Кожного разу, виконуючи покладене молитовне правило, ми читаємо і псалми святого пророка Давида, пращура Пречистої Діви, покладені на початку цього правила, і зокрема слова: «О, Господи, я раб Твій, я раб Твій і син рабині Твоєї» (Пс. 115: 7).
Святий псаломоспівець під дією Духу Святого оспівує своє рабство, свою вірність та відданість Богу, але з вдячністю оспівує і ту, від якої отримав священний дар життя, яке виховало його в законі Господньому, – матір свою благочестиву, теж рабу Господню. Така свята, велика та беззаперечно шаноблива була благодать материнства, материнського виховання.
Але буває і так, що цей дар материнства через гордість, неуцтво або егоїзм відкидається як обтяжливий, незручний для щасливого та безтурботного життя, як непотрібний вантаж при блуканнях шляхами земних утіх.
Істину говорив святий старець Нектарій Оптинський: «Людині життя дане, щоб воно їй служило – не вона йому… А тільки служивши життю… людина і не знає, навіщо живе».
І від кожного залежить, як розпорядитися цим даром, як провести життя і чого досягти в його кінці. Бо в кожного ще тільки попереду велика праця – праця духовного народження, до якого кличе торжество, що звершується на честь Матері Божої. Тому що святе Її життя, з якого чотири події особливо вшановує Церква.
Ось від святих батьків Іоакима та Анни, що довгі десятиліття були безплідними, отримує Богоотроковця буття. Безплідність святих Її батьків – це, за поясненням святих отців, прообраз духовної неповноти старозавітних часів, часу томління та очікування пришестя в світ Месії.
Але довгі роки беспліддя святих Іоакима і Анни – це прообраз і нашого багаторічного важкого духовного безпліддя, духовної спустошеності, духовної смерті. Роками та десятиліттями може людина не мати ні покаяння, ні вистражданого усвідомлення на своєму гіркому досвіді простих слів апостола Павла: «Іісус Христос прийшов в світ врятувати грішників, з яких я перший» (1 Тим. 1: 15). Ні рідні, ні дружини і чоловіки, ні діти або батьки, сусіди, начальники, підлеглі, ні весь світ, але я – сам я – грішник, не гідний Бога. Без впевненості в цьому душі християнській неможливе повернення до Першообразу, неможливе воскресіння духовне.
Дух єднання з Господом зберігала Діва Свята від дня Введення в храм – і нам потрібно берегти єдність з Господом від перших днів Хрещення нашого.
«Я ж Господня раба», – такі були Її слова в знаменну мить отримання благої звістки про волю Божу. Чи з такою готовністю слухаємо ми волю Божу, що проявляється в обставинах нашого життя? Чи завжди ми готові повторити і вустами, і серцем: «Нехай буде мені згідно з словом Твоїм» (Лк. 1: 38). Я раб Твій, Господи. Я раба Твоя, Господи.
Приймаючи волю святу Божу з таким же смиренням та готовністю, привертаємо до себе милість Творця та приймаємо собі в Ходатаїцю і Свідка свого покладання надії вже не свою земну матір, але Пречисту Богоматір – Владичицю Госпожу Богородицю, як Рабу Господню (Лк. 1: 38) (Іоанн Златоуст, Афанасій Великий).
І Її славне Успіння – це виконання слів апостола Павла: «бо ніхто з нас не живе сам для себе, і не вмирає ніхто сам для себе. Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні» (Рим. 14: 7-8).
Розташовуючи подію цього свята поряд з початком нового церковного року, нового року життя під покривом благодаті Божої, Свята Церква придає їй особливе значення: постійне оновлення життя душі в новому народженні через покаяння та участь в усьому церковному ладі життя.
І в цих працях покаяння перша Помічниця наша та Молитовниця – Матір Божа, Якій ми всі рідні, – від того часу, коли Син Її з хреста звернувся – спочатку до Неї Самої: «Це, жоно, твій син», а потім і до апостола Іоанна: «Це мати твоя!» (Ін. 19: 26-27).
Сама «Владичиця один дух з Господом, Сином і Богом Своїм, – писав в своєму щоденнику святий праведний Іоанн Кронштадтський. – Так і святі Божі люди один дух з Господом, так і усі, що благочестиво живуть на землі. Велика таємниця і велика честь земнородним!»
На свята прийнято робити подарунки. І ми Матері Божій теж можемо робити подарунки. Любов та старанність людські прикрашають зображення Божої Матері на іконах розписним одягом та дорогими ризами, яких Вона не мала в житті, але які символізують красу Її духовну, символізують великі багатства Її душі.
Звичайно, благочестиво уквітчувати Її ікони, але ще краще, гідно, праведніше уквітчувати свою душу квітами нев’янучих чеснот, виконанням заповідей Сина Її. Не знайти подарунка, який може бути дорожчим та приємнішим Матері Божій.
Кращий дар наш для Неї – принести Їй наші покірливі та покаянні молитви, про духовну свою недосконалість. «Молебну службу мою прийми», – так звертаємося ми до Матері Божої в ранішніх молитвах. Не тільки просимо прийняти, але благаємо: «Богу Благоутробному принеси». Від нас залежить, чи будуть порожні руки Цариці Небесної, простягнуті в молитві до Христа Спасителя.
І навіть якщо і малі наші «молебні служби», слабкі наша старанність та рішучість оберігати своє серце від нечистоти, гордості, самовдоволення, але, з вірою, смиренням та любов’ю принесені до Матері Божої, Нею Самою, будуть вони вознесені від Її пречистих рук до престолу Царя Слави.
Ієромонах Нікон (Паріманчук)
Джерело: pravoslavie.ru
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №9
