У жінок – та й не тільки у них – зазвичай вважається, що одружуватися краще в ранній молодості: мовляв, і сили ще є, і здатність любити не розтрачена, і не наросло ще комплексів з розчарувань, страхів та психотравм; і серце ще здатне відкритися та довіритися іншому, і притиратися один до одного легко, коли звички ще не закостеніли.
Усе це, напевно, так і є, але біда в тому, що подібні приклади стають додатковою причиною для депресії у жінок, які до своїх 25-30-40 років (межа відчаю у кожного своя) не зустріли ще свою «другу половинку» і не створили сім’ю. Таких жінок чимало і серед моїх подруг, і саме для них назву деякі переваги тих, хто зустрічає своє щастя в зрілому або відносно зрілому віці.
На достатньо банальних аргументах, на зразок того, що з роками люди стають серйознішими, відповідальнішими, навчаються цінувати любов та роблять висновки з колишніх помилок, я не хочу зупинятися надовго. По-перше, робити правильні висновки з помилок навчені далеко не усі, а по-друге, з роками люди можуть набувати і далеко не найпривабливіших якостей: егоїзм, підозрілість, емоційну закритість, та й характер зазвичай кращим не стає. Не варто очікувати, що час змінить в кращу сторону нашу потенційну «другу половинку». Час очікування, що випав нам, дається насамперед для нас самих.
Річ у тому, що далеко не усі юні дівчата здатні виразно відповісти на запитання – а що є для них «друга половина»? Насправді, все, що є в людині – достоїнства, недоліки, захоплення та пристрасті – неусвідомлено шукає в іншому своє продовження. Але, погодьтеся, досить безглуздо пов’язувати своє життя з тим, хто виявляється лише відповіддю на вашу пристрасть, хвилинне бажання або чергову ідею-фікс.
Вік – це той час, протягом якого жінка може зрозуміти, що для неї головне в ній самій, простіше кажучи – стати особистістю. Збігу з іншою людиною у всьому бути не може, але дивно очікувати «збігу в головному», якщо жінка сама ще не розуміє, що насправді для неї головне.
Звичайно, воцерковлені жінки можуть сказати, що головне – це віра, але на практиці це поняття дуже розмите. Під вірою кожен, знову ж таки, розуміє своє. Для когось віра – це строгий домострій з щоденними поклонами, монастирськими постами та моралями на високі теми, для іншого – постійна боротьба з «гріховними породженнями світу цього» (тут вже можна брати що завгодно, що входить в сьогоднішню політичну повістку), для інших це формальні походи в храм у поєднанні з обов’язковим «батюшка так благословив», для когось – насамперед дотримання моральних норм.
Із захопленнями теж не все так просто. Кажуть, в молодості людям складніше пробачити розбіжність в смаках, ніж відверту зраду. Але смаки та хобі змінюються з роками, так само як і пристрасті і навіть мрії. А ще гірше – мрії мають властивість збуватися та не приносити цим не те що щастя, а навіть банального задоволення. Навіть така серйозна категорія, як «справа всього життя», далеко не завжди себе виправдовує. Пам’ятаю, в ранній молодості мені здавалося, що «мій» чоловік обов’язково має бути однодумцем, соратником, з яким ми будемо займатися однією справою, «будемо дивитися не один на одного, а в один бік».
Та все ж навіть «бойовий соратник» – не завжди оптимальний критерій у виборі супутника життя. Справи можуть змінюватися, місця роботи – недовговічні, а головне – ми теж не відразу починаємо розуміти, чому ми займаємося тією або іншою справою і чого ми насправді цим хочемо досягнути. Умовно кажучи, хтось йде працювати вчителем, тому що йому хочеться відчути владу над дітьми, а інший щиро любить дітей і мріє передати їм частину своїх знань і досвіду.
Формально вони роблять одну справу, але важко уявити собі більш різних та менш здатних зрозуміти один одного людей. І навіть якщо мова йде не про загальне місце роботи, а про конкретну сумісну творчу справу – і то на одному місці, в одній команді можуть зійтися люди з діаметрально протилежними поглядами на життя та етичними принципами.
І ось зі всього цього – цінностей та принципів, душевних якостей та значущих справ, віри та мудрості, життєвого досвіду, що дає розуміння того, які якості вона цінує, які недоліки не може пробачити, як взагалі поводиться чоловік, якщо він дійсно любить – зростає особистість. Ця особистість своєю гармонійністю, внутрішнім багатством та здатністю любити вже може притягати до себе іншу таку ж особистість і не розчинитися в ній до кінця, а зберегти в шлюбі свою індивідуальність та можливість розвиватися далі – вже удвох.
До речі, зовсім не обов’язково думати, що, коли у нас, начебто, остаточно склався свій маленький світ, зустрінута нами людина зможе до кінця його розділити. Іноді потрібно прожити достатньо багато років лише для того, щоб зрозуміти – все, що ти кропітливо створював, насправді не вартує того, щоб ним не можна було пожертвувати.
Не варто думати, що подібний висновок дається легко і не вартує витраченого на нього часу помилок та розчарувань. І, до речі, це теж критерій – якщо заради зустрінутої нами людини ми готові відмовитися від звичного нам способу життя, в створення якого вкладено немало зусиль, швидше за все, людина цього вартує.
Насправді, у мене приблизно так і склалося. Зі своїм чоловіком я познайомилася тільки в 28 років, будучи людиною, що вже склалася, зі своєю роботою, досягненнями та поглядами і, якщо відверто, щастя своє уявляла трохи інакше – в руслі сумісного продовження того, чим займалася в рідному місті. Так от, заради коханної людини мені довелося залишити не тільки справу та друзів, але і рідну країну. При цьому він дійсно виявився моїм однодумцем, але разом з тим – зрілою особистістю зі своїми планами, цілями та амбіціями, а головне – з умінням любити. Зважитися на раптові зміни було дійсно нелегко, зате в цьому випадку з упевненістю можна сказати – ніяких інших причин, окрім любові, у нашому шлюбі не було.
Звичайно, я не обманююся з приводу того, що мої погляди та пріоритети не зміняться після тридцяти років шлюбу. Але у мене є надія, що ці зміни стануть результатом нашого спільного життя, загальної душевної роботи, умінням прислухатися один до одного. І я розумію, що потрібно було почекати, потрібно пережити певний досвід, щоб дізнатися, розгледіти, не відштовхнути свою любов, не втратити справжнє щастя за нездійсненними очікуваннями.
Отже головне в пошуку своєї людини – не зневірятися і творити себе для любові, тому що справжнє щастя «пізнім» не буває.
Ксенія Кирилова
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
