Страх Божий – поняття, про яке у наш час говорити особливо важко.
Життя сучасної людини набагато ситніше, легше, безпечніше, та й просто довше, ніж життя ще відносно недавніх наших предків.
За це, звичайно, потрібно бути вдячним, але в той же час наша культура позбавлена чогось, що для людей минулого було постійно присутнім в їх житті. І дуже важливим.
Емоційний (і, як правило, духовний) світ нашого сучасника бідніший – і тому деякі речі в людях минулого і їх книгах йому незрозумілі. Йому особливо багато що незрозуміло в Біблії.
Уявимо собі, що з життя людей майбутнього зникло таке явище, як шлюб. Їм можна буде пояснити, що у минулому було таке: чоловік і жінка, зазвичай молоді давали урочисту обітницю провести все життя, що залишилося, разом, зберігати вірність, піклуватися один про одного, ростити дітей, які у них (зазвичай) народжувалися, поки смерть не розлучить їх.
Але весь спектр емоційного, етичного та духовного досвіду, пов’язаного з тим, що молоді закохуються, вступають в шлюб, разом зустрічають його радощі та тяжкості, разом старіють, а потім їх поряд ховають, буде їм чужий. Вони не переживали цього самі, вони не бачили цього у своїх сусідів.
Вони намагатимуться зрозуміти шлюб через призму чогось їм знайомого: ділового партнерства, наприклад, але це розуміння неминуче буде збитковим. Зі шлюбом справа досить тривожна, але він поки не зник з нашого життя.
Проте є те, що майже зникло і що в наші дні людям важко зрозуміти – страх Божий.
У Біблії страх Божий – це щось дуже хороше. Це те, що пов’язане з присутністю Бога, те, що відрізняє добру, благочестиву людину, те, що є початком премудрості. «Бійтеся Господа, всі святії Його, бо ті, що бояться Його, недостатку не мають» (Пс. 33: 10), – закликає Псалмопевець, а автор Послання до Євреїв наставляє служити Богу «з благоговінням та страхом» (Євр. 12: 28).
У нашому звичайному слововживанні страх – щось однозначно погане. Це вкрай неприємне переживання, від якого ми хотіли б позбавитися. Люди бояться чогось, якщо допустити таку тавтологію, страшного. Діагнозу, який означатиме наближення неминучої та важкої смерті. Розорення, втрати роботи, нападу злочинців, війни, катастрофи, каліцтва, біди. Чогось, з чим ми б вважали за краще не зустрічатися ніколи.
Коли наш сучасник чує вислів «страх Божий», він думає найчастіше про страх перед покаранням. Глузливі атеїсти люблять малювати собі карикатури на віруючих, які, мов, залякали себе до посиніння Богом, Який тільки і шукає як слід покарати їх за гріхи. Колись група британських атеїстів навіть випустила рекламу на автобусах «Бога, ймовірно, не існує. Отже розслабтеся та насолоджуйтеся життям». У їх уявленні бідні віруючі живуть в болісному страху, і їх потрібно заспокоїти і втішити: мовляв, боятися нічого.
Вони помиляються. У страху – в такому страху – віруючі не живуть. «Бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: Авва, Отче! Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі» (Рим. 8: 15-16).
Віруючі живуть в страху Божому. А це щось інше. Це важко пояснити тим, у кого такого досвіду немає. В той же час, у нас є деякі зачіпки, тому що потенційно ми здібні до страху Божого, у нас бувають відблиски чогось схожого.
Якось я дивився документальний фільм про архітектуру, де мені запам’яталася одна фраза: «Входячи під склепіння цього собору, атеїст відчуває себе ніяково». Ця незручність вказує на те, що тут належить, слід робити щось важливе, чого атеїст робити не може – благоговійно поклонитися Богові.
Іноді ми стикаємося з чимось, що викликає нашу особливу найглибшу пошану: з етичним подвигом, художньою геніальністю або дивовижною красою. Ми схиляємося, тому що розуміємо, що тут потрібно схилитися, визнати, що ми бачимо якийсь відблиск істини, краси, добра.
Іноді таке переживання пов’язане з музикою. Для мене, наприклад, це «O magnum mysterium» іспанського композитора XVI століття Томаса Луіса де Вікторії, гімн, що оспівує Втілення Господа.
Бог – це Джерело та Подавець всякого блага, краси та істини; єдина можлива реакція на Його присутність – це благоговійне, сповнене страху та трепету поклоніння. Це не страх перед загрозою – страшно, жахливо опинитися настільки сліпим, глухим, мертвим, щоб не відчувати цього страху. Жони – мироносиці зустрічають звістку про Воскресіння «зі страхом та радістю великою» (Матф. 28: 8).
Цей страх відводить від гріха, тому що немислимо образити цю Присутність гріхом.
Як говорить святий Іоанн Златоуст: «Образити ж Бога – важче, ніж бути покараним. А ми знаходимося в такому жалюгідному настрої, що якби не було страху геєни, то, можливо, і не побажали б зробити що-небудь добре. Тому ми і гідні геєни, якщо не за що-небудь інше, то саме за те, що страшимося геєни більше, ніж Христа. Не такий був блаженний Павел, але абсолютно протилежного настрою. Але оскільки ми – інші порівняно з ним, тому і засуджуємося в геєну. Якби ми любили Христа, як і повинно любити, то знали б, що образити того кого любиш важче за геєну. Але ми не любимо, тому і не розуміємо величезності цього покарання».
Ми живемо в світі, який не тільки чужий цьому страху Божому, але часто і активно ворожий йому – його блюзнірства та богохульства спеціально направлені на те, щоб вбити в людині саму здібність до благоговіння.
Але страх Божий – найбільший скарб, який ми тільки можемо знайти. І де нам шукати його? У нашому православному богослужінні, яке тільки і може зцілити наші душі і ввести нас в присутність Божу.
Сергій Худієв
Газета – “Волинь Православна”
