«Синдром спорожнілого гнізда» – гарна, поетична назва одного з найскладніших періодів сімейного життя: діти, що зросли під надійним крилом батьківської любові та турботи, розпочинають доросле, самостійне життя, а батькам доводиться будувати своє життя вже зовсім в інших, незвичних для них умовах.
Про деякі психологічні нюанси цього кризового життєвого етапу піде мова в цій статті.
Безумовна любов
Маленька дитина залежить від батьків і фізично, і емоційно. Їй необхідне відчуття захищеності, турботи та любові. Без них вона не виживе та не виросте повноцінною людиною.
І цією своєю залежністю вона, ледве народившись і ще ніяк не проявляючи у відповідь відчуттів, дуже міцно прив’язує душі та серця батьків. Проте безумовна любов до дітей останнім часом перетворилася на невроз, який посилено нав’язують сім’ям засоби масової інформації та реклама.
Із сторінок журналів, з рекламних щитів, з екрану телевізора дивляться на молодих батьків розчулені лиця глянсових тат та мам в обнімку із здоровими ангелоподібними дітьми, які ніколи не вередують, не грубіянять, не здійснюють поганих вчинків. Рекламні батьки ніколи не відчувають до своїх чад ні гніву, ні роздратування, ні звичайної людської втоми. У них море любові та обожнювання.
Майже не говориться про те, що любов до дитини зовсім не зобов’язана розцвісти в серці матері, а особливо батька, відразу, буквально з моменту про звістку про прийдешнє збільшення в сімействі. Любов до дитини може прийти далеко не відразу.
Періодами вона «в’яне» та «ховається», а хвилини розчулення та ніжності – швидше нагорода, ніж постійний фон батьківства. Результатом такої односторонньої реклами стає нескороминуще відчуття провини та незадоволеності, «рук, що опустилися», у багатьох, особливо молодих та недосвідчених, батьків.
Тут на допомогу повинні прийти здоровий глузд, багатовіковий народний досвід та вчення Церкви.
Діти у всі часи були благословенням Божим, одним з головних призначень сім’ї. Але екзальтоване, надемоційне ставлення до їх народження та виховання не було поширене до недавнього часу і не заохочувалося ні суспільством, ні Церквою.
Діти приходили в світ в славу Божу, щоб вирости під крилом батьків, набратися сил і відлетіти у великий світ – знайти свій шлях в житті, свою дорогу та поклопотатися про батьків в старості. Надмірне розчулення, зайва увага та навіть тривала скорбота при втраті не заохочувалися. «Бог дав, Бог і узяв» – приказка зовсім не черства або байдужа, а калька, зріз релігійно-побутового ставлення до таїнства народження.
Народжена людина ніколи не вважалася власністю та приналежністю тих, що народили її. Не випадково відзначали навіть не день народження, а іменини, день ангела людини. Основною турботою батьків була відповідальність за душу, життя та здоров’я того, що прийшов в світ. І не тому, що сім’ї переважно були багатодітними.
Просто багатовіковий досвід народу переконливо доводив, що за турботою та відповідальністю приходить і любов. Тільки не екзальтована, невротично-показна, а спокійніша та мудріша, не власницька. Саме зважене, без екзальтації, відчуття допомагає правильно ставитися як до народження і смерті, так і до відриву дітей, що виросли, від сім’ї.
Колекція страхів
Отже, діти виросли. Юридично та соціально вони стали дорослими. Що ж відбувається з батьками? Яке нове підводне каміння очікує сімейний корабель?
Відбувається різка перебудова всієї сімейної системи. Виникає необхідність переоцінки своїх життєвих цілей, завдань, устрою. Життя, багато років підпорядковане турботам з виховання дітей, раптом різко змінюється. Це завжди відбувається «раптом», оскільки наша психіка інертна та змінюється, перебудовується набагато повільніше за життя.
Тому, хто звик відповідати за чиєсь життя, непросто відразу змінити характер цієї відповідальності. Прийняти, що твої турботи почали викликати протест та роздратування, а мудрі поради не беруться в розрахунок або беруться з сильними поправками.
Багато звичних дій, пов’язаних з побутом сім’ї, зазнають зміни. Часто різко змінюється режим життя. Одна пані так прокоментувала свій гастрит, що загострився на тлі заміжжя дочки і її переїзду в інше місто: «готувати стало ні для кого».
