібралося на пристані. На що мені відповіли, що приїхав Сардзедакис. «Що за Сардзедакис?» – думаю я.
Повертаюся до старця і кажу, що усі очікують Сардзедакиса.
– А хто це? – запитує він.
– Та я сам не знаю! – відповідаю я.
– Ти йди, запитай у них, будь ласка, хто це.
Я підходжу до поліцейського і запитую:
– Скажіть, а хто такий цей Сардзедакис?
Поліцейський трохи мене не заарештував.
– Ти що, хворий? – говорить. – Ти що, не знаєш, хто такий Сарздзедакис?!
А ми дійсно не знали, хто такий цей «Сардзедакис».
Також пам’ятаю, коли у нас достигали фрукти та овочі, наш старець упаковував їх в пакети та роздавав їх престарілим ченцям, що жили по сусідству. Неподалік від нас, в розщелині, у маленькій келії жив один старець на ім’я Сергій. Він жив один в напівзруйнованій келії в дуже пустельному місці.
Щоночі я спостерігав, як він від свічок запалював лампади у своєму храмі. Ночі в горах дуже темні, і світло від його свічки було видне здалеку. Наш старець попросив віднести йому пакет з продуктами.
Я підійшов до його келії та постукав у двері. Коли отець Сергій відчинив двері, я протягнув йому пакет із словами: «Отче Сергіє, наш старець попросив мене віднести тобі ці продукти!» (Пакет був набитий доверху) – «Ах, дякую тобі! – говорить. – Я візьму тільки те, що мені потрібне». Він узяв трохи хліба, зелені і ще чогось, кажучи: «На сьогодні цього вистачить!»
Тоді я заперечив йому:
– Старче, візьми увесь пакет, я це усе для тебе приніс!
– Ні, ні! Дякую тобі, отче! Я поки не маю потреби! Цього досить на сьогодні!
– Візьми решту, матимеш і на завтра! – вигукнув я.
На що він мені відповів:
– Вірю, що Господь, що потурбувався про мене сьогодні, потурбується про мене і завтра!
– Звичайно, отче, але усе це теж для тебе Господь послав!
– Згоден! Але Господь також сказав: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Тобто, на сьогодні, а про завтрашній день Він нічого не говорив.
Тоді я запитав його, скільки років він живе в цій келії. Виявилось, що п’ятдесят шість років. П’ятдесят шість років він прожив на цьому місці, не піклуючись про те, що він буде їсти завтра! Дивіться, Господь протягом п’ятдесяти шести років посилав йому його хліб насущний тільки на сьогодні.
Уявляєте, яка віра та покладання надії на Промисл Божий були у цієї людини!
Можна було б заперечити: звідки ж в цій пустелі може взятися «хліб насущний, що подається на сьогодні»? Нізвідки. Проте ж цей старець в добрій безтурботності своїй про завтрашній день був годований Господом щодня.
Наведу вам і інший приклад. Одного дня, коли ми жили в Новому Скиту, я відвідав отців, що мешкали на відвісних скелях Карулі.
Там я зайшов до отця Стефана, серба.
У розмові я запитав його:
– Отче, не страшно тобі було підніматися та спускатися по відвісних скелях до своєї печери, тримаючись за ланцюги?
– Звичайно, було страшно! Дуже! – відповів він.
– В перший день, як я прийшов сюди, я сказав собі: «Ось маєш! Куди я забрався!» Коли я осилив цей небезпечний спуск, з собою у мене був тільки один хліб і невеликий пакетик з маслинами. Я подумав: «Ну, гаразд! Сьогодні, завтра та післязавтра я харчуватимуся цим хлібом. А потім що?»
(Афонська келія)
І мене охопив такий смуток, коли я усвідомив, що у мене з собою абсолютно нічого немає, щоб жити в цьому пустельному місці. Наскільки вистачає очей, навкруги тільки обривисті скелі та море, а я тут абсолютно один.
Але пройшло вже 25 років, і Господь жодного разу не залишав мене без свого піклування. У мене досі залишилася частина цього хліба, і я зберігаю його як пам’ять, не лише тому, що я не встиг його тоді з’їсти. Він навіть зовсім не зіпсувався.
На цих прикладах ми можемо бачити, як Господь піклується про людину, що ввірила своє життя Богу з смиренням. Будь-яка людина, яка віддала себе та своє життя в руки Божі, може досвідчено впевнитися в тому, що Господь, піклуючись про людину, не залишається в бездіяльності. З цієї миті Бог бере відповідальність у свої руки.
І усі дії, які чинить Бог стосовно людини, незрівнянно ефективніші за немічні дії людини. Зі свого боку, ми, звичайно, повинні робити усе залежне від нас, усе, що в наших силах. Щоб наша совість була чиста та спокійна. Але дії, що чиняться нами, не повинні приносити нам душевну шкоду та заподіювати нам надмірне занепокоєння.
Людина повинна сказати сама собі: «Усе! Більше в цій ситуації я нічого зробити не можу!» І з тієї миті, як ти віддаєш свою скорботу, смуток, проблеми, свою дитину, своє здоров’я, свій економічний стан, все те, про що ти турбуєшся, Богу – Бог надає тобі свою допомогу, проявляє присутність та заступництво.
Це відбувається обов’язково, навіть якщо події розвиваються не так швидко, як тобі б бажалося. Якщо тобі здається, що Бог «мовчить» і не діє, а ти перебуваєш вірним Йому, тоді Господь обов’язково явить Себе дивним чином.
Священне Писання говорить: «Ті що мають надію на Господа не посоромляться». «Благословенний той муж, що покладається на Господа, що Господь то надія його» (Ієр. 17: 7). «На Тебе сподівалися отці наші; сподівалися, і Ти визволив їх; до Тебе зверталися вони, і були спасені; на Тебе сподівалися, і не посоромились» (Пс. 21: 5-6). Хто з вірних чад Господа може сказати, що сподівався на Господа і посоромився? – Ніхто!
Звичайно, хтось може заперечити, що дуже часто стається не так, як я цього бажав. Але якщо така людина має довіру до Бога, то, ретельно розглянувши обставини свого життя, вона побачить, що зрештою усе влаштувалося так, як їй це було корисно.
Митрополит Лимасольський Афанасій
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №9
