Бог є наше дійсне Життя, а людина – образ Божий. І тому в Священному Писанні ми бачимо дві головні заповіді – любов до Бога і любов до ближнього.
Якщо ти не любиш Бога, то ніколи до Нього не прийдеш, але неможливо досягти любові до Бога, нехтуючи ближнім.
Любов до ближнього – наочна перевірка нашого християнського життя. Але щоб зрозуміти, що є любов до нашого ближнього, добре б спочатку з’ясувати, а хто ж власне це такий – ближній наш?
Начебто все зрозуміло: ближні – це ті, хто знаходяться близько до нас, наші рідні, друзі і знайомі, співробітники по роботі. Так воно, звичайно, і є. Адже дивно було б говорити про любов до людей взагалі і при цьому не терпіти тих, хто нас безпосередньо оточує.
Як часто ми гарячкуємо на близьких нам людей, яких бачимо щодня, і переносимо любов кудись на периферію, до тих, кого практично не знаємо. Така любов несправжня, а справжня любов пізнається стосовно конкретних людей, яких Бог звів по життю з тобою.
Разом з тим в Священному Писанні питання про ближніх куди непростіше і повертає наш погляд до глибших сфер.
У Євангелії є відома притча про милосердного самарянина (Лк.10: 25-37). Проголошенню цієї притчі передувало питання якогось книжника, що робити, щоб успадковувати життя вічне. Господь звертає його увагу на Священне Писання, і книжник сам згадує заповідь любити Бога всією душею і ближнього свого як самого себе (Втор.6: 5; Лев.19: 18). Спаситель підтверджує істинність стародавньої заповіді, і тут якраз слідує головне запитання книжника, а кого ж власне вважати за ближнього, щоб його любити як самого себе.
У запитанні цьому зовсім не було лукавства або усмішки, як може здатися спочатку. Річ у тому, що в ті часи іудеї ділили все людство на три категорії. Іудеїв, тобто рідних по крові та вірі, вони вважали не просто за ближніх, але і за братів. Іноплемінників, що прийняли іудейство, називали тільки ближніми. А язичників вважали за абсолютно чужих і не поширювали на них дію заповіді про любов.
Помилковість таких уявлень начебто очевидна. Але якщо ми звернемо увагу на власне реальне життя, то виявимо, що і самі інколи неусвідомлено чинимо так само, підрозділяючи всіх людей, що оточують нас, на подібні три категорії.
А саме: одних людей ми обожнюємо, вважаючи за найближчих, відповідно, буваємо готові допомогти їм, аніскільки не замислюючись, у будь-яку годину доби. До інших ми розташовані вже не так тепло та відкрито, але в принципі прихильні і за певної ситуації підемо їм назустріч. Третіх ж ми взагалі не переносимо, не терпимо (можливо, через певну образу, заподіяну з їх боку), так що про якусь допомогу та сприяння їм з нашого боку не може бути навіть мови.
Преподобний Максим Сповідник щодо такого підходу до людей говорив: «Якщо ти до одних людей ненависний, до інших ставишся байдуже, а третіх дуже сильно любиш, то з цього зрозумій, як ти ще далеко знаходишся від досконалої любові, яка спонукає однаково любити кожну людину». Тому притча про милосердного самарянина цілком актуальна і для нашого часу.
Пригадаємо її зміст: один чоловік, що йшов з Єрусалиму в Ієрихон, попався розбійникам, які його пограбували і, нанісши багато ран, пішли. Іудейський священик та левіт, що проходили повз, не звернули на нещасного ніякої уваги. Проїжджаючий ж самарянин, тобто людина, що зневажається іудеями, не тільки надав першу медичну допомогу: перев’язав рани побитого, возлив на них масло та вино (що дезинфікували та пом’якшувари рани, за правилами тодішньої медицини), але і поклопотався про подальше існування пограбованого: довіз до готелю і дав його власникові кошти на турботу про пораненого, обіцяючи по дорозі назад додати ще, якщо буде витрачено більше.
Хто з цих трьох був ближнім постраждалому, очевидно. Господь бажав показати, що справжня близькість визначається не категоріями спорідненості, сумісного мешкання або навіть віросповідання, а перш за все безкорисливою та щирою любов’ю до іншої людини, ким би вона не була.