Загострюється страх – за дітей, за їх життя, долю. Посилюється бажання закрити їх собою від життєвих тягостей, полегшити їх ношу, захистити, допомогти, і разом з цим виникає переживання, що тепер, здалека, не зможеш цього зробити.
І, якщо відверто, присутній страх залишитися без уваги та турботи дітей – роки ж йдуть, а запас душевних та фізичних сил вже починає сигналізувати про можливе швидке виснаження.
Посилюється гнітюче відчуття неоціненності: «Ми тобі (вам) все життя присвятили, а ти (ви)!» – в різній варіації і з різними інтонаціями. Всі бажають бути зрозумілими та оціненими, всім важливо чути слова подяки за свої праці та жертви, навіть якщо розум наполегливо радить не очікувати цього. Парадокс же полягає в тому, що чим більше ми віддаємо без надії на подяку, тим більше цієї подяки отримуємо у відповідь.
Настає власна вікова життєва криза. У сім’ях, де тільки одна дитина, період «спорожнілого гнізда» приходиться на 40-50-річний віковий рубіж батьків. Рубіж серйозний, коли попереду починає маячити схил «гори життя» і підводяться професійні та особові підсумки.
Чим більше попереду професійних та особистих перспектив, можливостей для розвитку, тим безболісніше та конструктивніше цей етап переживається.
На тлі вікової кризи часто розцвітає і сімейна. Особливо часто в ній винні чоловіки, які не відчувають змін і поки зовсім не готові ставити центральним змістом життя виховання онуків, – нові горизонти ще приваблюють, і сил для їх досягнення поки вистачає.
Багато чоловіків в розмові з психологами відверто кажуть: «Доживати я не готовий, я ще справний». Проте деяке зниження життєвого тонусу відчувають і вони, а як «засіб омолоджування», трапляється, виступає молода та фізично приваблива… Явище це складне, що вимагає окремої грунтовної розмови.
Єдиного рецепту тут бути не може – у кожної пари свої особливості життя в цей період, але психологи хором твердять одне: «Бережіть чоловіків!» Їм набагато важче перебудуватися. І чим дбайливіша, розуміюча, не поглинена виключно сімейними проблемами дружина йде з ним рука в руку по життю, тим легше пара проходить це випробування.
Ускладнює ситуацію банальне «побутове питання». Якщо батьки вимушені допомагати дорослим дітям матеріально, їм набагато важче перебудовуватися та прийняти їх психологічну автономність. І це закономірно. Адже реально доросла людина соціально та фінансово самостійна, інакше її продовжують сприймати як дитину.
У європейській культурі, де традиційно менш сильні родові зв’язки, діти отримують досвід самостійного життя та відповідальності за себе набагато раніше. Як і будь-яке явище, назвати цей досвід однозначно позитивним не можна, але націлювати дітей на самостійну, відповідальну поведінку варто.
Народна мудрість свідчить: «Якщо хочеш поклопотатися про дитину, дай їй не рибу, а вудку». Іншими словами, чим більше дитина уміє в побутовому та соціальному плані, тим більше шансів, що вона залишиться з батьками не через страх перед життям та через власну безпорадність, а за велінням душі.
Нова мета
Спробуємо подивитися на ситуацію з боку: скільки років ви в шлюбі? Якщо діти виросли, то, ймовірно, не менше 18? Всі ці роки для вас головною сполучною ланкою були діти, загальний побут та турботи, чи не так?
Звичайно, відчуття до чоловіка або жінки за цей час видозмінилися. У ідеалі – стали спокійнішими, але глибшими, сердечнішими. Дрібні нерівності у взаєминах згладилися, встановилося міцне взаєморозуміння. Але це в ідеалі. А він досяжний тоді, коли подружжя, окрім любові, об’єднує і спільність світогляду, і загальні надсімейні цінності.
Наприклад, загальна справа: наукові або соціальні інтереси та цілі. Загальна ідеологічна та конфесійна платформа. Не секрет, що у воцерковлених, щиро віруючих парах, де чоловік та жінка належать до однієї церковної общини, суперечностей менше, і вирішуються вони по-іншому.
