Прийшовши в цей світ, ми починаємо свій виснажливий шлях в невідомості. І щодня ми відчуваємо спрагу та знемагаємо від втоми і праці, піднімаючись на нашу голгофу. Спрага наша одночасно тілесна та душевна, адже, будучи людьми, ми володіємо і душею, і тілом.
Але що це за спрага?
Благородні прагнення, бажання та мрії. Якщо тварині кинути трохи сіна, вона буде задоволена. Людину ж можна поселити в палаці, забезпечити її всіма матеріальними благами, одягнути в шовки та порфиру, а вона, проте, залишиться незадоволеною. Це відбувається тому, що вона шукає чогось важливішого та вищого.
Наш Бог і Творець поклопотався про втамовування жадання як нашого тіла, так і нашої душі. На нашому шляху Він створив джерела з прохолодною водою, що приносять радість та зміцнюють тіла подорожніх життя. Але декілька лише джерел буде недостатньо, адже насичення наше тимчасове.
Незабаром ми знову забажаємо випити води, і до кінця нашого життя нам будуть потрібні незліченні джерела, щоб не померти від спраги. Але щоб напоїти душі, потрібна вода не речова, а така, яка здатна укріпити нас на довгий час. Тому сам Іісус Христос, Боголюдина, Джерело життя пропонує нам допомогу та вигукує: «Коли прагне хто з вас нехай прийде до Мене та й п’є» (Ін. 7: 37), «А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік» (Ін. 4: 14), і до кінця свого життя не відчуватиме спрагу та прийде до Мене в Моє Царство.
Чи не трагічний той факт, що нас оточує стільки прохолодних повноводних джерел, водопади благодаті, а ми згораємо від спраги? Бачимо воду, але не наближаємося до неї і жадаємо до самої смерті, замість того, щоб нахилитися та випити води, яку нам так щедро дарує Христос, єдиний, Хто щиро любить нас та бажає нашого спасіння.
На жаль, всі люди стоять перед безмовним запитанням: чи дійсно ми жадаємо «води живої» (Ін. 4: 11), жадаємо правди, справедливості, любові, щирості та миру, жадаємо кращого життя? Якщо так, це означає, що ми жадаємо Христа, і Він може напоїти нас водою Своєї благодаті, вічної радості, Божественної сили, здоров’я та пошуків вічності.
Якщо ж ні, тоді ми намагаємося вгамувати свою спрагу різними філософськими теоріями, розвагами, нестримною гонитвою за грошима, славою та популярністю, які не зможуть залишитися з нами після смерті, бо ця слава тимчасова, це туман, який розвіє вітер смерті. І тоді серце наше залишається незадоволеним та сухим.
Ми жадаємо любові? Бажаємо, щоб оточуючі нелицемірно любили нас, і самі ми могли істинно любити? Наш Христос є втілення любові, і Він кличе нас до себе, кажучи: «Ідіть за Мною і навчитеся щиро любити всіх навколо, як Я полюбив вас. Ідіть за Мною та прагніть завжди перебувати в безперестанному пильнуванні та боротьбі. Але не сподівайтеся, що вгамуєте свою спрагу справами вашими, своєю гідністю та якостями, які Я подарував вам. Лише Моя милість вгамовує спрагу та спасає. Царство Небесне – не нагорода за ваші справи, але благодать моїх щедрот. Тому з люблячим Мною упокорюванням кажіть: «Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були». (Лк. 17: 10).
Якщо ми жадаємо любові, нас напуває водою Своєю любові Сам Бог. Проте коли ми жадаємо злоби та обману, тоді нашу спрагу угамовує своєю отрутою лукавий та веде нас, отруєних, до себе, «до зовнішньої темряви» (Мф. 25: 30).
Ми жадаємо свободи? Правителі говорять про свободу, одночасно розставляючи пастки для душ свого народу. Лише Син Бога Любові може звільнити від пристрастей, що душать нас, і зробити нас істинно вільними.
Вода не вгамовує спрагу, якщо ми лише дивимося на неї. Її потрібно випити, і якомога більше. Щоб Христос увійшов до глибин наших думок, відчуттів, всього нашого єства завдяки нашим безперестанним пошукам, невпинній молитві та Причастю Його Тіла і Крові.
Уявіть собі художника, який взяв всі свої інструменти, а разом з ними радіо, фотоапарати та усе, що пропонує техногенна культура, і пішов помалювати в пустелю, забувши найголовніше – фляжку з водою. Він може увімкнути радіоприймач та послухати чиїсь неправдиві слова та пісні. Але коли він зажадає пити, чим йому допоможуть всі атрибути техногенної цивілізації? І він перебуває в пустелі спраглим.
Цю картину надає нам пророк Давид в своєму псалмі: «Боже Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води» (Пс. 62: 1).
Нам, віруючим, спраглим мандрівникам в пустелі життя, потрібно лише нахилитися і випити води. Наша віра – це джерело живої води. Про це говорить старозавітний пророк Ієзекіїль, який бачив видіння, як з храму витікав струмок. Через тисячу метрів вода доходила до кістки (Іез. 47: 3), ще через тисячу – по коліна, далі – по стегна, поки не перетворився струмок в непрохідну річку.
Береги її багато покривала зелень та плодові дерева, а води населяли незліченні риби. Ця річка втілює нашу віру і її примноження століттями. Вона – струмок, що витікав з ран Роз’ятого Христа. Поступово вона розповсюдилася та перетворилася на вічно шумуючу річку, що живить своїми водами усю поверхню землі.
Це Церква, заснована Господом нашим Іісусом Христом, благословенним та звеличеним у віках.
Харалампос Бусьяс
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №8
