Строгі, похмурі, нещасні…
Від людей світських нерідко можна почути, що віруючі виглядають саме так.
Так, можливо, ми самі і даємо часом привід так думати. Тим часом у Священному Писанні радість не просто сповіщається – вона заповідується.
Радійте в Господі завжди, і знову кажу: радійте (Фил. 4: 4) – закликає святий апостол Павел. Сам Господь повеліває радіти та веселитися перед лицем гонінь (Мф. 5: 12), радіти тому, що наші імена написані на небесах (Лк. 10: 20).
Серед плодів Святого Духу на другому місці – відразу після любові – знаходиться радість: А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал. 5: 22, 23). Царство Боже відрізняється радістю: Бо Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім (Рим. 14: 17).
Перераховувати усі біблейські заклики до радості можна довго – в наші дні нескладно поставити собі програму на зразок «біблейської цитати» та набрати в рядку пошуку відповідне слово.
Це повеління нам може здатися дивним. Ми звикли до того, що радість або смуток – це результат певних зовнішніх, не залежних від нас дій. Виграли мільйон в лотерею – радіємо, дізналися, що це помилка, засмучуємося. Іноді люди намагаються себе чимось обрадувати – купівлями, розвагами, їжею.
Але Писання багато разів заповідає радіти. Це щось, що залежить від нашої волі; щось, що ми повинні робити, а не просто переживати. Адже те ж і із заповіддю про любов. У сучасній мові любов – почуття, емоція, переживання, яке знаходиться не в нашій владі; Біблія, проте, заповідає нам любити.
Бажаю, але не буду!
Про що ж йде мова? Чи в нашій владі радість? Побічно – так. Людина не може вмить створити зрілий врожай на своєму полі, але вона повинна працювати, саджати насіння та виполювати бур’яни. Радість вимагає терпіння та завзятості, її потрібно вирощувати, як рослину, і, що дуже важливо, її не потрібно вбивати.
Наші емоції пов’язані з нашими стосунками. Якщо ви зустріли людину, яку ви любите, – або хоч би відчуваєте до неї дружню симпатію, – ви зрадієте. Якщо зустрінете людину неприємну – засмутитеся. Ця реакція майже рефлексійна.
Що в наших силах – так це вибір: культивувати в собі любов та симпатію або, навпаки, роздратування та неприязнь. Певне ставлення до людей, до творів культури, до країни, до природи, до життя взагалі породжуватиме радість або смуток.
Творити в собі радісне та вдячне серце – це праця, вона вимагає завзятості та наполегливості. Ми не можемо ні взятися за неї, ні тим більше досягти успіху в ній без допомоги Святого Духу – але ми повинні хоч би перестати Йому опиратися.
Парадокс нашої занепалої природи в тому, що ми відчайдушно бажаємо щастя, але чинимо усе, щоб стати нещасними. Так і з радістю: так, ми бажаємо радості, але в той же час чинимо усе, щоб вбити її.
Що вбиває радість?
Радість вбиває гріх. Один з гріхів, що знищує радість негайно, прямо і безпосередньо, – це нарікання. Гнівні претензії до Бога, до людей, до обставин, буркотливе невдоволення усім, почуття особистої скривдженості.
Парадокс: людина ремствує через те, що вона нещасна, але вона не може бути щасливою саме тому, що вона ремствує. Ніякі зміни обставин не можуть їй допомогти – просто людина, яка раніше буркотіла на занадто рідку кашу, буркотітиме на занадто дрібні діаманти.
Радість неможлива без покірливого та вдячного серця – як говорить апостол, завжди радійте. Безперестанку моліться. Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Іісусі (1 Фес. 5: 16-18).
Інші вбивці радості – гнів, лють та засудження стосовно інших людей. Загляньте в Інтернет – як люди розгнівані! І які вони сумні! У соціальних мережах дуже добре видно, як люди (і ми — не виняток) культивують стан, абсолютно несумісний з радістю, — роздратування, безсилий гнів, страхи, ненависть та презирство.
Складається враження, що найдобріше і найблагочестивіше, що є в соціальних мережах — це фотографії котиків. Дивлячись на котика, можна посміхнутися; він пухнастий, його любить хазяїн або хазяйка. Решта, здебільшого, – це вираження гіркоти, гніву, ворожості та презирства.
