За роки роботи з “важкими” дітьми у мене накопичилася велика кількість анкет, заповнених дорослими і дітьми. У кожній з них є запитання: “Чи часто у вас в сім’ї жартують і сміються?”
В більшості випадків батьки відповідають “так”, але потім заглядаєш в анкету, заповнену їх дитиною, і бачиш, що на запитання: “Хто з дорослих розповідає тобі що-небудь смішне?” хлопчик або дівчинка відповідають: “Ніхто”.
Або: “Гості”. А переважаючий мамин настрій визначають як “сумний”, “серйозний” або навіть “сердитий”.
Насторожившись, починаєш уважно спостерігати за батьками, і похмурий, напружений вираз їх лиць говорить про обстановку в сім’ї красномовно за будь-які слова!
Чому смуток — гріх?
— А чого нам веселитися? — заперечують батьки, коли заводиш мову про те, що їх вічна похмурість тисне на дітей.
— Якщо б вони нас радували, а то одні суцільні проблеми, суцільні неприємності… Та і взагалі, життя зараз якось не настроює до веселості.
Особливо часто чуєш такі заперечення від батьків хворобливої дитини або дитини з важкою вдачею. І начебто все логічно. Дійсно, з якої причини людям радіти, коли на їх долю випали такі серйозні випробування?
Чи до веселості тут?
Але вставши на таку позицію, сім’я заганяє себе в замкнуте коло, адже похмурість і смуток тільки посилюють ситуацію. Точно так, як і зло породжує зло. Відверто кажучи, я довго не розуміла, чому в християнстві смуток вважається за смертний гріх. Заздрість — зрозуміло, злість — безумовно. Але — смуток?
Проте тепер, своїми очима переконавшись, як тяжко доводиться дітям в сім’ях, куди гумору вхід заборонений, я чудово це розумію. В похмурої людини немає сил ні на що. У тому числі і на боротьбу із злом. Тому в похмурій атмосфері пишним кольором розцвітають гнів і заздрість, ревнощі, образи і багато що іншого.
Адже діти самою природою створені для радості! Їх дуже легко розсмішити, і скільки разів бувало, що маленькі меланхоліки, потрапляючи в компанію, де панувала доброзичлива веселість, на очах розцвітали і ставали набагато товариськими і відкритими.
Сміючись, дітям набагато легко розлучитися і зі своїми образами, і із страхами, і з капризами. Сміх захищає людину, робить її сильнішою. Особливо це важливо зараз, коли так зросли дитячі неврози, а значить, наші малюки особливо потребують психологічної підтримки.
А якщо дитина не розуміє жартів?
— Не знаємо, — напевно, скажуть чиїсь батьки. — З нашими дітьми особливо не повеселишся. Мій малюк – так просто не виносить жартів в свою адресу!
Найцікавіше, що частенько це чуєш від людей підвищено образливих, в бесіді з якими доводиться надзвичайно обережно вибирати слова, щоб ненароком їх не зачепити. А вже про жарти на адресу таких “гумористів” і помислити не можна! Але чомусь від дітей вони вимагають самокритичності і “вищого пілотажу” — уміння настільки піднестися над своїми недоліками, щоб можна було над ними посміятися, не боячись втратити авторитет в очах оточують. Втім, дорослі нерідко вимагають від дітей того, чого їм не дістає самим…
Не потрібно привчати дитину сміятися над собою. Невже не можна підшукати який-небудь інший, нешкідливіший привід для веселості? Краще більше фіксуйтеся на достоїнствах і хороших вчинках дітей, підвищуючи їх самооцінку, вселяючи в них впевненість. І коли діти психологічно зміцняться, вони самі дозріють до того, щоб посміятися над своїми промахами.
Швидше за все спочатку це буде щось неістотне, якась дрібниця, але не слід квапити події. Покладіться на дитяче чуття: хлоп’ята краще за вас знають, де у них “хворі мозолі”, і якщо не хочуть, щоб на них наступали, значить, час ще не прийшов.
