Мілан – найбільше місто північної Італії (і друге в країні, після Риму) з населенням більше 1,3 мільйонів людей. Мілан відомий як законодавець моди та провідний туристичний центр. Тут знаходиться один з найгарніших католицьких соборів – архітектурний шедевр XIV – XIX століть, побудований з білого мармуру в готичному стилі.
Для православних Мілан є важливим пунктом паломницького маршруту, адже в крипті базилики Сант Амброджіо, розташованої на однойменній площі, знаходяться мощі святого Амвросія Медіоланського, єпископа IV століття, відомого проповідника та гімнографа.
Деякі православні приїжджають до Мілану для того, щоб поспілкуватися з людиною високої віри та щирих християнських переконань, яка живе в наші дні. Архімандрит Димитрій (Фантіні), настоятель церкви святих Сергія Радонежського, Серафима Саровського та Вікентія Сарагосського – корінний італієць, котрий став духовним наставником для багатьох росіян, українців, молдаван, що переїхали на італійську землю. Доля батюшки, його шлях до Православ’я – це одне з безлічі див, якими Бог прославляє Свою Церкву.
Джузеппіно Фантіні народився в 1943 році в містечку Віченца (між Вероною та Падуєю) в католицькій сім’ї. Як і більшість співвітчизників, був охрещений в католицизмі. Але в підлітковому віці Джузеппіно розчарувався в Римській церкві і, залишивши її, пішов до методистів. Як сказав мені батюшка, «завдяки особистому досвіду я добре знаю усі конфесії: Православ’я, католицизм та протестантизм». Освіту майбутній архімандрит здобув суто світську: він закінчив медичний інститут.
— Я хотів стати лікарем, – говорить отець Димитрій. Моя мріздійснилася, і я дійсностав лікарем-травматологом. Більше двадцяти років я пропрацював в Інституті травматології в Бергамо… В цей же час відбувалися мої духовні пошуки, які привели мене до Православ’я.
Як зізнається батюшка, ці пошуки були непростими та зайняли у нього декілька років. Першим кроком стало знайомство з працями великих російських письменників XIX століття, а через них – з православною Росією і її духовністю. Втім, одна з криниць цієї духовності була зовсім поряд: в Мілані у той час діяв православний прихід святителя Миколая.
– Усе відбувалося якимсь дивним чином, – говорить отець Димитрій. – Пам’ятаю, 12 грудня 1976 року я сказав сам собі: сьогодні я не піду до методистів; я піду до православної церкви. Так я опинився в каплиці середньовічного госпіталю, де община проводила богослужіння.
Людей було мало, в основному старі жінки з числа емігрантів першої хвилі. Я був зачарований атмосферою служби, церковним співом. Після служби я підійшов до священика і представився… Але, як мені здалося, видимих змін після мого візиту не сталося: я повернувся до звичайної релігійної практики в методистській общині.
Втім, італієць, що шукав істину, трішки помилився: в православній общині про нього не забули. Наступного року Джузеппіно, несподівано для себе, отримав запрошення відвідати Росію. Запрошував його архімандрит Євлогій (Хесслер), настоятель міланської церкви святителя Миколая.
Поїздка в СРСР носила більшою мірою туристичний характер, але все таки включала відвідування Тройце-Сергієвой Лаври і навіть зустріч з Патріархом Пименом. Вражень було немало, навіть не дивлячись на те, що гість з Італії побачив лише малу частинку Православ’я. Але коли Джузеппіно Фантіні повернувся на Батьківщину, йому здалося, що усе закінчилося і ніякого продовження не буде.
— Я пішов до православної церкви, щоб подякувати отцю Євлогія за поїздку. Несподівано мені запропонували співати в хорі, – розповідає архімандрит Димитрій. – Я погодився, хоча і залишався методистом.
У 1978 році я поїхав до Росії другий раз на запрошення Патріархії в числі групи півчих. Програма другого візиту була більш релігійною і тому дозволила мені краще дізнатись про Православ’я. Ми, наприклад, відвідували монастирі, а нашим гідом був архімандрит Лев (Церпицький), нині митрополит Новгородський. Він добре говорив італійською.