Людина відкриває браузер, щоб проковтнути нову порцію смутку, неприязні та гніву, і, у свою чергу, додати свою порцію роздратування та ворожості в загальну атмосферу. Це відбувається як би автоматично – ніхто не ставить собі такої мети. Але в реальності відбувається саме це.
Первородний гріх означає, зокрема, що усі налаштування «за умовчанням» у нас виставлені неправильно, і якщо ми будемо ними користуватися, вони перетворять нас на мешканців пекла. Ми повинні свідомо відмовлятися від смутку та злоби і вибирати любов та радість. Тому шлях до радості – це покаяння. Усвідомлення своїх гріхів, їх сповідування, зусилля, спрямовані на те, щоб виправити своє життя.
Коли ми гніваємося на чужі гріхи, ми приходимо в ще більший смуток; коли усвідомлюємо свої і розкаюємося в них – ми змінюємося і стаємо здатними радіти. Ми стаємо грунтом, на якому радість зростає.
Як позбавитися від відчуття провини?
Якось я бачив ролик про те, наскільки сильно може зовнішність людини змінити те, як її бачить оточуючі – і як вона сама бачить себе. Брудного, зарослого безпритульного в лахмітті відмили, постригли, поголили і переодягнули в чистий та пристойний одяг – і він став виглядати зовсім по-іншому, навіть вираз його обличчя став зовсім іншим. Він більше не скидався на безпритульного зовні, не почував себе безпритульним – та й не був більше безпритульним. Він залишив колишнє життя – як це робить новонавернений християнин.
Але навернення до Христа — не це переодягання; це дуже глибока зміна в усьому. Ми придбаваємо не лише нові переконання, але і нове життя. Слово Боже порівнює це з новим народженням – або навіть новим створенням. Згадаємо слова апостола Петра: покайтеся, і нехай же охреститься кожен із вас у Ім’я Іісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете (Діян. 2: 38). Хрещення означає не лише прощення гріхів, але і дар Святого Духу – сам Бог входить в наше життя, щоб м’яко, терпляче і в той же час могутньо змінювати його зсередини.
Наша біда не лише в тому, що ми винні, але і в тому, що ми зіпсовані – і влаштуємо пекло в будь-кому раю, куди нас пустять. І ось Святий Дух працює над нашим перетворенням і зціленням, щоб зробити нас з пекельних істот – райськими.
Як сказав блаженний Августин, «Бог створює нас, тобто утворює та творить не так, щоб ми були людьми, це він вже зробив, але щоб були добрими людьми, що робить Він тепер Своєю благодаттю, щоб ми були новим творінням в Христі Іісусі».
Справжнє навернення завжди проявляється в зміні життя. Святий апостол Павел пише в посланні до Коринфян: Хіба ви не знаєте, що неправедні не вспадкують Божого Царства? Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки Царства Божого не вспадкують. І такими були дехто з вас, але ви обмились, але освятились, але виправдались Іменем Господа Іісуса Христа й Духом нашого Бога (1 Кор. 6:9-11).
Святий апостол пише про людей, які проводили аморальний, а то і злочинний спосіб життя, зневажаючи заповіді Божі. Він попереджає, що таке життя приводить до загибелі.
Але після цих суворих слів він пише про те, що саме такими були і деякі з християн Коринфу – але тепер вони «обмилися, освятилися та виправдалися», очевидно, залишивши свої неподобства у минулому. Ці люди покаялися – залишили колишні гріхи, виставили їх за двері, спустили зі сходів, вигнали та веліли не повертатися.
З одного боку, покаяння – ця подія. Одного дня в життя ми приймаємо рішення довіритися та підкоритися Господу, перейти під Його владу, стати на шлях спасіння. Ми визнаємо перед Ним, що ми були неправі, коли намагалися самі розпоряджатися своїм життям, просимо прощення – і приймаємо його через Таїнство Сповіді.
Але, з іншого боку, покаяння – це також і процес. Ми пливемо по бурхливому та небезпечному морю, нас постійно зносить, ми увесь час повинні повертатися на правильний курс. Коли ми грішимо, ми повинні визнавати це, просити прощення та приймати його.
