Існує притча про те, як один чоловік купив собі новий будинок з фруктовим садом. А поряд жив заздрісний сусід, який постійно намагався зіпсувати йому настрій: то сміття під ворота підкине, то ще яку-небудь гидоту створить.
Одного дня прокинувся чоловік у хорошому настрої, вийшов на ганок, а там – відро з помиями. Чоловік узяв відро, вилив помиї, вичистив до блиску відро, назбирав в нього найбільших, стиглих і смачних яблук і пішов до сусіда. Сусід, почувши стук в двері, злорадно подумав: «Нарешті я дістав його»! Відкриває двері сподіваючись на скандал, а чоловік простягнув йому відро з яблуками і сказав: «Хто чим багатий, той тим і ділиться»!
Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина із злого скарбу серця свого виносить зле (Лк. 6: 45), – це універсальний закон людських відносин. Нам не дано інших варіантів: або бути злими і творити зло іншим, або прагнути бути добрими і нести нашим ближнім добро.
Коли ми озлобляємося на кого-небудь, нехай навіть маючи для цього, як нам здається, усі підстави, ми підпорядковуємо себе небезпечній пристрасті – злопам’ятності.
Здавалося б, злопам’ятність повністю відділяє тебе від ненависної тобою людини. Насправді ж воно щільним кільцем сполучає тебе з тим, до кого ти випробовуєш злість. Адже в думках ти постійно маєш на увазі суперника, обмірковуєш, як би йому помститися.
Якщо ти з кимось посварився, то похмуро перебуваєш в уявному діалозі з ним, бажаючи вийти з цих уявних баталій переможцем. А при зустрічі з тією людиною відводиш у бік очі, тому що тобі важко на неї подивитися, – де ж тут внутрішня свобода?
Божий заклик
У світі, наповненому злом, Господь нас закликає до свободи від зла. Не потрібно грати за пропонованими правилами. Якщо тебе кривдять і ти піддаєшся злості і ненависті, то відразу опиняєшся у владі того, хто тебе кривдить. Якщо ти не ображаєшся, то ти вільний.
Ненависть – антипод любові. І якщо любов орієнтована на життя, то ненависть – на знищення. Ненависть – це завжди посягання на чуже життя, тому що той, що ненавидить бажає, щоб ненависний їм не мав будь-яких благ, а перше благо є життя; той, що ненавидить не хоче навіть і бачити ненависного; іншими словами, він хоче, щоб того як би зовсім і не було, і тому ненависть – жадання знищення.
«Кожен, що ненавидить брата свого, є людиновбивця; а ви знаєте, що ніякий людиновбивця не має життя вічного, що в нім перебуває» (1 Ін. 3: 15). У Священному Писанні ми бачимо, як злість Каїна довела його до вбивства брата, а злість Саула – вже до самогубства. Зрештою так і є: ненависть обертається самознищенням.
Від любові до ненависті
Чому ж одні люди ненавидять інших? Приводів тому можна вказати множину, але все-таки справжня причина одна : «Де убожіє любов, там неодмінно на місце її входить ненависть», – говорить святитель Василій Великий. Ми ненавидимо один одного по недоліку любові. Ненависть поселяється там, де немає внутрішньої сердечної близькості, де панує відчуження.
Уявіть, що ви давно шукаєте зниклу рідну вам людину – брата або сестру, – з яким розлучилися в дитинстві. Багато покладено сил, але безрезультатно, а ви її так любите і вам так хотілося б знову зустрітися з нею.
І раптом несподівано ви виявляєте, що знайомі з цією людиною, що вона несповідимими долями була приведена в те ж місто, де живете і ви. Але тільки ви її не впізнали вчасно, більше того, встигли з нею посваритися і вступити в неприємний конфлікт. Як би ви вчинили тепер? Змогли б воскресити до неї у своєму серці почуття любові та близькості?
Як важливо зрозуміти, що кожна людина – наш втрачений брат, тому що усі ми по крові діти одного Адама, а точніше, усі ми діти одного Отця Небесного. Тільки часто ми забуваємо про це і ставимося один до одного так, як ніби ми абсолютно чужі.
Хто б не була ця людина, які б не вчинила провини, якщо в душі вона рідна, ніщо не змусить зненавидіти її. А якщо немає сердечного прийняття ближнього, то була б вона по крові рідна, ненависті не уникнути.
Прикре слово або неугодний вчинок спровокують ту нелюбов, яка в цій душі вже давно зачаїлася. Виходить: ненависть передує своїм причинам, а точніше, вона шукає причини для свого виправдання.
Духовний скарб – Любов
Звичайно, в якихось ситуаціях нам важко утриматися від роздратування. Ми вибухаємо, про що потім самі жалкуємо. Але якщо запальність – тимчасовий сплеск обурення, то ненависть – глибоке неприйняття і жадання знищення. Проте дратівливість і запальність, легко збуджувані, ясно показують, що серце людини ще не знає справжніх духовних скарбів.
А може мати великі наслідки, якщо ми не працюватимемо над самими собою, зміцненням в нашій душі найдрібніших якостей, подібно до того, як рідкий будівельний розчин з часом схоплюється в міцний бетон.
Хочеться ще додати, що глибока неприязнь до недоліків іншої людини може народжуватися з інтуїтивного, але неусвідомленого відчуття своєї особистої духовної неповноцінності, що так наочно з’являється в особі ближнього.
Адже людина схильна ненавидіти в інших те, що є в ній самій, але що вона ніяк не хоче в собі побачити або визнати. Адже погодьтеся, в житті кожного з нас було те, про що ми соромимося розповідати, але ледве ми дізнаємося, що це сталося з іншим, тут же виносимо свій строгий вердикт.
Як би там не було, це реалії нашого життя. Хочемо ми того чи ні, але питання – любити нам або ненавидіти, прощати або мстити, зближуватися або відштовхувати – нам все одно у своєму житті доведеться вирішувати. Від цих рішень залежить, чи йдемо ми до Бога, Який Сам «є Любов» (1 Ін. 4: 8), або ж спадемо до Його жалюгідного супротивника, який «був людиновбивця від початку” (Ін. 8: 44).
Якщо вірно, що немає на землі більшого щастя, ніж зберігати у своєму серці любов і добро, то вірно і те, що немає більшого нещастя, ніж живити в душі злість та ненависть.
Валерій Духанін