Кардинальне рішення Джузеппіно Фантіні прийняв незабаром після другої поїздки в СРСР: в 1979 році колишній методист став православним. У 1980 році він прийняв чернецтво, а до кінця того ж року – священний сан (висвячування здійснював єпископ Серафим (Родіонов), вікарій Екзархату Московського Патріархату в Західній Європі).
На жаль, релігійна обстановка в Мілані у той час змінилася в гіршу сторону: архімандрит Євлогій залишив Православну Церкву і пішов в розкол, пізніше змінивши кілька неканонічних юрисдикцій. Зараз Євлогій очолює самопроголошений «міланський синод».
Отець Димитрій, усвідомлюючи згубність розколу, завжди зберігав вірність Православній Церкві. Мабуть, в цьому був Промисел Божий: молодий ієромонах Димитрій став на дорогу священицького служіння якраз в той час, коли архімандрит Євлогій почав втілювати в життя свою ідею відходу з канонічної юрисдикції.
Певний час батюшка служив в румунській церкві в Мілані (а також в церкві Всіх святих в Модені та на приході Цюріха до призначення туди архімандрита Гурія (Шалімова)), але потім зміг заснувати в Мілані прихід святих Сергія Радонежського та Серафима Саровського.
Перша Літургія в орендованому приміщенні нової церкви (у одному з житлових будинків Мілана) була відслужена в листопаді 1985 року. Ікони для храму та іконостасу написав сам отець Димитрій.
У 1996 році община переїхала в храм святого Вікентія (на вулиці Джорджіо Джуліні), в якій донині знаходився румунський прихід. Після переїзду до назви общини додалося ім’я святого Вікентія Сарагосського (іспанський священномученик IV століття, що постраждав за віру під час гонінь імператора Діоклетіана).
Церква на вулиці Джуліні залишається місцем богослужінь по сьогоднішній день, тому що можливості побудувати свій храм в православної общини доки, на жаль, немає.
Рухомий місіонерським покликанням, отець Димитрій заснував приходи і в інших містах півночі Італії: Турині, Вероні, Брешії та Варезі. Усі вони благополучно існують по сьогоднішній день. У Турині настоятелем з 2001 року є ігумен Амвросій (Кассінаско), в Брешії богослужіння здійснює архімандрит Володимир (Порубін), у Вероні – протоієрей Сергій Дмитрієв, у Варезі – священик Володимир Хоменко. З 1991 року отець Димитрій залишив роботу травматолога в госпіталі і зміг повною мірою присвятити себе служінню в Мілані.
– Перший час мені, звичайно, доводилося поєднувати служіння зі світською роботою, – згадує батюшка. – Я служив в Мілані, а працював в Бергамо, в 50 кілометрах від Мілану. На роботі ніхто не знав про мій священний сан.
Вони дізналися тільки тоді, коли я виступив в релігійній телепрограмі в один недільний ранок. Я думав, що цю програму ніхто не дивиться, але помилявся. Наступного дня про моє священство говорив увесь госпіталь.
– І яке було ставлення?
– Позитивне з боку пацієнтів та медперсоналу, негативне з боку керівництва. Начальство навіть не могло уявити, що хтось може бути одночасно лікарем та священиком.
– Вас змусили звільнитися?
– Ні, так далеко справа не зайшла. Звільнення було моїм особистим вибором. Я звільнився в 1991 році, коли зміг отримувати нормальну пенсію.
Думаю, це була воля Божа: в 1990-і роки почалася масова еміграція з колишнього СРСР. І я зміг увесь свій час віддавати людям, що приходили в церкву, – адже їх ставало більше і більше.
До речі, перший час отець Димитрій намагався активно використовувати в богослужінні італійську мову, але потім повернувся до церковнослов’янської, яку вивчив самостійно.
Причини зрозумілі: італійців в його приході дуже мало, основну частину прихожан складають вихідці з України, Росії, Молдавії, а також країн Балтії. Природно, для більшості з них слов’янська мова знайома та звична. З іншого боку, чи не зменшує відсутність італійської мови за богослужінням той місіонерський дух, який може нести православна служба в Італії?
