Як корисно вчитуватися в Євангеліє! І серед безлічі причин цієї необхідності є ось яка: навіть далека від Церкви людина так чи інакше чує євангельські цитати, які звучать і в розмовах знайомих, і на сторінках преси, і з екранів телевізорів…
– але є слова, які чомусь звучать набагато рідше, і значно менше людей про них знає, тоді як ці слова важливі не менше інших, загальновідомих, слів.
І ось чому я заговорив про це.
Абсолютна більшість людей, що приходять в храм вперше, – це ті, у кого в житті трапилася якась біда… виникла проблема… почалася смуга невдач…. Словом, більшість тих, що приходять в церкву «ззовні» – це люди, що зіткнулися з тими або іншими труднощами і бажають звернутися за допомогою в вирішенні цих труднощів до Бога.
І ось ми читаємо в Євангелії: «Грішників Бог не слухає; але хто шанує Бога і творить волю Його, того слухає» (Ін. 9: 31). Ці слова сказав колись сліпець, зцілений Господом, сказав про Христа і, звичайно, сказав по натхненню Духу Святого.
Ці слова важливі для тих всіх, що рахують себе православними, так що постараємося зрозуміти їх якомога ясніше і повно.
Отже, грішників Бог не слухає. Що ж це означає?
Адже всі ми без виключення – грішники, і навіть святі люди не позбавлені гріха. Це взагалі поширена помилка – вважати, що свята людина – це людина безгрішна. Безгрішних людей на землі не існує зовсім. Підтвердження цьому ми знаходимо в багатьох місцях Священного Писання. Так, ще псалмоспівець Давид говорить, що «кожна людина брехня» (Пс. 115: 2).
І Господь обвинувачам блудниці, серед яких були найавторитетніші і «бездоганні» в етичному відношенні люди, запропонував кинути в жінку камінь, якщо вони не мають гріха. І всі, починаючи з авторитетних вчителів, усвідомлюючи свою гріховність, розійшлися.
І апостол Павел на підтвердження загальної нашої гріховності говорить: «Всі згрішили і позбавлені слави Божої» (Рим. 3: 23). Йому вторить апостол Іоанн: «Якщо говоримо, що не маємо гріха, – одурюємо самих себе, і істини немає в нас» (1 Ін. 1: 8).
Словом, всі ми, що живем на землі, – люди грішні. Але як же зрозуміти тоді слова про те, що грішників Бог не слухає? Що ж виходить: немає сенсу нам звертатися до Нього за допомогою? А як же слова Господа про те, що без Нього ми не можемо робити нічого (Ін. 15: 5)?
Ось це дуже важливий момент.
Тому що коли заходить мова про гріховність людини, то необхідно сказати і про безліч ступенів гріха, про множину і різноманітність гріховних станів. Так, закоренілий злочинець, що не боїться ні Бога, ні людей, і який-небудь праведник, що живе в зубожінні в монастирі і молиться за весь світ, – обидва вони люди грішні, але ступені їх гріховності різні.
У Церкві існує поняття так званих смертних гріхів, тобто гріхів, що абсолютно запанували над людиною, знайшли над нею владу і ваблять її до загибелі. А це взагалі остання і природна мета гріха – загибель людини, і не тільки тілесна, але і духовна, що невимірно страшніше.
Як і говорить про це апостол Іоанн: «Кожна неправда є гріх, але є гріх не до смерті» (1 Ін. 5: 17). Так от, не дивлячись на те, що закоренілий лиходій вже знаходиться напередодні смерті, а праведник перебуває напередодні вічного життя, обидва вони – грішники в очах Божих.
Тут вся річ у тому, з чим або з ким себе порівнювати. Закоренілий, нерозкаяний грішник, як би не були жахливі його гріхи, немов би дивиться в пекло і порівнює себе з тими, хто вже дійсно по своєму життю, по вчинках знаходиться в самих його глибинах.
