Життя будь-якого святого є ілюстрація до Євангелія — але життя преподобного Сергія Радонежського особливе.
На ньому очевидним чином вже тут, на нашому світі, виконалися слова господа: «Коли хто покличе тебе на весілля, не сідай на першому місці, щоб не трапився хто поважніший за тебе з покликаних, і щоб той, хто покликав тебе та його, не прийшов і тобі не сказав: Поступися цьому місцем! І тоді ти із соромом станеш займати місце останнє… Але як ти будеш запрошений, то приходь, і сідай на останньому місці, щоб той, хто покликав тебе, підійшов і сказав тобі: Друже, пересядь вище! Тоді буде честь тобі перед покликаними з тобою. Хто бо підноситься буде впокорений, а хто впокоряється той піднесеться» (Лк. 14: 7-11).
Преподобний з дитинства поводився як людина, що шукає останнього місця; він тікав від популярності, багатства, влади – всього того, що люди шукають на цьому світі. Все, чого він бажав, — це віддалитися в пустельне місце та молитися Богу.
Але Бог прославив його – навколо нього почали збиратися люди, що шукали повчання, могутні князі шукали його благословення, він став засновником ряду монастирів – а ще більше обителей створили його учні. Сьогодні зі всіх імен, що дійшли до нас з середньовіччя, його ім’я – одне з найвідоміших. Житіє, складене Єпіфанієм Премудрим, сповнене прикладів того, як святий упокорюється, а Бог підносить його.
Святий не бажав ігуменства, але погодився прийняти це служіння тільки через прохання інших ченців, що шукали його духовного керівництва. Сталося так, що, як оповідає агіограф, «диявол, котрий ненавидить добро, не терплячи сяйва, що виходило від преподобного, бачивши себе переможеним преподобним, вклав деяким з братії думку відкинути ігуменство Сергія».
Під час богослужіння «сказані були… неналежні слова. Знаходячись у вівтарі, святий їх чув, але нічого не сказав. Після закінчення вечірньої, вийшовши з церкви, преподобний не пішов до келії, але, ніким не помічений, залишив монастир».
Преподобний віддаляється та оселяється в пустельному місці поблизу річки Киржач, де зараз розташований монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці. Тим часом братія монастиря, жахнувшись, почали шукати його усюди, в монастирях та в пустельних місцях, і нарешті знайшли. Вони приходили до нього на нове місце, щоб отримати його повчання, і врешті-решт прохали преподобного повернутися до обителі.
З погляду світської людини така поведінка преподобного Сергія здається незбагненною. Чому він не поставить нахаб на місце? Адже він шанований усіма – і духовенством, і світськими людьми, і світською владою, і церковною – духовний наставник.
Більш того (що важливіше): він – чудотворець, всім відомо, що він виганяв бісів, звів із землі джерело, воскресив померлого юнака, Сам Бог засвідчив, що святий догодив Йому. У кого-кого, а у святого Сергія була можливість наполягти на тому, що було його по праву!
Але він не чинить цього — він не вступає в суперечку, не кидається на тих, хто несправедливо виступає проти нього, а просто тихо йде. Здається, йому є що втрачати – звичне місце, роками накопичений авторитет, певний ступінь стабільності — але він не тримається ні за що. Коли його відштовхують, він не штовхає у відповідь – але просто тихо йде, не сказавши ні єдиного слова.
Як це протилежно тому, як ми звикли чинити! Будь-яка образа, яку ми переносимо, особливо така, яку ми вважаємо за несправедливу, вимагає нашої гідної відповіді. Залишити поле боротьби, не відповівши як слід, здається втратою обличчя. Потерпіти образу, збиток, що нас не оцінили, обійшли, знехтували заслугами, у миру вважається не просто неможливим, але і неправильним.
Але святий Сергій являє нам не образ світу цього, а образ Христа, Який шукає спасіння усіх, але не примушує нікого. Він з готовністю займає останнє місце – але Сам Христос як би говорить йому: «Друже! Пересядь вище». Він ввіряє своє життя Богу – і Бог прославляє його на століття.
Сергій Худієв
Газета “Волинь Православна”, 2015, №10
