Тіло – це одяг душі. І як ми тримаємо в чистоті та блиску свій звичайний одяг: сорочки, штани, спідниці, блузи, пальта та капелюхи, – так само ми доглядаємо своє тіло. Уся сучасна світова індустрія поставлена на службу тілу. Що ж залишається душі?
Чи всі розуміють, що душа – в мільйони разів важливіша за тіло? Кажучи ширше, чого більше в людині – зовнішнього або внутрішнього? Чи ганяється людина за «візуальними ефектами», виставляючи напоказ своє зовні благочестиве життя, або прагне бути якомога більш непомітною, ведучи титанічну глибинну роботу? Чи хоче людина бути – тобто бути дійсною людиною, – або її спокушують міражі в пустелі душі, засліпленої тілом? Ось про це давайте поговоримо.
Як я був віртуальним віртуозом
Всі ми колись були дітьми, і я – не виняток. В 16 років я дуже захопився рок-музикою. Особливе задоволення я відчував коли, надягаючи навушники, вмикав улюблених виконавців: «Бон Джові», «Парк Горького» і інших. Але найбільш частим гостем в моїх навушниках був Інгві Мальмстін – шведсько-американський гітарист-віртуоз. Як він володів інструментом! Як бігали пальці його лівої руки, витягуючи з гітари неймовірні за швидкістю звуки!
Так, Інгві був моїм кумиром. І ось, залишаючись вдома один, я включав магнітофон, надягав навушники і… перетворювався на гітарного віртуоза Артемія Слезкіна. Як «літала» в руках моя вигадана гітара! Які пасажі віртуально я з неї вичавлював! Але! Які відчуття, окрім скаженої музики, володіли мною? Я уявляв себе на сцені стадіону. Переді мною – море з тисяч фанатів: всі, як один, дивляться на мене, кричать, плескають в долоні. Тобто найголовніше в моїй «грі» була не вона, а купання в променях слави та визнання. Саме це заводило мене. Слава, слава! Ось що обдавало мене теплою рок-хвилею. А музика? Яка музика?..
Що я, сорокалітній, хочу сказати? Тоді в підлітковому віці брати в руки вигадану гітару мене спонукала не стільки віртуозна музика, скільки пихатість, славолюбність та гордість. Я жадав здаватися тим, ким ніколи не був і стати не міг. Хоча ні, міг. Адже досяг вершин мій кумир – Інгві Мальмстін! Адже він не народився таким. Він створив сам себе, працюючи по сім-вісім годин щодня над відточуванням майстерності.
Він мав величезне бажання бути музикантом і трудився не покладаючи рук, розуму та серця. Спочатку, звичайно, йому було важко. Пальці не слухалися, коли він примушував їх бігати по грифові гітари. Але потім, місяць за місяцем, рік за роком, він-таки виліпив з себе музиканта, що став, завдяки таланту та завзятості, визнаним майстром в усьому світі.
Міг би я стати не вигаданим, а справжнім гітарним віртуозом? Міг би. Але не захотів. Тому що, окрім непомірної пихатості та пекучого бажання захоплених поглядів прихильників та прихильниць, не мав головного: жадання перемоги. Перемоги над собою, своєю лінню. Не хотілося трудитися. Адже це єдиний шлях до мрії, перетвореної на реальність.
«Весь світ – театр, а люди в ньому – актори»
Тіло – це не просто одяг душі. Тіло – це маска душі, що приховує від сторонніх очей «внутрішню людину». Ця «маска» – засіб, якщо потрібно, «пустити пил» в очі оточуючих. Більшість людей через свою природу бажають здаватися кращими, ніж вони є насправді. З цим завданням чудово справляється тіло, що приховує від зацікавлених «дійсний стан справ».
Наприклад, якийсь чиновник за своєю ініціативою організовує адресну допомогу ветеранам війни. Чудово? Ще б! А що за «фасадом»? Пихатість, байдужість до одержувачів допомоги, бажання привернути до своєї персони напередодні виборів увагу. Ех, якби про витоки цієї адресної допомоги дізналися ветерани. Навіщо їх засмучувати? Нехай радіють.
Люди живуть під масками, не бажаючи їх знімати, щоб не показати світу свою інколи прогнилу наскрізь душу. Люди немов не живуть, а грають в спектакль життя – в театрі, створеному ними самими. Не дарма сказав Вільям Шекспір: «Весь світ – театр, а люди в ньому актори». Адже і насправді багато хто не живе, тобто не поводяться, як велить серце, а прикидаються, змінюючи маски, щоб здатися кращими, чистішими, гарнішими, ніж вони є.
Велике благодіяння Боже – приховати душу під непроникним для сторонніх одягом тіла. Якби ми, дивлячись на оточуючих, бачили не «оболонку», а вміст, земне життя перетворилося б на пекло. Бо ми бачили б навкруги бруд, чули мерзенний крик та дихали б смородом. Таке життя стало б нестерпним, і багато хто б поспішив скоріше покінчити з ним…
Коли будуть скинуті маски
Всі маски будуть скинуті на останньому, Страшному суді Христовому. Точніше, раніше – коли помре тіло, а разом з ним буде покладена в землю маска, за якою людина приховувала своє дійсне «я». Ось з цим – сьогоденням – «я» людина і з’явиться перед Суддею. І якщо, поглядаючи «лицем до лиця» на Іісуса Христа, на цей Ідеал всіх часів та народів, людина не виявить в собі смирення та покори, як у Нього, любові до ближніх та милосердя, як у Нього, жертовності та співчуття, як у Нього, то чи зможе вона увійти до дому Його – Царства Небесного? Чи зможе вона жити з Тим, Хто закликав її змінитися, підпорядкувати тіло душі, Хто кликав, але не почув відповіді?
На Страшному суді відбудеться дійсно страшне: усі без винятку люди побачать інших і самих себе (що, до речі, також ховали, коли були на землі) – такими, які вони є. Недоступне на землі тепер з’явиться у всій своїй страхітливій правді. І ось тоді багато хто дійсно захоче назавжди померти, про що і сказав святий Іоанн Богослов в Одкровенні: «У ті дні люди шукатимуть смерті, але не знайдуть її; побажають померти, але смерть втече від них» (Откр. 9: 6).
Люди, що жили лише по тілу, ігноруючи запити іншої – важливішої – своєї половини: душі, опиняться оголені перед всіма людьми, що колись населяли Землю. Ніщо не втаїться вже, ніякі пороки, ніякі беззаконня. Це буде страшна мука для тих, хто зрадив свою Небесну Вітчизну, розіпнувши Христа своїми мерзотними справами, словами, думками.
Навпаки, ті прекрасні люди, які всіма силами прагнули до Світла, – знайдуть Світло, жадали правди – знайдуть Правду, бажали любові – вступлять у володіння нескінченної любові Божої. Бо, коли вони жили земним життям, вони наповнювали її своїм внутрішнім світлом. Зовнішнє життя було підпорядковане внутрішньому. Вони були, а не здавалися.
Бути – означає мати буття, тобто нести в собі життя, життя вічне. В той час, коли інші натовпами ганялися за міражами, приймаючи їх за життєву реальність, вони, спасенні, відточували майстерність гри на струнах своєї душі, що любить Бога. І увійдуть вони довіку під неозорі склепіння світу, який у відпущений час вже придбали, набувши його всередині себе.
Артемій Слезкін
Стаття повністю – Православие.RU
Газета “Волинь Православна”
