Хто з нас не знайомий з ситуацією, коли раптом, абсолютно несподівано і непередбачувано ламається увесь устрій нашого життя? Це буває як в глобальному, так і в миттєвому, якщо можна так сказати, масштабі. Відбуваються якісь безглузді події, послідують якісь неадекватні реакції, находять якісь дивні стани, але ясно тільки одне – усе не так, як було ще хвилину тому. Точно потрапив в якесь марення і нічого ти з цим маренням поробити не можеш.
Чи можеш?
Адже є ж все одно поле діяльності, простір для вибору навіть в найбезглуздіших і хаотичних обставинах. І передусім потрібно цим обставинам не піддаватися. Не дозволяти себе втягнути в «зачарований» світ, залишатися острівцем чистого і мирного сенсу посеред очевидної та некерованої нісенітниці. І головний засіб в цьому – жива молитва: «Допоможи, Господи»!
Які прості слова, але яку важливу роль вони можуть відігравати в нашому житті! Слова ці, вказані з вірою в Бога, в Його милостиве ставлення до нас, в можливість і необхідність іншого – мирного і доброго – влаштування реальності, притягають в наше життя Божественну благодать, що завжди лікує та заповнює.
Раптові хаотичні і безглузді стани, чвари, що спалахують ні «з чого», – усе це пов’язано з дією бісівських сил, мета яких саме змішати, затьмарити, погубити те добре, що дарує нам Господь. Зруйнувати той добрий устрій, який милістю Божою вибудовується по крупиці день за днем, рік за роком.
А значить, і головне наше завдання в усіх згаданих незрозумілих та раптових обставинах – не піддаватися смутку, затьмаренню, а протистояти їм міцним покладанням надії на милість Божу, міцною молитвою.
Протистояти щирою любов’ю та вірою в краще. В краще, що є в тих людях, з ким наші раптові розлади пов’язані. Це важко, іноді дуже важко. Але тільки любов знає, бачить людину такою, якою вона є насправді.
Адже часто саме почуття ворожнечі, неприязнь вселяють нам духи пітьми до тих людей, із-за яких, як здається нам, відбувається зніяковіння. Але саме цим почуттям виявляти довіру і не можна, тому що, які б підступи не чинила людина, що б вона не задумувала проти нас (навіть якщо це насправді відбувається, а не здається), все одно будь-яка людина заслуговує на участь, і доброзичливість, і молитву за неї, що приноситься нехай навіть з болем і співчуттям.
Із співчуттям тому, що кожна людина, котра живе пристрастями, страждає сама: душа її не знаходить спокою та радості. Ось за це і потрібно, мабуть, молитися – за мир душевний, за звільнення від пристрастей, за радість духовну, осяваючу життя людини тихим і добрим світлом.
І якщо твердо, незважаючи на усі вітри та переживання, сподіватися на Господа, зберігати перед Ним свою совість, молитися за тих, хто служить, як здається, причиною розладу нашого життя, – якщо стояти в цьому покладанні надії, то «чари» розвіються обов’язково без зайвих рефлексій та аналізуючих роздумів, які тільки ще більше заплутують обставини, а не служать їх вирішенню.
Підступні сили
Звичайно, багато наших спокус, труднощів, раптових та розстроюючих душу обставин трапляються по підступах лукавих духів, які прагнуть затьмарити душу, збентежити людину, а найбільше в дні духовних урочистостей, в церковні свята, напередодні сповіді, причастя, під час посту.
Словом, тоді, коли людина намагається свідомо вирватися з благодушно усипляючого полону «звичайного» життя. Прагне вирватися з павутини забуття, тонко і майстерно сплетеною ворогами роду людського. Павутини, в якій душа, вдаючись до безпечності, поступово гине для духовного життя, поки абсолютно не втратить саме уявлення та пам’ять про неї.