Скажімо, дитина дуже соромлива і при зустрічі з чужими абсолютно губиться. Ну, самі подумайте, який сенс над цим сміятися? Малюк і так переживає через свою боязкість, а ви ще підливаєте масла у вогонь. Ви спершу допоможіть йому позбавитися від соромливості (природно, не жартами, які він справедливо сприймає як знущання!), а потім, коли дитина стане товариська, можна буде і жартувати над її минулим недоліком. Але знову ж таки не просто так, “з любові до мистецтва”, а прославляючи дитину у власних очах.
Підкреслюйте важливість того, що їй вдалося-таки себе подолати, не втомлюйтеся повторювати, що це вдається далеко не кожному.
У жодному випадку не слід шуткувати над зовнішністю дітей. Невдалий жарт може запасти людині в душу і ранити її назавжди. Скільки жінок виснажує себе руйнівними дієтами, розхитуючи свої нерви і псуючи життя оточуючим тільки тому, що в дитинстві хтось посміявся над їх повнотою і незграбністю!
Важче за все людина сприймає жарти на адресу свого обличчя. І це непросто. Обличчя — дзеркало, віддзеркалення особистості. Всупереч поширеній думці, зовнішність зовсім не обманлива. Просто не всі люди уміють читати по обличчях, і ще менше людей довіряє своїй інтуїції.
Дитячі обличчя теж дуже яскраво відображають стан душі. Але, на відміну від дорослих, діти набагато швидше і легше змінюються в кращу сторону, їх недоліки ще не укорінялися, не стали характерною властивістю особистості. Коли дитина навчається справлятися зі своїми труднощами і знаходить гармонію, її обличчя перетворюється, стає якимсь дивно милим, відкритим, світлим.
Але якщо вираз обличчя, зачіска або одяг — справа виправна, то з кирпатим носом або великою кількістю веснянок слід поводитися вкрай обережно, щоб не породити в дитині комплекси, які важко буде усунути. Фізичні недоліки усунути складно, часто неможливо, і сміятися над ними — справжнісінька підлість.
Строго стежте за тим, щоб у вашій сім’ї ніхто не дозволяв собі потішатися над зовнішністю один одного. Тим паче, що діти, над якими сміються вдома, не забудуть відігратися на кому-небудь, кого вони вважають за слабкішого. Наприклад, на молодшому братові або на дівчинці-заїці з дитсадка.
Відчуття гумору розвивається поступово
В дорослих та у дітей різні уявлення про смішне. Через що деколи і відбуваються непорозуміння. Ви звертали увагу, над чим зазвичай сміються діти, коли дивляться мультфільми? Персонаж мультику впав в калюжу, сів мимо стільця, врізався в ліхтарний стовп і розплющився в пляцок…
Дорослі морщаться, чуючи дитячий сміх в цих, по суті, малоприємних моментах, а деякі мами навіть дорікають своєму чаду в жорстокості.
Але насправді це прояв не жорстокості, а нерозвиненості відчуття гумору: дітей смішить несподіванка ситуацій. Співчувати ж іншим вони ще не навчилися. Тому завдання дорослих — навчити дітей відмежовувати просто смішне від смішного з присмаком садизму.
Взагалі відчуття гумору формується у дітей досить пізно. І його, як і багато що інше (наприклад, естетичний смак або письменність) потрібно розвивати. Ви, напевно, звертали увагу на те, що так звані “дитячі анекдоти” зазвичай здаються дорослим нерозумними. І навпаки, наші жарти часто викликають у дітей подив.
Це обумовлено і відмінностями життєвого досвіду, і віковими особливостями, від яких багато в чому залежать наше мислення і емоції. Частково тому батькам і дітям не дуже легко буває знайти загальний грунт для жартів. Але шукати необхідно, інакше спілкування вироджується в нудні нотації, які швидко приїдаються, і дитина звикає від них в думках відгороджуватися.
