Це одна з найзагадковіших категорій людського буття. З одного боку, ми не мислимо без неї свого життя, шукаємо і очікуємо її, цінуємо над усе на світі. З іншого боку, незмінно оспівуючи це світле відчуття, людство за всю свою багатовікову історію так і не знайшло йому більш-менш ясного визначення.
Дивовижна складається картина: всі знають, але ніхто не може до ладу сказати, про що ж власне йде мова. А інші на підставі власної сумної статистики і зовсім починають сумніватися в її існуванні.
Можливо, і справді пора вже зрозуміти, нарешті, що любові-то немає? Є пристрасть, потяг, страх самоти, звичка, комфорт, закоханість, божевілля, розрахунок, інстинкт. А любові немає. Зрозуміти це і заспокоїтися. І зайнятися конкретними життєвими справами, не витрачаючи час на безглузді пошуки і очікування. І буде всьому щастя…
Ода любові
Відкинувши убік безпідставний оптимізм і надмірну пафосність, скажемо відразу і відверто: любов – є. Більш того, вона – не що інше, як основа нашого існування.
Маленькі діти не задаються філософськими питаннями, але саме вони краще за всіх знають на них відповіді. Погляньте на малюка, відкритого людям і упевненого в їх дружності. Він дихає любов’ю оточуючих, харчується нею, міцніє завдяки їй. Існує безліч свідоцтв того, що без любові і тепла діти гинуть. Любов необхідна для формування особистості дитини так само, як їжа і кисень – для зростання її тілесної оболонки. Вона ще не знає про каверзи цього світу, а тому без страху любить і вірить. І це допомагає їй вижити.
А чим забиті голови підлітків? Про що марять юні діви, прогулюючись під місяцем літніми вечорами? Все про те ж, про щасливу любов. Зрозуміло, в юності ми розуміємо її трохи інакше, ніж в ранньому дитинстві. Але суть залишається та ж – ми жадаємо прихильності, емоційної близькості з іншою людиною.
Основне завдання свого життя ми бачимо в тому, щоб знайти такі стосунки, вони здаються нам надцінними. Насправді так воно і є. Хочемо ми цього чи ні, любов завжди, впродовж всього життя залишається для нас «предметом першої необхідності». «Недобре чоловікові бути одному», — сказав Бог, поглянувши на Адама, і створив йому дружину. З тих пір кожна людська особистість приходить в світ з гострою потребою любити і бути коханою. І потреба ця з віком не слабшає.
Ми не можемо бути щасливі, наше життя не відбудеться без прийняття і усвідомлення нами власного «я». А «я» кожної людини розкривається завдяки зустрічі з іншим «я», тобто з «ти». Щоб бути самими собою, ми потребуємо того, щоб побачити своє віддзеркалення в чиїхось очах.
Щастя – якщо нас відображають очі люблячої людини, тому що той, хто любить, приймає і цінує нас такими, які ми є, не вимагаючи від нас ніяких доказів нашої значущості.
Хочете визначення любові? Будь ласка. Любов – це безперервне підтвердження неповторності іншої людини. Неповторності – тобто сукупності всіх якостей. «Як добре, що ти є на цьому світі!» — такий сигнал ми постійно, не замислюючись посилаємо тому, кого любимо. Тут немає місця оцінкам. Любов не судить, не шукає своєї вигоди, не порівнює, не звинувачує, не вишукує недоліки і не визначає достоїнств.
Не можна любити за якісь певні заслуги, адже тоді доведеться не любити за слабкості і промахи. У кожній людині є як сильні, так і слабкі сторони, і якщо любиш, то любиш все – і ці рідні очі, і зморшки навколо них, які невблаганно множаться з роками, і фігуру, що змінюється, можливо, не в кращу сторону з народженням дітей, і непростий, але «самий найкращий на світі» характер.
Люблячу людини неможливо розділити на достоїнства і недоліки, вона просто є і цим самим приносить нам радість.
Саме такого ставлення до себе ми шукаємо в любові. Адже ніщо не наповнює життя більшою радістю і натхненням, не викликає більшого бажання рухатися далі, як повне і беззастережне визнання цінності і унікальності нашої особистості. Невипадково, знаходячись в стані стабільних і надійних стосунків, людина найбільш продуктивна, повна ідей і творчих сил.
Так, життя рідко буває схоже на казку. Ми самі не ідеальні, а тому і наші стосунки повні вад. І в результаті відчуття, дане нам для радості, часто обертається своєю повною протилежністю – стає джерелом болю і страждань. Ну що ж, це ніяк не спростовує його дійсного призначення. Любов – це дар, а з подарунками потрібно вміти поводитися.
Про шкоду прописних істин
Людина — істота антиномічна. Для досягнення душевної гармонії їй часом буває необхідно одночасно вирішити здавалося б взаємовиключні завдання. Ось і потреба в любові існує в нас пліч-о-пліч з іншою, не менш важливою – потребою у відділенні, незалежності і свободі.
Парадокс? Зовсім ні — елементарна логіка. Щоб усвідомити свої відчуття, необхідно усвідомити себе, а самосвідомість починається з відчуття меж своєї особистості і відділення себе від інших. Чи можемо ми стверджувати, що у нас болить рука або нога, якщо ми не відчуваємо власного тіла? Якщо ми не знаємо, яка саме нога наша, а яка належить іншому? Так само неможливо зрозуміти свої відчуття, не відчуваючи меж своєї душі. Перш ніж сказати заповітне «Я тебе люблю», непогано б усвідомити, про яке саме «я» йде мова і що я вкладаю в слово «люблю». Зрозуміло, ми всі дорослі люди і звикли вважати себе за особистості, що цілком відбулися та розуміють сенс сказаних нами слів. Та все ж…
Ніщо не може порівнятися з чарівністю закоханості, що зароджується, з тим захопленням, яке відчуваєш, зустрічаючи на своєму шляху близьку людину. Разом з нею неначе знов знаходиш себе. Ми більше не самотні! Адже поряд з нами є той, хто відчуває, думає, дихає з нами в унісон. Ми такі схожі, нам так комфортно разом. Здається, немає більшого щастя, ніж злитися, розчинитися один в одному, стати єдиним цілим.
Однак рано чи пізно в щільних обіймах стає тісно. Виникає бажання злегка розтиснути руки, трохи відсторонитися, знову відчути самого себе. І якщо це не виходить, ніжні обійми перетворюються на жорсткі лещата, союз з добровільного стає вимушеним. Адже в любові ми шукаємо не в’язницю, а свободу. І це цілком природно: щастя не може бути насильницьким.
«Вона так його любить, що жити без нього не може», — говоримо ми, навіть не підозрюючи, що друга частина фрази ніяк не підтверджує першу. Любов – це завжди вільний вибір. У людини, для якої партнер стає головною умовою виживання, по суті вибору немає. Вона зберігає стосунки не тому, що вони їй подобаються, а тому що без них вона просто не може існувати.
У які б жорстокі умови її не ставили, вона терпітиме і пристосовуватиметься, аби зберегти союз за всяку ціну. Адже з його розпадом вона ризикує втратити саму себе. Задихаючись, не оцінюєш якість повітря, яким дихаєш, – вдихаєш те, що є. «Без тебе немає мене…» — ну хто ж добровільно погодиться «не бути»? Ми швидше готові змиритися із збитковим існуванням, ніж зовсім від нього відмовитися.
Жертви, на які доводиться при цьому йти, можуть бути вкрай руйнівні. «Б’є – означає любить», «Я так його люблю, що все можу від нього стерпіти»… Які тільки страждання не виправдовуються любов’ю! Насправді ж мова йде зовсім про інше відчуття — про залежність, підступну, що непомітно прокралася в любов і перекрутила її дійсний сенс.
Про крайнощі, які сходяться
Залежні стосунки виглядають по-різному. Це може бути деспотичний чоловік і забита дружина. Або, навпаки, чоловік-підкаблучник і впевнена в собі жінка, що зітхає про те, що їй дістався такий «недотепа». Сценаріїв, по яких працює залежність, велика кількість. Але при всій, як здається, відмінності, їх об’єднує одне – в цих союзах немає щастя, тому що в них немає свободи.
Обидва партнери заподіюють один одному страждання, регулярно приходять до висновку, що так не може більше продовжуватися, і все ж залишаються при своїх ролях. Щось наполегливо тримає їх в обставинах, що склалися, щось заважає відмовитися від травмуючих стосунків, змінити або перервати їх.
Це щось – відсутність чітких меж особистості. Залежні союзи – доля тих, хто невпевнено відчуває себе в життєвому просторі, а тому гостро потребує сильного напарника. Ось тільки знайти того хто готовий принести свої життєві інтереси на вівтар чужої безпорадності, практично неможливо.
У творчих дуетах партнери зазвичай знаходяться на одному рівні професійної майстерності – інакше їх спільна робота виявиться малоефективною або взагалі не матиме сенсу. По цьому ж самому закону в житті ми прагнемо тим, хто знаходиться з нами на одному рівні особової зрілості, — такі люди нам ближчі, зрозуміліші, цікавіші, з ними легко порозумітися і налагодити контакт.
Якщо ми відчуваємо себе «половинками», тобто не усвідомлюємо своєї завершеності, значить, і привертати нас будуть саме такі «половинки», що шукають, за кого б їм вхопитися, щоб відчути себе стійкіше. Так виникають залежні стосунки, в яких кожен з партнерів прагне знайти в іншому свою ідентичність.
Куди приводять пошуки
Якщо ви раптом виявите в собі дефіцит самодостатності, відсутність чітких меж і нездатність самостійно розпорядитися своїм життям, не поспішаєте з висновками: це не тільки ваша проблема. Ідеальних меж немає ні в кого.
Всі ми інколи беремо на себе чужий тягар або не бажаємо нести свій. Врешті-решт, ми не більше ніж просто люди, а тому можемо помилятися. І якщо ці помилки не наносять серйозного збитку вашому життю, якщо ви в цілому задоволені тим, як складаються ваші стосунки з люблячою людиною, не варто сильно переживати з приводу дрібних промахів.
Якщо ж ви змінили безліч партнерів, але жоден з них не виправдав ваших надій; якщо ваш шлюб зайшов в безвихідь і ви не бачите виходу ні в розлученні, ні в продовженні стосунків; якщо у вас з’явилося відчуття, що ви постійно наступаєте на одні і ті ж граблі – ось в цих і подібних ситуаціях пора задуматися над тим, де ж ховається ваша залежність. Де ваші межі мають не суцільну, а пунктирну лінію. Розбиратися доведеться саме з собою, як би не була велика спокуса виявити і почати викорінювати ці недоліки в партнерові. Та і чого ми, по суті, можемо від нього добитися, якщо самі до ладу не стоїмо на ногах?
Якщо ми не усвідомлюємо своїх меж, не захищаємо свою гідність, не бачимо меж власної відповідальності, так само ми не зможемо помічати меж іншої людини, поважати її гідність, визнавати її відповідальність. Якщо ми не розуміємо цінності власної особистості, то і цінність іншої людини в наших очах буде сумнівною. А тому, перш ніж вимагати любові від інших, подумайте, як ви самі себе сприймаєте. Чи є у вашому ставленні до себе увага, визнання, подяка, турбота – словом, всі ті прояви любові, яких ви очікуєте від інших…
Ну ось, як завжди: починаєш розмову про високі матерії, про любов до ближнього, а в результаті – знову про себе. А що робити? Від інших втекти можливо, від себе — ніяк. Діти зростають і йдуть, партнери…, їх постійність теж завжди залишається під питанням. Наше «я» — ось основна опора, ось єдине, на що можна розраховувати в житті. Доводиться з ним рахуватися і його берегти. Отже перш ніж сказати комусь «Як добре, що ти є на цьому світі!», навчіться говорити це, дивлячись в дзеркало.
Є, правда, і інший вихід: нічому не навчатися, а замкнути серце на ключ, переконати себе, що ніякої любові немає, і триматися подалі від будь-якої залежності, щоб уникнути нових розчарувань. Адже відкриваючи наше серце іншому, ми ризикуємо бути знехтуваними, висміяними, ображеними. Від цього ніхто не застрахований.
Життя взагалі небезпечна річ. Воно дає нам вкрай мало гарантій, але ми чомусь дорожимо ним, як найбільшою цінністю. Можливо якраз тому, що в ньому є любов. А якщо так, значить варто ризикнути і впустити це загадкове відчуття в свою душу. І якщо поставитися до нього як до дару, а не як до покарання, воно перетворить наше життя, навіть якщо залишиться неподіленим.
Головне – щоб любов жила всередині нас. Адже без любові все ніщо.
Ольга Красникова
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2012, №12