У запитанні книжника: «Хто мій ближній?» було присутнє побоювання, як би він не почав любити того, кого любити не повинен. Господь ж Іісус Христос показав, що дійсна любов не знає ніяких вигаданих людською уявою меж в турботі про користь людини, що має потребу. «Тоді Іісус сказав йому: йди, і ти чини так само» (Лк.10: 37), тобто вважай за свого ближнього кожну людину, що потребує твоєї допомоги, хоч би вона була іновірець та ворожа тобі, благодій їй, і таким чином знайдеш вічне життя, про яке ти запитував.
Щодо притчі хочеться відзначити і ще дещо. Давайте подумаємо, чому власне самарянин проявив співчуття? Та тому, що він бачив в постраждалому свого ближнього, не замислюючись, як до нього ставиться цей іудей. І ось це дуже глибока істина.
Насправді, наш ближній – не той, від кого ми очікуємо допомоги, а той, хто потребує нашої допомоги, кому ми могли б допомогти, не очікуючи від нього ніякої подяки. Тому ось те золоте правило, якому повинен слідувати християнин: не очікуй, що добро вчинить хтось інший, поспіши сам вчинити його. Це і є виконання Божої заповіді про любов до наших ближніх (Лев. 19: 18).
Апостол Павел писав: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Іісусі» (Флп. 2: 5). Як Спаситель сприймав оточуючих людей, як чинив Він з тими, що мали потребу, як ставився Він до Своїх ворогів, які розпинали Його?
Апостол Павел про це писав: «щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум. Не робіть нічого підступом або з чванливості, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших» (Флп. 2: 2-4).
Так вже в нашому житті трапляється, що найлегше нам буває любити тих, хто знаходиться далеко від нас, з ким ми зустрічаємося лише час від часу. Це зрозуміло: кожен прагне виглядати перед іншими якомога більш гідно, привабливо, не виставляючи напоказ своїх негативних якостей. І це легко вдається, якщо спілкування буває рідкісним.
При тіснішому ж зіткненні з людьми все більш розкриваються сторони, які виявляються для нас неприємними. Тому ближніх, виявляється, любити вже важче, ніж далеких. Але любов до далекого, хоча і здається легкою, не може бути глибокою, вона не випробувана серйозним спілкуванням, сумісним вирішенням певних проблем.
Значить, справжня любов перевіряється буднями? Так, вона виражається в дрібницях, на яких ми так не любимо звертати увагу. Особливо ж вона виявляється в доброті та милості, які варто виявляти до ближніх саме в будень.
На завершення хочеться привести слова святителя Феофана Затворника: «Корінна, головна заповідь: люби. Мале слово, а виражає всеосяжну справу. Легко сказати – люби, але не легко досягти належної міри любові. Не зовсім ясно і те, як її досягти; через те Спаситель обставляє цю заповідь іншими правилами пояснень: люби, як самого себе (Мф. 22: 39), як бажаєте, щоб з вами чинили люди, так і ви вчиняйте з ними (Лк. 6: 31).
Тут вказується міра любові, можна сказати, безмірна; бо чи є міра любові до самого себе і чи є добро, якого не побажав би собі хто від інших? Тим часом, проте, це розпорядження не нездійсненне. Вся справа стоїть за тим, щоб увійти до досконалого співчуття з іншими так, щоб їх відчуття цілком переносити в себе, відчувати так, як вони відчувають. Коли це буде, нічого і вказувати, що у такому разі потрібно вчинити для інших: саме серце вкаже.
Ти тільки поклопочися підтримувати співчуття, інакше негайно підійде егоїзм та поверне тебе до себе і вкладе в себе. Тоді і пальцем не поворухнеш для іншого, і дивитися на нього не почнеш, хоч би що з ним сталося. Коли Господь сказав: люби ближнього твого, як самого себе, Він бажав, щоб замість нас став в нас, тобто в серці нашому, ближній. Якщо ж там, буде знаходитися наше «я», то не очікуй добра».
Священик Валерій Духанін
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №8
