Багатьох молодих мам (знаю по собі і по своїх подругах) часто хвилюють питання на кшталт: коли починати навчати дитину тих або інших життєвих навичок, творчих прийомів, починати виховувати в ній певні якості?
Мені знадобилося три роки, щоб переформулювати питання: а чи потрібно починати і чи потрібно навчати?
Візьмемо простий приклад. Як навчити дитину прибирати за собою іграшки, потім заправляти ліжко, прибирати зі столу, а ще пізніше – прибирати своє робоче місце, допомагати в прибиранні будинку? Загалом, як привчити дитину до порядку? – досить утилітарне, але для багатьох серйозне хвилююче запитання. Для мене, як людини, яка з давніх пір страждає особливою любов’ю до порядку, це питання було вкрай важливе з початку першої вагітності. На підставі свого досвіду на сьогоднішній день моя відповідь така: привчати не потрібно.
У навчальній літературі для молодих мам зазвичай говориться, що розпочинати привчати до порядку можна дитину приблизно з двох років, причому весь процес полягає в тому, що збирає іграшки в основному мама, як вона, очевидно, і робила все ці два роки, а дитина злегка допомагає.
Тут починає працювати система «роби, як я», і у результаті дитина залучається до прибирання все більше і більше. Це дуже правильна система, але один момент примушує насторожитися: як дитина сприйме, що в півтора роки їй ще дозволяли кидати речі абияк, а в два у неї раптом з’являються обов’язки?
Здається, саме в цьому питанні полягає причина того, що система ця на практиці працює не дуже добре: багато мам скаржаться, що як прибирали усе самі, так і прибирають. Це схоже на твердження із загалом непоганої книги Джона Грея «Діти – з небес» про те, що до певного віку не потрібно дитині пояснювати свої прохання та ділитися своїми почуттями – нібито це її травмує та надмірно навантажує психологічно. Але невже не більше травмована буде дитина, якщо одного прекрасного дня батько раптово вирішить, що час ділитися почуттями?
Відповідь на приведене вище непорозуміння полягає, на мій погляд, в тому, що рішення будь-якого питання з тієї теми, що ми називаємо словом «виховання», повинно виходити, як не парадоксально, не від батька, а від дитини.
Батьки можуть створювати середовище, в якому ростуть діти, створювати сімейний фон спілкування, але якщо дитина не дозріла зараз для малювання фарбами, то ні ваш власний талант та творчий порив, ні педагогічні таланти, ні куплені матеріали чудової якості – не допоможуть. Якщо ваша дитина ще не доросла до духовних бесід, то немає чого її ними мучити, а потім турбуватися, що вона нічого не зрозуміла або ви не так розповідали. Коли прийде час, вона запитає сама, а Господь покладе на серце, як відповісти. На непоставлені питання відповідати не потрібно.
Проте у випадку з наведенням ладу горезвісний момент, на мою думку, частіше упускається, ніж випереджається. Дивно, але ні в одній проглянутій мною книзі або інтернет-статті на цю тему не згадувалося про те, що набагато раніше ніж у два роки – ще до року – у дитини з’являється невгамовна тяга вкладати маленький предмет у великий. Матрьошки, сортери, та що там – весь домашній посуд береться в оборот, і мамі залишається тільки заохотити цей інтерес і трішки його направити: у якийсь момент припинити нескінченний цикл розсипання та збирання і сказати: «Який ти молодець: усе зібрав! Який у нас порядок в кімнаті! Тепер можна спокійно йти їсти / спати / гуляти». Але вже якщо ви вирішили стежити за чистотою, не йдете їсти, спати або гуляти, не прибравши в дитячій кімнаті разом з дитиною до 2-3 років, якщо вона не може впоратися сама. Інакше, знову ж таки, все марно.
Матрьошка була улюбленою іграшкою мого сина на другому році життя протягом півроку, якщо не більше. Крім того, за цей час ми вдосталь натренувалися розкладати по трьох різних коробках м’ячі, машинки та іграшкових звірів – це вже, до речі, розвиток математичного мислення на матеріалі множин.
