Все земне на цей час слід відкласти та займатися тільки однією працею – працею молитви. Це – розумна молитва, молитва розуму або молитва по колу. Її називають так тому, що при такій молитві наш розум здійснює своєрідне коло.
Ми неначе виносимо усі свої думки назовні, збираємо їх і повертаємо назад, з’єднавши енергію розуму з енергією серця. Так розпочинається молитва. І саме так слід молитися, особливо – на літургії.
Для цього навіть необов’язково знати чинонаслідування літургії, в яку саме мить прозвучать слова: «Вгору піднесім серця» (хоча дуже шкода, що порядок служби зараз мало хто знає – на відміну, скажемо від англійської мови). У такому разі глухонімі, скажімо, не мали б можливості молитися в церкві, адже вони нічого не чують. Але вони приходять, і, незважаючи на глухоту, зовсім не позбавляються благодаті.
І якщо така людина молиться по-справжньому, то бере в літургії набагато більшу участь в порівнянні з нами, що чують. Тому що вона правильно бере участь в літургії, чуючи Бога не вухами, а серцем.
Отже, приходячи в храм, нам слід очистити свій розум від усього земного, поклавши на нього тільки одне завдання – молитву. Наприклад, молитву Іісусову, найкоротшу з усіх молитов, яку обов’язково потрібно знати: «Господи Іісусе Христе, помилуй мене!»
Звільнивши свій розум від повсякденних справ, ми знову і знову повторюємо ці слова, адже в них прихована величезна сила. Це і молитва, і заклик. Тут звучить ім’я Іісуса Христа, яке, немов бич, не дає наблизитися до нас нічому злому. Закликаючи ім’я Господа, людина немов оточує себе електрикою.
Повторюючи ім’я Христове, ми поступово починаємо відчувати своє серце – не з точки зору анатомії або кардіології, а з позицій психосоматики. Тут воно стає нашим центром. Це відчуття власного серця з’єднується з роботою розуму, і тоді людина вже не переживає ніяких сторонніх відчуттів, на неї вже ніщо не може вплинути з боку.
Як би гамірно не було навколо, це не має ніякого значення, тому що розум з’єднався з серцем, і молитва вже живе в людині, ніщо не може їй перешкодити – навіть стан здоров’я. Тобто за допомогою молитви людина долає і втому, і хворобу, і усе інше, і тоді ця молитва – справжня; як говорить апостол Павел – молитва розумом, серцем і усім своїм єством.
І коли людина знаходиться в молитовному стані, Бог відповідає їй. Тоді починає відчуватися Його присутність. Господь відповідає та навчає наше серце тому, що йому потрібне – або слізному покаянню, або любові, або сприйняттю таїнств, або розумінню інших людей, часу та місця.
Навчає усьому, даючи поступово те, що потрібно. І важливо зрозуміти, що справжня молитва – саме така, і ніщо інше. Тому ми повинні щодня – нехай помалу – прагнути відчути та затримати в собі це єднання розуму і серця.
Таємниця молитви, передана нам святими отцями, важко збагненна. Але одне відомо: перша ознака справжньої молитви – сльози. Коли людина починає під час молитви плакати, значить, вона діє.
Зрозуміло, я кажу про справжні сльози, тому що не усі сльози однакові і не усі корисні. Можна сказати, що є дорожчі і менш дорожчі сльози. Детально говорити про це я не буду, скажу одне: якщо під час молитви ми починаємо плакати від розчулення, або від усвідомлення божественної любові, або від покаяння, або через якусь іншу духовну причину, то це дуже добре, і такий стан не можна втрачати.
Досягти цього нелегко, вимагається багато сил. Тут потрібна боротьба, потрібне зусилля волі. Людина повинна пересилити себе, щоб зустрітися з Богом. Для цього потрібна підготовка – і не лише перед літургією.
Потрібно бути уважними до себе і після неї. На думку святих отців, саме такий сенс містить в собі заповідь Бога Адаму в саду Едемському – «обробляти його та його зберігати» (Бут. 2:15). Це ми і повинні робити – прагнути не лише молитися правильно, але і зберігати молитовний стан всередині себе.
Таким чином, збираючись на літургію, потрібно правильно до неї підготуватися. А після літургії слід берегти те, що ми придбали, тому що, втративши це, душа спустошується. Якщо так не чинити, то неможливо буде налаштуватися на «частоту» зв’язку з Богом, «частоту» духовної молитви.
