МИ ПОПРОСИЛИ ТРЬОХ СПЕЦІАЛІСТІВ ЗІ СФЕРИ ПСИХОЛОГІЇ ДАТИ ПОРАДИ ТИМ ЛЮДЯМ, ЯКІ Б ХОТІЛИ ПОМИРИТИСЬ З БАТЬКАМИ, ПРОТЕ НЕ ЗНАХОДЯТЬ ДОСТАТНЬОЇ МОТИВАЦІЇ ТА ПРАВИЛЬНИХ СПОСОБІВ ЦЕ ЗРОБИТИ
1. НАВЧАЙТЕСЯ
Існує заповідь: шануй батька твого і матір. В ній не сказано «гордись», «гнівайся» чи «ображайся », а саме – шануй. Незалежно від того, подобається це тобі чи ні, легко це чи важко. Чому? Тому що батьків нам вибрав Господь Бог, це не наш вибір, а Його, і отже, тільки ці батьки будуть для нас корисними. Цю думку необхідно поселити в серці.
Звісно, говорити про це значно легше, ніж втілювати на практиці. Особливо, якщо батьки – не зразок доброчесності, якщо батько, наприклад, черезмірно вживає спирті напої, а матір чинить інші неподобства. До подібних ситуацій варто ставитись як до уроків: наші батьки показали нам, як робити не потрібно. Далі – питання нашої волі та особистого вибору, чи хочемо ми чинити так само, щоб в нашій родині склалася така ж ситуація, чи не хочемо. Скажу зараз дуже важку для сприйняття, але життєво важливу річ: ми маємо подякувати батькам за ці уроки, за те, що отримали їх так живо та явно.
2. НЕ ЖАЛІЙТЕСЬ І НЕ ЗРАДЖУЙТЕ
В Священному Писанні сказано, що той, хто зле каже на батька та матір, смертю помре. Тобто, злослів’я, осудження батьків – це, фактично, самовбивство. Чому? Коли ми скаржимось комусь на маму чи тата, ми, перш за все, самі їх засуджуємо і стаємо подібними до Хама, котрий сміявся з наготи свого батька Ноя. За це рід його проклятий до кінця днів. Але ми, до того ж, іще й підштовхуємо інших людей на осудження наших батьків. Тобто, ми стаємо зрадниками – б’ємо тих, хто дав нам життя. Які б не були наші батьки, але вони нас виховали, вигодували, пройшли разом із нами всі хвороби та скорботи.
Повернути їм цей борг ми вже ніколи не зможемо. Ми можемо, загалом, тільки одне – не скоротити їхнього життя. Будь-яке переживання наших батьків, виражене в крику, ляпасі, грубому слові – ми маємо намагатись осмислити з позиції «що я роблю не так, що викликає таку реакцію?» Адже ми дані батькам не для того, щоб вимотувати їх нерви, а для того, щоб заспокоїти їхню старість, нагодувати, вилікувати, послужити їм. Це наше найперше служіння в житті. Адже поруч із нами живуть дві людини, дві єдині в світі людини, готові пожертвувати заради нас усім. Якщо нам знадобиться кров, серце, це вони скажуть:
«Візьміть у нас, нехай будуть живі наші діти, нехай нас не буде». Така жертовність притаманна лише батькам.
Діти повинні знати, що вони для батьків завжди найкращі, завжди праві. Навіть якщо мама і тато розуміють всю неправильність нашого вчинку, в душі вони все одно думатимуть: «Моя дитина не могла такого зробити, вона не така». Ця безмежна віра продиктована любов’ю до своєї дитини, любов’ю, аж до самопожертви. Мало хто ще зможе дати нам таке.
3. СЛІДКУЙТЕ ЗА ТИМ, ЩО СІЄТЕ
Основоположний принцип життя – що посіяли, те й будемо жати. Наше ставлення, наше осудження батьків повернеться до нас самих вже через наших дітей. Я постійно спостерігаю це на своїх консультаціях. Якщо до мене приходять і скаржаться на дітей, перше питання, яке я задаю – про те, як Ви самі ставитесь до своїх батьків. І найчастіше у таких випадках чую відповідь: «У мене постійні конфлікти з мамою, мама мене не розуміє…» І тут виникає питання: це мама Вас не розуміє, чи Ви маму не розумієте? Адже батьків потрібно прийняти такими, якими вони є, зі вдячністю та відповідальністю.
Звісно, дуже важкими є ситуації, коли батьки покинули свою дитину. В цьому випадку людині набагато важче прийняти те, про що я говорю, але, тим не менш, треба намагатись. Проте це, мені здається, тема окремої розмови. Або, наприклад, великі проблеми виникають в сім’ях, де матір або батько дозволяють собі занадто втручатись в життя власних, вже дорослих, дітей, які мають свої сім’ї. Це є батьківський егоцентризм. В даному випадку можу дати дітям одну пораду. Існує аргумент, який дуже добре приводить до тями: «Мамо, тату, ви хочете, щоб я лишився без сім’ї? Щоб я знову був один? В пошуках, переживаннях, зруйнованому домі?» Спробуйте сказати це, але не з роздратуванням, а з любов’ю – тоді батьки вас почують і зрозуміють.