Для таких пар опорою в сімейній ситуації, що змінилася, стають не тільки загальні інтереси, хоча і вони вкрай важливі, а принципи співслужіння чомусь більш вищому. Життя таких пар гармонійніше, а значить, привабливіше дітям як зразок для наслідування.
Діти часто добровільно слідують життєвому вибору батьків та, перехворівши, а то й минувши підліткову кризу «самозвеличення», продовжують їх справу вже як самостійний життєвий вибір. Прикладом тому служать сімейні династії священиків, учених, діячів мистецтва та культури. У таких сім’ях покоління зв’язують не тільки родинні зв’язки, але і спільність життєвого змісту.
На все життя зберігається потреба в спілкуванні, обміні думками, планами, вже в руслі не тільки дитячо-батьківських, а і партнерських стосунків. Прикладів таких династій множина, хоча масовим явищем їх назвати складно.
Як же бути тим, у кого єдність інтересів не склалася?Шукати її.
У багатьох «загальною платформою» стають найрізноманітніші захоплення творчого плану. Сумісні задоволення теж, звичайно, об’єднують, але їх цементуюча сила набагато слабша та сильно залежить від характеру задоволення.
Отже, шукаємо захоплення творчого плану. Це може бути волонтерська діяльність, допомога в реставрації храмів, краєзнавча діяльність та подорожі – не тільки для особистого задоволення, але і для того, щоб поділитися з іншими цікавими маршрутами. Корисних справ множина. А задоволення від їх сумісного творення набагато вище та глибше, ніж від задоволення, доставленого тільки собі особисто. Механізм простий: людина – істота соціальна. Відчуття соціальної приналежності до общини – одна з базових потреб, традиційно досить сильна в нашій культурі.
Чудово, коли таке творче захоплення з’являється в сім’ї задовго до моменту «вильоту пташенят» у самостійне життя. Тоді значно більше шансів, що вони полетять близьким курсом. Якщо цього не трапилося, не біда – розпочати ніколи не пізно.
У психологічній практиці бували випадки, коли нове захоплення батьків примушувало їх дітей, що підросли, по-новому подивитися на «людей» похилого віку, змінювало не тільки взаємини, а й стиль взаємодії поколінь в сім’ї.
Особливо важливо продумувати та готувати свій «паралельний курс» батькам, що залишилися з тих або інших причин без чоловіка чи дружини. Частіше це жінки, але і для чоловіків це актуально. У таких батьків особливо сильна потреба компенсації. Тепла, турботи та уваги від партнера вони позбавлені, що часто сприяє «перенесенню очікувань» на дитину, яка підросла.
Особливо проблематично стосунки складаються, коли дитину «ростили для себе». Потрібні чималі воля, любов до дитини та постійний самоконтроль, щоб не створити собі з сина або дочки «психологічного чоловіка або жінку», «розлучення» з яким буде не під силу.
Скільки доль ламається через неусвідомлені ревнощі мам (рідше за тат), які пристрасті киплять під маскою турботи про благополуччя дитини! Звинувачувати в цьому самотню людину не можна, але і терпіти маніпуляції, нехай часто неусвідомлені, проте ламаючі твоє життя, – теж поганий вихід. Такий «любовний трикутник» в дитячо-батьківських стосунках – явище складне і, на жаль, останнім часом дуже поширене.
Саме тому легше з проблемою впорюються ті, хто вів та веде активне соціальне життя, має друзів та подруг, захоплення. Їм легше вдається «перенесення акцентів», хоча саме для самотніх «спорожніле гніздо» – це дуже хворобливий життєвий етап.
Ну і нарешті, онуки. Тема ця складна та неоднозначна.
Психологи знають, яке море сліз проливається всіма учасниками подій, які драми розігруються в сім’ях, де старше покоління активно намагається «почати все спочатку» на онуках.
Нерідкі випадки повного відтиснення батьків, не говорячи вже про неделікатне нав’язування свого педагогічного досвіду під гаслом «ви самі ще діти і нічого не розумієте». Перебудуватися на роль бабусі та дідуся непросто, але потрібно. І допоможе в цьому своє власне, наповнене та цікаве життя.
Смирнова Т. Ю.
Журнал для батьків – ВИНОГРАД
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №8