Усю свою увагу Церква зосереджує на тому, щоб дізнатися, в чому полягає глибинна, основна проблема людини. Чому розпадаються сім’ї? Після ретельного дослідження приходиш до висновку, що корінь проблеми – в серйозній помилці, дуже поширеній в нашому суспільстві.
На жаль, в сучасному суспільстві нас не навчають правильних стосунків з ближнім. Я в цьому переконався, спостерігаючи за дітьми різного віку, коли мав тісний контакт з учбовими закладами. Неправильне виховання починається з досить раннього віку і дуже швидко приносить свої сумні плоди. З дитинства нам говорять про важливість регулярних відвідин школи, нам вселяють, що необхідно набувати різних знань, стараються, щоб ми виросли добрими, хорошими людьми, нас навчають хороших манер та правильній мові.
Тому ж самому навчали і наші бабусі: «Будь ввічливим, поводься гідно, привчися говорити тільки хороші слова». І в школі нас навчають бути ввічливими, нас навчають звертатися до тих, хто старший за нас, на «Ви», нас навчають правильній мові і так далі. Все це необхідно, звичайно.
Проте ми упустили дещо дуже важливе. Спілкування – це не тільки ввічлива поведінка та гарна мова. Спілкування – це ще уміння слухати іншу людину. Ось цьому нас практично ніхто не навчає. Тоді як в Православ’ї і в нашій культурі цьому надається важливе значення.
Якщо звернутися до аскетичних творінь стародавніх і сучасних отців Церкви і навіть стародавніх грецьких філософів, то можна відмітити, що вони приділяють немало уваги цій темі. Наприклад, святий Никодим Святогорець, чернець, аскет, що трудився в пустелі Афона в XVIII столітті, в співбесідах з духівником радив йому, як він повинен вислуховувати тих, що приходять до нього. Як йому сидіти на стільці, як дивитися на того, що сповідається, як зустрічати людину, яка прийшла на сповідь.
Навіть говорив йому про те, щоб він стежив за своєю мімікою. Святий Никодим радив духівникові стежити за своїми рухами, щоб випадково яким-небудь чином не збентежити людини. Навіть говорив йому про те, як йому дихати в той час, коли він слухає сповідь. Яка чудова премудрість досвіду стосунків між людьми, що витікає з традиції нашої Церкви, на жаль в наше століття вже практично загублена. Ми привчені тільки говорити. Мистецтво слухати нам невідоме.
Рухомі доброю спонукою батьки, чоловіки або дружини приводять до нас на бесіди своїх дітей або подружжя, з якими у них складні стосунки. Але, перебуваючи у ворожнечі, як же мучать вони себе і інших. Як тільки вони починають діалог, відразу ж стає очевидною їх проблема: вони не слухають іншої людини.
Вони починають говорити синхронно, відтворюючи, подібно до двох магнітофонів, заздалегідь записаний запис, в якому викладені всі «за і проти» стосовно них самих. І так чинять обидві сторони. Але ж два магнітофони ніколи не зможуть порозумітися між собою. Вони тільки відтворюватимуть записану на касеті інформацію. Так само і люди: кожен прагне висловити свою точку зору і не в змозі вислухати іншого.
Хто-небудь може заперечити, що так, на жаль, це сумна дійсність, але що ж вдієш! А я зішлюся на свій особистий досвід спілкування з сімейними парами: так от, 90 % шлюбів розпадається зовсім не внаслідок позашлюбних стосунків одного з подружжя. Зрада когось з подружжя виявляється вже слідством. Перша ж тріщина з’являється через те, що чоловік або дружина – виправдано чи ні – замикається в самому собі.
У цьому нас переконав багаторічний досвід спілкування з подружніми парами. Чоловік з головою занурюється в заробляння грошей, самовіддано та з гідністю працюючи з ранку до вечора, інколи на двох роботах, щоб відповідати вимогам сучасного життя. Так само чинить і дружина. І який результат? Обидва приходять ввечері додому настільки втомленими та спустошеними, що навіть не можуть спілкуватися один з одним, і, на жаль, звалюють всю цю психосоматичну втому один на одного.
А якщо у них зростають діти, то вони вважають, що для них досить бути просто «хорошим батьком» або «хорошою матір’ю»: «Я роблю для своїх дітей і для свого будинку все необхідне. Стараюся, щоб вони ні в чому не мали потреби. Щоб вони не відчували себе в чомусь обділеними». Але досвід показує, що найголовніше, в чому мають потребу наші діти, – це гармонія в сім’ї, і дуже часто вона-то і відсутня в сім’ях.
Ви, як батьки, чудово знаєте, що діти володіють дуже тонкими відчуттями, які досить складно обманути. Ми можемо уникати лаятися при них і нічого їм не говорити про наші напружені стосунки між собою. Проте дитина невідомим нам способом розуміє, що відбувається. Навіть немовлята. І тому я раджу матерям, які приходять на сповідь з немовлятами, щоб вони залишали їх з ким-небудь з рідних, оскільки я підмітив, що, коли матері сповідаються, їх немовлята беруть участь в тому, що говорить матір.
Дитя може бути зовсім малятком і нічого не розуміти, але коли матір, яка тримає його на руках, розповідає що-небудь сумне, або плаче, або дуже переживає, то малюк, побачивши її схвильованою, починає хвилюватися сам. Тому я кажу матерям: «Не приходьте з дитиною на сповідь!» – «Та вона ж ще зовсім немовля, вона ще нічого не розуміє», – заперечують мені. Розуміє! Ще задовго до народження вже усе розуміє.
Сьогодні це довела наука, і вже існує «психологія зародку». Тобто навіть зародок сприймає подразники та різні негативні емоції, що утворюються навколо нього. Отже не будемо наївними, вважаючи, що наші діти нічого не розуміють. Розуміють! Вони дуже чутливі. І нам складно від них сховатися.
Митрополит Афанасій Лімассольський
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №1