4. ПОМІСТІТЬ БАТЬКІВ ВСЕРЕДИНУ СЕБЕ
Без зайвих слів і роздумів спробуйте помістити того з батьків, хто вас образив, всередину себе. Наші батьки і так живуть всередині нас, хочемо ми того, чи ні, так ми влаштовані. Своїм пацієнтам в таких випадах я намагаюсь пояснити: якщо ти ненавидиш батька, то ти будеш ненавидіти і себе, якщо ненавидиш матір, ця ненависть обернеться на тебе самого. Зрештою, ти виявишся головним ненависником і у ставленні до батьків, і до самого себе. Щоб це подолати, потрібно якимось чином зрозуміти життя людини, на яку ображаєшся. Не виправдовувати її вчинки, а саме зрозуміти з точки зору обставин, в яких вона знаходилася. І головне – зрозуміти, що тієї людини, яка тебе образила, вже нема. Не в тому сенсі, що вона пішла з життя, а в тому, що двадцять років тому вона була зовсім іншою людиною, і з тих пір змінилася, стала старшою. Цілком може бути, вона вже не пам’ятає того, що зробила. Якщо сказати їй про це, вона може подумати, що це вигадка, плід фантазії її дитини, і буде в цьому цілком щирою. Відповідно, це вже інша людина, і справу мати потрібно з нею, а не з тим, хто лишився в минулому.
5. МОЛІТЬСЯ ЗА ТИХ, ХТО ВАС ОБРАЖАЄ
Людині з християнською свідомістю легше пробачити того, хто її образив, віра в конфліктній ситуації дає їй перевагу. В християнстві, можна сказати, існує культ прощення, культ усвідомлення власної вини. Щодня ми повторюємо слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». І якщо при цьому ми не пробачаємо своїм винуватцям, то краще ці слова не промовляти. А промовляючи їх, ми щоразу розуміємо, що повинні пробачити. Ми повинні любити ворогів своїх, а якщо так не виходить, то, принаймні, молитися за них задля пом’якшення їхніх і наших сердець. На жаль, частіше ми живемо за законами Старого Завіту, де «око за око і зуб за зуб». Ненависть до ближніх, заздрість – це одна з найтяжчих проблем, з якою психологам та психотерапевтам доводиться працювати. Проте вирішувати її необхідно. Як необхідно і навчатися пробачати.
6. РОЗДІЛЯЙТЕ ЛЮДИНУ ТА ЇЇ ВЧИНКИ
Ще один важливий момент, розуміння якого дає нам сили прощати. В християнстві встановлене дуже правильне ставлення до людських вчинків. Є таке правило: ненавидь гріх, але люби грішника. І щоразу, коли людина щось порушує, ми маємо розуміти, що не тільки цей її вчинок, але навіть сума всіх її вчинків, не дає повного уявлення про неї саму. Тому що найвищий рівень кожної людини – ті образ і подоба Божі, за якими вона була створена. І потрібно намагатись очистити ці образ і подобу від усього наносного. Як археолог відкопує древні реліквії і очищає їх від налиплого бруду: обережно, повільно, поступово – поки нарешті не побачить предмет таким, яким його було задумано, так само треба намагатися чинити з людиною. Не завжди це вдається, та все ж треба намагатися це робити. Звичайно, в цьому процесі очищення має допомагати і психотерапевт, і духівник. Завдання тут – щоб людина змогла побачити і саму себе, і іншу людину. Тоді пробачити образу буде значно легше.
7. ПОДУМАЙТЕ ПРО МАЙБУТНЄ
Щоб щось зробити, потрібно усвідомити, наскільки це для нас важливо, тобто знайти мотивацію для змін. Яким буде моє життя через десять, двадцять років, якщо я пробачу своїх батьків? А якщо не пробачу? Що зміниться?
8. БАЖАЙТЕ ПРОЩЕННЯ
Потрібно усвідомити різницю між прощенням та примиренням: пробачити – означає очистити серце від образ, не бажати людині зла, не мститись; примиритись – відновити стосунки, відновити спілкування. Ситуації в житті бувають дуже різні, але навіть найтяжчі обставини не повинні стати для нас перепоною для прощення, для звільнення душі від тяжкої ноші образ, ненависті, болю. Людина слабка і не завжди своїми силами може пробачити, але бажати прощення – це завжди їй під силу.
9. ДОРОСЛІШАЙТЕ
Прощення – це процес, який іноді триває багато років. Коли ми пробачаємо батькам, наша особистість стає більш зрілою, більш цілісною. «Синдром відкладеного дорослішання» — це результат небажання прощати тим, кому ти зобов’язаний власним життям. Разом з відмовою прощати ми «отримуємо» знецінення цього самого життя, а часом і відмову від нього, аж до самогубства, невміння взяти на себе відповідальність навіть за власні почуття, за життя в цілому (адже в тому, що воно таке, «винні» батьки)… Такій людині буває вкрай важко розкрити і реалізувати власний потенціал.
10. ПОДУМАЙТЕ ПРО ВЛАСНИХ ДІТЕЙ
Хто з нас не бажає бути люблячими батьками для своїх дітей? Такими, про яких ми самі часом мріяли в дитинстві? Проте, не пробачивши власним батькам, ми приречені все частіше помічати, як ті самі ненависні батьківські риси, на які ми ображались і які ми засуджували, все більш чітко виявляються в нас самих.
11. ДЯКУЙТЕ
Вдячність – це те, до чого ми, в ідеалі, повинні прийти. Це може бути вдячність за будь-які життєві уроки і навіть за те, як жити не треба. Кожному з нас Бог дав найкращих батьків для того, щоб наша душа пройшла свій життєвий шлях, і урок прощення на цьому шляху – один з найважливіших.
Тетяна Воробйова,
заслужений вчитель, педагог-психолог вищої категорії