– Знаєте, коли я став священиком, то мріяв про те, щоб навернути більшість італійців до Православ’я, від пітьми до світла, – говорить мій співрозмовник. – Зараз, після майже 35-річного служіння, моє ставлення до цього стало стриманішим.
Навіть якщо італійці просять про перехід до Православ’я, я прагну дізнатися, наскільки глибокі та щирі їх мотиви. На жаль, не так вже багато людей що усім серцем шукають Бога. Іноді православні жінки, що виходять заміж за італійців, усіма силами намагаються навернути чоловіків до Православ’я.
Такі «сімейні» навернення я прагну присікати. Адже вони нерідко йдуть не від серця, а, швидше, є вимушеними, через тиск близьких.
– Ймовірно, перехід католиків до Православ’я негативно сприймається і Католицькою церквою?
– Колись так і було… Свого часу родичі дуже негативно поставилися до мого навернення до Православ’я. У кінці 1970-х про Православ’я в Італії майже не знали. Родичам здавалося, що я йду в якусь секту, хоча, наприклад, мої батьки не були активними вірянами (та і я у той час вже був поза Римо-католицькою церквою).
Зараз же про Православ’я відомо набагато більше. Але самі католики, на мою думку, стали менш ревними та байдужішими. Католицька церква дивиться на це дуже негативно. Екуменізм, на мій погляд, ще більш погіршив стан речей.
Зараз в очах Ватикану усі некатолицькі церкви скинуті як би в один «котел» як другорядні при повному верховенстві католиків. Католики, які раніше бажали змінити конфесію, сьогодні частенько не бачать такої можливості та утримуються від цього кроку.
«Напевно, лише молитовність та літургічність Православ’я здатна протистояти тій духовній байдужості, що все більш вражає інші християнські конфесії», – подумав я, слухаючи ці слова. Один з добрих прикладів цієї молитовності – заснування в 2012 році архімандритом Димитрієм скита храму біля озера Лаго-Маджоре, одного з найгарніших куточків північної Італії. Зараз в скиту проводяться регулярні богослужіння, хоча постійних насельників ще немає.
Звичайно, приклад подвижницького, самовідданого чернечого життя та щирої любові до Бога та ближнього, що виявляється в служінні архімандрита Димитрія, надихає та запалює серця, не залишає байдужим оточуючих. Як говорить Євангеліє, не може світильник залишатися прихованим.
Завдяки прикладу отця Димитрія зрозуміли своє покликання та прийняли чернецтво шість чоловік, в їх числі нинішні настоятелі приходів в Турині та Новарі отці Амвросій (Кассінаско) та Феофіл (Барбьері), а також другий священик міланського приходу ієромонах Силуан (Ярославцев).
Отець Силуан був рукопокладений в сан ієродиякона в травні 2012 року (у листопаді 2013 року він став ієромонахом) і відтоді допомагає в служінні архімандриту Димитрію. До речі, саме з приходу, де служить отець Димитрій, виросли сучасні громади грузинською та сербською Православних Церков в Мілані.
Адже отець Димитрій десятиліттями був батьком та наставником для усіх міланських православних – незалежно від їх мови та національності. Як помітив ієромонах Силуан, «потрібно бачити, з якою любов’ю приходять відвідувати отця Димитрія його колишні прихожани».
При цьому сам батюшка не любить говорити про себе, адже ченці не шукають нагород та заохочень. Навіть ідею розповіді про своє життя він сприйняв з долею скепсису, зауваживши, що йому не потрібно ніякої реклами.
Проте, будучи об’єктивним, не можна не помітити, що пастирські та місіонерські праці отця Димитрія мають особливе значення для півночі Італії. В поєднанні з працями та молитвами православних приходів інших юрисдикцій (у Мілані, окрім згаданих раніше румунської, грузинської та сербської, є також грецька та болгарська громади) вони створюють в місті і за його межами апостольський дух місії та молитви, що благословляється молитовним заступництвом святого Амвросія, єпископа Медіоланського.
Бесідував Сергій Мудров
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №5