До півтора року син допомагав мені розвішувати білизну після прання і з великим задоволенням викидав сміття у відро, і ніколи йому не приходило в голову розкидати вміст відра по квартирі, спустити абикуди білизну або ще який-небудь вандалізм влаштувати: навіщо? Він же знає, як цим потрібно користуватися, як цим користуються дорослі. Адже всі діти, на нашу біду, хочуть бути схожим на дорослих.
До тих самих двох років, коли нібито потрібно тільки починати привчати її до порядку, у дитини вже виробляється умовний рефлекс, і вона навіть може проявити творчість та смак в цій, здавалося б, нудній справі: «Давай це поставимо сюди, так гарніше».
До зовсім вже свідомого та кризового віку трьох років, коли дитина вже не поміщається впоперек лавки і виховувати пізно, як уже здавна зрозуміли наші предки, коли дитина могла б раптом відмовитися наводити лад – вона цього не робить. Їй просто не приходить в голову, що в цьому місці можна проявити своє незадоволення, бо звичка – друга натура, як говорили стародавні римляни, особливо якщо ця звичка виросла на благодатному грунті власного інтересу, а не була нав’язана ззовні. Якось одна дуже поспішаюча мама ввела свою трирічну дитину в ступор фразою накшталт: «Гаразд, нехай валяється, потім приберемо». Довелося мамі пригальмувати і дати дитині зробити все як належить. Адже діти як відомий герой фільму «Людина дощу»: якщо звикли, то «спочатку кленовий сироп, потім млинці» – і ніяк інакше.
Зараз я бачу, як тепер уже наша молодша донька проходить найпершу стадію освоєння порядку: нескінченно вкладає, складає, перекладає, збирає, поки мама не перерве цикл. Її приводить в захоплення, що мама може її про щось попросити: покласти іграшку в коробку, поставити річ на її місце, щось подати – а вона може це зрозуміти і зробити! Це ж так чудово! Виконання п’ятої заповіді – шанування батьків – природно властиво дитині, і завдання батьків складне та просте одночасно: не відвернути її від цього.
Як його виконати, це завдання? Думається, найлогічніше обернути свій пильний та критичний погляд не на дитину, а на себе самого, на виховання власної душі та перетворення своїх пороків в чесноти. Поки ми зайняті цією найважливішою із справ, наші діти ростуть набагато спокійніше, розвиваються гармонійніше та відчувають себе щасливіше, ніж коли ми граємося з ними у вихователів та вихованців.
Наприклад, якщо відрефлектувати наші власні батьківські думки та сподівання, можна прийти ось до яких припущень. Якщо нас хвилює, з якого віку потрібно починати з дитиною малювати, це свідчить про одне: самі ми малювати не бажаємо (що само по собі зовсім не злочин).
Якщо ми турбуємося скоріше б навчити дитину читати, напевно, нам лінь читати їй вголос вечорами (але ж саме сумісне читання з батьками прищеплює дитині любов до книги). Якщо ми питаємо, коли потрібно починати з дитиною молитися, значить, ми самі молимося мало та погано і нам потрібна вказівка зверху: «Починай молитися через два місяці! А поки можеш відпочити». Якщо нас цікавить, в якому віці потрібно починати проводити з дитиною духовні бесіди та розповідати про Бога, це означає, що наша дитина нас ще про це не запитувала. А не запитувала вона по одній з двох причин: або вона ще дуже мала і це питання не дозріло в її голові, але обов’язково дозріє, або ми проводимо духовне життя такої якості, що їй і в голову не приходить щось таке у нас запитати.
Отже, виховання дітей, на мій погляд, складається з двох моментів: виховувати самого себе і, з любов’ю спостерігаючи за дитиною, ловити мить. Мить появи потреби, на яку можна і потрібно відповісти зі всім старанням.
Дивно, але жити просто, природно та бути щасливим зараз потрібно ще навчитися! Бажаю читачам успіхів в цій нелегкій праці.
Маргарита Коваленко
Газета – “Волинь Православна”