У звичайній мові слово «покаяння» часто асоціюється з відчуттям провини та приниження; у Священному Писанні воно пов’язане, рівно навпаки, – з позбавленням від провини. Наприклад, в 31-му псалмі віруючий говорить про те, як його обтяжував несповіданий гріх: Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої в цілоденному зойку моєму, бо рука Твоя вдень та вночі надо мною тяжить, і волога моя обернулась на літню посуху (Пс. 31: 3, 4).
Але коли він посповідався, то знайшов спокій та радість: Я відкрив Тобі гріх свій, і не сховав провини своєї. Я сказав: Признаюся в проступках своїх перед Господом і провину мого гріха Ти простив. Тому кожен побожний відповідного часу молитися буде до Тебе, і навіть велика навала води не досягне до нього. Ти покрова моя, Ти від утиску будеш мене стерегти, Ти обгорнеш мене радістю спасіння. Я зроблю тебе мудрим, і буду навчати тебе у дорозі, якою ти будеш ходити, Я дам тобі раду, Моє око вважає на тебе (Пс. 31: 5-8).
Слово Боже багато та наполегливо переконує нас, що кожний, хто звернеться до Господа з покаянням та вірою, буде прощений та прийнятий – незалежно від того, як довго або як тяжко він грішив. Як говорить Бог через пророка: Провини твої постирав Я, мов хмару, і немов мряку гріхи твої, навернися ж до Мене, бо Я викупив тебе (Іс. 44: 22).
Бог прощає радісно, охоче, і назавжди: Бо для Мене це мов ті Ноєві води: як Я присягнув, що Ноєві води не прийдуть уже над землею, так Я присягнув, щоб на тебе не гніватися й не картати тебе. Бо зрушаться гори й холми захитаються, та милість Моя не відійде від тебе, і заповіт Мого миру не захитається, каже твій милостивець, Господь. (Іс. 54: 9, 10).
Але християнське життя – це не лише (і навіть не стільки) позбавлення від гріхів, скільки, як говорив преподобний Серафим Саровський, «стяжання Святого Духу», один з плодів якого – радість.
Життя на тлі неба
Ця радість не означає ігнорування гріха та трагедії нашого занепалого світу. Христос та апостоли знали, що таке гріх, злоба, несправедливість та страждання, набагато краще за нас. Для них Розп’яття було не картинкою в книзі, а тим, що вони бачили своїми очима – і пережили самі.
Радість означає, що ми живемо в набагато більшій картині реальності, де усе те, що відбувається сприймається на певному фоні. Ми знаємо, що світ створений Богом і Бог направляє його до певної мети. Що Бог любить своє занепале творіння та невпинно працює над його відновленням – і Він досягне Своєї мети.
Всесвіт та рід людський будуть відновлені в набагато більшій радості та славі, ніж та, яку ми втратили в гріхопадінні. Ми знаємо, що над нами є Небеса, наповнені безмежною любов’ю та тріумфуванням.
Ми знаємо щось дуже важливе про світ, в якому живемо, – це створений, занепалий та викуплений світ, який Бог приведе до вічної радості. І ця вічна радість вже просвічує через завісу цього світу – і саме в її світлі ми повинні бачити і світ, і себе, і усе навколо нас. Як говорить апостол: Отож, коли ви воскресли з Христом, то шукайте того, що вгорі, де сидить Христос по Божій правиці. Думайте про те, що вгорі, а не про те, що на землі. (Кол. 3: 1, 2).
Прямо зараз, з нами і над нами – Ангели, Святі, Матір Божа, Христос. Ми знаходимося у величезному зібранні друзів, братів, батьків та матерів. Ми не бачимо їх тілесними нашими очима – а побачимо, коли вийдемо з тіла і встановимося у Господа, – але нас-то бачать дуже добре. І зверненні на нас погляди з небес повні любові та радості. Вони бачать те, чого ми поки не бачимо, – але вже знаємо.
Христос воскрес і дарував нам вічне життя. Вірою ми поселяємося у цьому світі вічної радості і вірою несемо цю радість іншим. А віра – це не переживання і не мрійливість; це щоденне зусилля, яким ми відмовляємося від неправди, смутку та злоби і обираємо істину, любов та радість.
Сергій Худієв
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №6