І бачивши приклади поведінки пекельного, цей грішник заспокоює себе, мислячи, що він ще не такий поганий, як будь-які явно демонічні особи; або ж він постійно прагне виправдати свою гріховну поведінку і в цій лукавій хитрості досягає воістину бісівської майстерності. Чи потрібно говорити, що таку «премудрість» і дають людині самі демонічні сили, які як вогню бояться покаяння і всіма силами стараються грішника від цього покаяння відвести?
Не так буває з праведником, який невпинно поглядає на висоту небесну і нарікає і плаче про свою нечистоту і гріховність саме в порівняні з чистотою і святістю Самого Бога. Тому немає ніякого лукавства в тому, що праведник абсолютно щиро вважає себе за грішника. Просто гріх для нього – це не тільки якась явна і груба провина, а й кожен рух душі, серця, будь-яке необережне слово або думка, що незгодні з тією святістю, з тією чистотою і любов’ю, до якої покликана людина Богом.
Отже, ми бачимо, що всі люди грішні, але є велика різниця між гріховністю закоренілого лиходія і гріховністю праведника. Але що найдивовижніше: виявляється, навіть не це є головним критерієм у визначенні того, кого Бог «слухає», а кого ні.
Головною умовою того, щоб нас почув Бог, є наше покаяння, плач про свої гріхи, і ось тут можливі дивовижні метаморфози. Страшного розбійника і лиходія, якщо він від щирого серця з покаянням і плачем про свої гріхи звернеться до Бога, – Бог «почує», а від великого праведника, якщо він втратить це покаянне усвідомлення своєї гріховності, – Бог може відступити миттю, і ми знаємо немало прикладів цьому з історії Церкви.
Це страшна небезпека для кожного, хто прагне бути «причасником Божого єства», і це головне, на що повинен звертати пильну увагу кожен, хто бажає бути почутим Богом. Не випадково першими словами, які промовив Господь, вийшовши на проповідь, були слова: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» (Мф. 4: 17).
Але що означає бути «почутим» Богом?
Невже може хоч щось сховатися від Його всезнання? Звичайно, ні! Він знає все, навіть такі глибини нашої душі, про які ми самі деколи не здогадуємося. Але коли говориться про те, що Бог «слухає» або «не слухає» тієї або іншої людини, мова йде про те, наскільки сама людина бажає вступити в живе і дійсне спілкування зі своїм Творцем, наскільки вона здатна сприйняти ту благодать, яку Господь з любов’ю готовий віддати кожному, аби сама людина прагнула до її сприйняття.
Можна сказати, що коли благодать осіняє людину, перетворює, обожнює її, тоді і «почув» Бог людину, і саме тоді людина стає в повному розумінні щаслива, в яких би зовні важких і тісних обставинах вона не знаходилася. І лише тоді розуміє людина зі всією очевидністю, що саме єдність з Богом і є найвище бажання її людського життя.
Отже через осяяння благодаттю людина і усвідомлює як почув її Бог – це як відповідь на найпотаємніші сподівання і стремління свого серця.
А ще Бог «слухає» людину в тому сенсі, що виконує прохання того, хто шанує Його, хто чинить по Його правді. І тут теж мова йде про єднання людини з благістю Божою, про наслідки цього єднання. Добра людина і побажання має добрі, благі, більш того – що сходяться з волею Божою, от чому ці побажання виконуються.
Більше того, людина, що проявила старанність і постійність в служінні Богові, отримує особливу благодать втручатися в природний хід речей, розривати гріховні зв’язки і їх наслідки, тому що і скорбота, і страждання, і сама смерть – це все прояви дії гріха на цьому світі. Благість же діє зворотним чином, даруючи радість, втіху і життя з лишком. Як і Господь говорить: «Віруючий в Мене, справи, які творю Я, і він сотворить» (Ін. 14: 12).
Коли Господь говорить, що навіть мала віра здатна перемістити гору в море, Він говорить про те, що дійсна віра сполучає людину з Богом. Воля людини тоді повністю співпадає з волею Отця Небесного і є як би її продовженням. Богові ж можливо все, і якщо Він захоче – «перемагається єства чин». Сказати горі: «перемістися в море», – істинно віруюча людина зможе тільки тоді, коли цього захоче Господь. А вже якщо Господь захоче, то гора дійсно переміститься в море.
