Як я все встигаю? А хто сказав, що я все встигаю? Нічого я не встигаю! У мене ті самі проблеми. Робота, кар’єра, особисте зростання, спасіння душі, Батьківщини, а також людства.
Трудоголізм та перфекционізм. Часу на сім’ю і дитину катастрофічно не вистачає. От зараз я сиджу й пишу цю колонку замість того, щоб відірвати Тимофійка від мультиків і піти з ним гуляти. І перш, ніж судити мене за це – на себе подивіться.
Мої батьківські почуття деградували вже настільки, що навіть коли час на дитину начебто і є, його все одно чомусь нема. Я з усіх сил намагаюся з цим боротись, але не завжди виходить. Звичка весь час працювати робить рабом та призводить до крайнього ступеню інтровертності. Ти вже не можеш робити нічого, окрім як працювати, думати про роботу або не думати про роботу.
Так, так, є таке заняття – не думати про роботу. Парадокс в тому, що коли ти не думаєш про роботу, про дитину ти теж не думаєш. Навіть коли йдеш з нею за руку, граєш в настільний хокей або робиш зарядку – дев’яносто відсотків голови залучені в нескінченне коло творчих питань та завдань, від вирішення яких, загалом, нічого не змінюється. Ясна річ, такий стан речей вимагає морального виправдання. І от прямо зараз я буду найбільш безвідповідальним чином морально виправдовуватись.
Ну, по-перше, своїми трудовими подвигами я купую для своєї дружини можливість не працювати і бути щасливою матір’ю. Моя дружина – вона значно розумніша за мене і здатна цілком і повністю взяти до уваги той факт, що Батьківщина та людство спасаються зовсім не офісною працею і навіть не відрядженнями. Вітчизна і людство спасаються вихованням дітей і всілякими інженерними роботами зі зміцнення родини.
Я це, звісно, теж розумію, проте моє розуміння дуже слабко перетворюється в конкретні дії та вчинки. Це як автомобіль з механічною коробкою передач: можна скільки завгодно вдавлювати педаль газу в підлогу, мотор реве, як скажений, але машина не рушить з місця, доки ти не увімкнеш першу швидкість. Хоча, це так – зовсім погана відмовка. Зараз буде серйозніше.
Якщо чесно, я взагалі не дуже переживаю через те, що не проводжу зі своїм сином дні та ночі. Для дитини, особливо для хлопчика, батьківське виховання – як вітамін. Коли його не вистачає, починаються відхилення у розвитку та всіляка недорозвиненість. Але передозування вітаміну теж призводить до хворобливих реакцій – прищів, випадіння волосся, нервових розладів. І вітамін під назвою «тато поруч» – не виняток. Батька в родині не має бути забагато. В хорошій родині батька має навіть трохи не вистачати. Зовсім трохи. Рівно настільки, щоб дитина думала про нього, пишалася ним, приміряла на себе його гідні вчинки і навіть трохи сумувала.
Матір виховує своєю присутністю, а батько – прикладом. Один із моїх начальників розповідав, що все дитинство бачив лише спину свого тата, схиленого над робочим столом. І його ж втомлену, але люблячу посмішку. Цього виявилось достатньо, щоб маленький чоловічок сам доклав неймовірних для свого віку зусиль, аби зрозуміти, чим же таким важливим зайнятий його батько.
Він почав приставати до нього з питаннями, отримуючи короткі, але незабутні відповіді. Відчувши здоровий інтерес сина до творчих процесів, батько і сам став ставити йому прості, проте дуже важливі питання, щоб думки дитини рухалися у правильному напрямку. Крок за кроком син почав рости, знайшов своє покликання і став великою та серйозною людиною.
Через матір дитина адаптується в цьому світі, а через батька вирішує найголовнішу проблему дитинства та юності – проблему самовизначення. Особисто я перший незримий дотик батька до мого життя відчув, коли він поїхав ліквідатором до Чорнобиля. Його не було вдома два місяці. Потім ще два місяці. А потім ще три. Але саме в той час він вплинув на мене, як ніколи. Саме тоді мама сказала мені: «Ти повинен пишатися своїм батьком». Так, до цього ми грали іноді в шахи, ходили на хокей… і навіть каталися на лижах у лісі. Це було чудово, це було дуже важливо, але цього було недостатньо. Ми просто проводили разом час.
Я з Тимофійком теж проводжу час. Ми всією родиною майже щовихідних вибираємось на природу, ходимо стрибати на гімнастичному батуті, а нещодавно з’їздили машиною до моря. Але ще більше часу я витрачаю на те, щоб мій син міг мною пишатися. І сподіваюсь, що це вдається. Він уже бере до рук мої книги і намагається розуміти, що в них написано. І не дуже сильно ображається, коли наша мама просить його не вдиратись до мого кабінету: «Синку, ти ж бачиш – тато працює, це дуже важливо». Тому що десь глибоко в своїй маленькій, але безсмертній душі розуміє: це справді важливо.
Димитрій Соколов-Митрич
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