Природно, коли душа намагається вирватися з цих тенет, що називається – тріпається, тут же і «павук духовний» пожвавлюється і поспішає до своєї жертви, щоб сплутати її міцніше, не дати їй вирватися з давнього полону.
Але спокуси такі трапляються все-таки не самі по собі, а не інакше як по допущенню Божому і, можливо, саме для того, щоб ми не спали, щоб не розкошували в помилковому самозаспокоєнні, а, усвідомлюючи дію лукавих духів на душу, протистояли б їм посиленою і від серця приношуваною молитвою, покладаючи надії на Бога, скрушним та невпинним зверненням до Нього.
І в цьому сенсі кожна спокуса, кожні раптові зніяковіння та розстроюючі обставини можна – та і потрібно – сприймати як сигнал, що подається нам: час молитися, тверезо, без смутку і зніяковіння, з невідступним та міцним зверненням до Бога і з надією на Його людинолюбство.
І якщо твердо і негайно стати в цій думці, в цьому почутті на початку будь-якої спокуси, то, без сумніву, можливо отримати від нього велику користь, пам’ятаючи, що кожна спокуса дає нам привід більш суворо поглянути на своє життя не лише в його зовнішніх проявах, але і в найглибинніших, сердечніших спрямуваннях.
У тих глибинах, які в повсякденному житті залишаються для нас майже зовсім непомітними. Ми рідко звертаємо туди свій погляд, а живемо і діємо часто «самопливно», залучені гріховними спрямуваннями, але навіть не усвідомлюємо, не розуміємо цього, поки не затьмаримо совість явно тяжким гріховним вчинком.
Глибока, уважна молитва допомагає утвердитися в правильному, мирному почутті згоди з Богом та людьми. У почутті, яке, в сукупності з терпінням, здатне протистояти будь-яким несподіванкам і безглуздостям саме тому, що в почутті цьому незримо присутній Сам Господь, від щирого серця покликаний нами на допомогу і що відгукнувся на цей заклик по Своєму природному і незмінному людинолюбству.
Тільки розпочинати виправлення будь-якої найскладнішої та заплутанішої ситуації потрібно з усвідомлення своєї нездатності не те щоб вирішити, а і ясно зрозуміти що відбувається самостійно, без допомоги Божої. І ще обов’язково потрібно забажати – саме забажати – побачити свою провину, тому що без неї – без особистої провини – жодна спокуса не обходиться.
Важко сказати «пробач»
Винні ми в будь-кому випадку хоч в чомусь, але не бачимо і не усвідомлюємо цього частенько. Більш того – винні часто в самій своїй «правоті», яка замикає нас в глухій непробивній шкаралупі. І ми з цієї шкаралупи впертості, гордості дивимося на світ і не можемо зрозуміти, чому нічого не змінюється на краще. Та тому і не змінюється, що ми самі не бажаємо змінюватися.
Важко сказати «пробач». Навіть не те, щоб фізично важко узяти та й перебороти себе – підійти і сказати. І це важко… і потрібно так чинити, переступаючи через себе. Але ще важче прийти до того, щоб це «пробач» було сказане від серця, та ще і там, де ти на сто відсотків впевнений в своїй правоті.
Як бути? А ось так: шукати свою неправоту так само наполегливо, як завжди ми шукаємо собі виправдання. Шукати від щирого серця, з глибоким вдивлянням у свою совість, з покликанням Божої допомоги в цій непростій справі. І ось коли з’явиться щире усвідомлення своєї неправди, своєї провини – тоді буде закладено дійсний початок примирення, навіть якщо до слова «пробач» повинен буде ще пройти певний час.
«Я винен» – золоті слова, сказані, передусім, Богу і самому собі, і вони ніколи не бувають марні. Назустріч цим словам приходить благодать і дивним, незбагненним чином сама влаштовує наше примирення, вирішує самі найсумбурніші та безглуздіші обставини і стани.
Я винен, пробач мене, Господи, допоможи нам!..
Священик Димитрій Шишкін