Думається, про це ж говорив Спаситель, коли сказав: «Отець Мій донині робить, і Я роблю» (Ін. 5: 17).
Отже і зовнішні обставини життя людини часто змінюються кардинально, якщо людина з вірою, в покаянні своєму звернулася до Бога, тому що благість Божа виливається тоді на все життя людини у всій її багатоскладовості. Тільки сама людина жодною мірою не рахує вже цю зовнішню зміну життя головним. А головним вона вважає вже тільки єдність з Богом, якою дорожить як головним скарбом свого життя і якого боїться позбутися більше всього на світі.
Але, прийшовши в храм через якісь важкі та болісні обставини, що настали в житті, людина ще інакше дивиться на стосунки з Богом: вона насамперед просить у нього розв’язання своїх проблем, позбавлення від скорботи. І Господь, бажаючи виправлення життя людини, бажаючи позбавлення її і її близьких від багатьох бід, вказує їй шлях цього позбавлення – шлях до доброго і мирного життя.
«Шанувати Бога і творити волю Його» – ось як позначений цей шлях; він визначений як правило, дотримуючи яке людина не позбудеться допомоги Божої. Але що означає «шанування Бога»? Це дуже важливе питання. Цим словом шанування визначені не якісь зовнішні, формальні дії, не виконання певних розпоряджень і правил, а найголовніше – розташування серця людського, його живе прагнення пізнати волю Бога і виконати її.
Сам Господь говорить про це багато разів, наприклад і такими словами: «Сину, дай мені твоє серце» (Притч. 23: 26). Ось повз цих надзвичайно важливих слів багато хто і проходить, звертаючи увагу лише на зовнішнє виконання якихось обрядів і розпоряджень. А тим часом без плачу про свої гріхи, без живого і щирого стремління до Бога, без бажання щонайтіснішого спілкування з Ним все інше втрачає сенс.
Отже саме з шанування Бога, з усвідомлення, що тільки Він є законодавцем життя – як в повсякденному, так і у вищому, духовному її вимірі, з прагнення усвідомити і виконати волю Божу – і народжується дійсне «слухання» людини Богом.
Але в чому ж полягає воля Божа?
Апостол Павел з граничною ясністю говорить про це так: «Воля Божа є освячення ваше» (1 Фес. 4: 3). Але яким же чином освячується людина? Тільки тоді, коли прагне цього освячення, коли прагне бути причасником світла, все робить для того, щоб наповнитися цим світлом. І головний засіб – це покаяння, плач про свої гріхи, скрушне розчулення, а в ширшому сенсі – зміна життя.
Під цим розуміється не тільки «переломний момент», коли людина усвідомлює своє життя як гріховне і покладає початок виправленню, але і постійна праця над своєю душею, над своїм життям, повсякденне і послідовне наближення до Бога в своїх відчуттях, думках, словах і вчинках, що відбувається, коли людина погодиться з духом євангельським, чинить і живе по заповідях Божих. Це стремління надзвичайне важливе, і саме бажання наблизитися до Бога, бути готовим до спілкування з Ним, бажання святості і є власне покаяння в значенні постійного перетворення, оновлення життя.
Отже, ось кого «слухає Бог».
Того, хто по справжньому не байдужий до своєї душі, до її вічного життя, хто шукає Бога всім серцем і всією душею, шанує Його, тобто з благоговінням і зі всією повнотою уваги і серйозності звіряє свої відчуття, думки, слова і вчинки з Божим законом.
Того «слухає Бог», хто прагне виконувати Його волю, докладаючи всі можливі зусилля до освячення свого життя, не сподіваючись, втім, на себе, а на Бога, на Його допомогу, в той же час не забуваючи і про те, що наші зусилля визначають міру нашої віри, нашої спрямованості до Бога, нашого бажання бути з Ним у вічності.
Священик Димитрій Шишкин
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2012, №12