Про чорний і білий гумор
Дуже згубно позначається на дітях і захоплення «чорним гумором». Зараз це, на жаль, досить поширено. Тому завдання дорослих полягає в тому, щоб дати хлопчикам і дівчаткам правильні орієнтири, відвадити від поганого і привчити до хорошого.
«Чорний» гумор — особливо санкціонований авторитетними дорослими: батьками і вчителями — розмиває межі добра і зла. Сміх має властивість заглушати страх. Так, в якихось випадках це буває корисно. Але далеко не завжди. Якщо садизм, хуліганство, знущання перестають здаватися страшними і навіть набувають завдяки сміху ореолу привабливості, можна з упевненістю сказати, що сміх послужив нам погану службу. А саме це відбувається, коли дитина насичується «чорним» гумором.
Сміх крізь сльози
На початку статті говорилися що в сім’ях досить часто панує атмосфера похмурості і смутку. Але буває і навпаки. Деколи дорослі спілкуються з дитиною виключно в гумористичному, іронічному ключі. (Найчастіше таке зустрічається в сім’ях ліберальної інтелігенції, серед людей, яким близький постмодернізм).
Причому іронія зовсім необов’язково буває образливою для дитини. Ні, просто в колі, в якому обертаються ці люди, прийнято над всім жартувати. І батьки переносять дорослий стиль спілкування на дитину, забувши про те, що іронія — річ складна, зовсім не дитяча.
І ось малюк, який, природно, копіює поведінку тата і мами, з пелюшок звикає до того, що ні про що на світі не варто говорити серйозно. Але оскільки тонка іронія майже нікому з дітей недоступна просто через їх вік, то вона вироджується у них в демонстративність та баламучення.
В результаті у дитини купа проблем в школі, вона перетворюється на блазня, на якого всі показують пальцем. А батьки, не розуміючи, що вони самі все це спровокували, розводять руками: мовляв, в кого вона у нас така? “Достукатися” до завжди баламутячої людини буває надзвичайно важко, бо доводиться ламати стереотипи, засвоєні мало не з пелюшок і тому дуже міцно вкарбувалися в підсвідомість.
Коли все не серйозно, людину ніщо не може пройняти, у неї немає глибоких відчуттів, вона відгороджується від переживань — як від чужих, так і від своїх. Зовсім відгородитися їй, звичайно, не вдається — вона ж все-таки людина — і замкнені всередині емоції починають вирувати.
А оскільки вони як слід не осмислені, в душі поселяється хаос. Людина перестає розуміти сама себе і від страху баламутить ще більше. Постежте за такими людьми. Вони зазвичай засмикані, метушливі, нервові. Начебто веселяться, а погляд — в ті хвилини, коли з очей як би спадає пелена — раптом стає безпорадним і зацькованим.
Будити в дітях відчуття гумору, звичайно, потрібно, і для цього зовсім не обов’язково вивчати збірки анекдотів. Цілком достатньо звичайних дитячих мультфільмів і гумористичної класики для дітей: розповідей Носова, Драгунського та інше.
Але, на мій погляд, в дошкільному і молодшому шкільному віці набагато важливіше інше. Важливо не задавити природну життєрадісність, в тому або іншому ступені властиву кожному малюкові. А для цього необхідно перш за все стежити за своїм виразом обличчя і тоном.
Чим “важча”, чим хворобливіша дитина, тим більше в її квартирі повинно звучати сміху і веселих голосів, бо для неї це самі кращі ліки. Дуже раджу вам прочитати книгу американської письменниці Елінор Портер “Поліанна”, в якій розповідається про дивовижну маленьку дівчинку, що вміла навіть в найнеприємнішому і сумнішому знаходити якісь хороші сторони. Поліанна називала це «грою в радість».
Спробуйте пограти в неї і ви: навчайте дитину радіти життю, і ви будете здивовані тому, як швидко воно (тобто, ваше життя) зміниться до кращого.
Тетяна Шишова
Освітній портал “СЛОВО”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2012, №12