Відповідь на возглас священика («Піднесли до Господа») має бути в центрі нашого повсякденного життя, адже для християнина божественна літургія ніколи не завершується. Усе наше життя в усіх дрібницях, наша робота, їжа, відпочинок, розваги – усе повинно бути зосереджене навколо Христа.
Господь не може приходити до нас тільки на декілька годин на тиждень, або двічі на рік, або кілька разів за усе наше життя. Господь, за Його власними словами, є Альфа і Омега, Початок і Кінець. І якщо ми уявляємо Христа в центрі свого буття, на початку і у кінці усіх наших справ, то зможемо легко побачити Його, коли забажаємо – адже Він знаходитиметься в епіцентрі нашої любові. І зустріч з Ним буде радісною.
Святі отці уподібнюють зустріч з Богом зустрічі нареченого та нареченої на шлюбній урочистості. Про любовне з’єднання людської душі з Господом говорить і старозавітня Пісня над піснями. Закохані з нетерпінням очікують тієї години, коли Бог благословить їх союз, щоб стосунки увійшли до остаточної повноти.
Так і людина, чиє серце з’єднується з Богом, любить Його. І ця божественна любов по своїй духовній насолоді перевершує любов людську. Ось чому люди, що люблять Господа, люблять Його більше всього на світі.
Цим пояснюється і те, чому світ вважає віруючих, за божевільних. Люди не розуміють такої любові і кажуть: «Як так можна? Ти добре подумав? Ти відмовляєшся від земних насолод, від усього того, що так прекрасно? Інші усе життя борються за те, щоб це придбати, а ти відмовляєшся?»
А як святі відмовлялися? Що вони відчували? Просто в якусь мить вони розуміли: знайдене ними поряд з Богом перевершує усе інше.
Один cтарець навіть наводив такий приклад: наркоман перестає приймати наркотик тоді, коли знаходить інший, сильніший. Так само, відкривши для себе духовний світ, людина знаходить справжній сенс життя. І тоді вона залишає все те, що цікавило її раніше, і занурюється в стосунки з Богом. Але саме тут і знаходиться «камінь спотикання»: така поведінка незрозуміла для тих, хто сам ніколи цього не вічував.
Тут не підійде так зване «промивання мізків» – упіймати будь-яку молоду людину і почати говорити їй про усе це, щоб вона полюбила Бога. Як можна переконати молоду людину, яка не слухає навіть рідного батька та матір? Що тут можна сказати? Яким мудрецем, яким чарівником потрібно бути в цій сфері!
Духовне життя — це таємниця. І прояв любові Бога до людини. Коли сонце сходить, зірки гаснуть. Тобто, по суті, вони не гаснуть – це сонячне світло таке яскраве і сильне, що зірок вже не видно. Їх світло зникає, і залишається тільки світло сонця. Так і в стосунках з Богом. Коли Христос осяває своєю присутністю серце людини, це перевершує усе на світі. У людини, яка відкрила в собі Христа, усе інше автоматично переходить на другий план.
А як це відбувається? Через хрещення – хрещення благодаттю, відродження та оновлення. Що є хрещення? Це коли людина цілком занурюється у воду. А навіщо потрібно приймати хрещення? Невже занурюватися у воду – це так важливо? Так, важливо, тому що тоді відбувається цілісне відродження людини, з усією її психосоматикою. Відроджуються і душа, і тіло.
І коли освячується душа, то освячується і розум, і почуття – усе. Змінюються і стосунки з навколишнім світом. Людина починає дивитися на цей світ, як свята. Це – нова людина. «Ось нове все творю», – говорить Господь (Откр. 21: 5). Усе – нове, і, як співається в церкві на свято Вознесіння, «усе наповнено світлом Воскресіння Христового в оновленні життя».
Цього не описати словами, це можна тільки відчути. Скільки не намагайся, розповісти не вийде. І коли людина відчуває в собі це оновлення, вона по-справжньому розуміє, що це таке – прихід Бога на землю. І тоді усе знаходить пояснення: і чому мученики приймали смерть за Христа, і чому праведники присвячували усе своє життя Богу, і чому подвижники здійснювали свої подвиги, і чому преподобні отці проводили свої дні в сльозах розчулення.
Усе це було, тому що в їх серцях запалився Божественний Вогонь. Пам’ятаєте слова Христа? «Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав!» (Лк. 12: 49). Господь прийшов до нас, щоб розпалити на землі вогонь. І вогонь, Ним запалений, не згас досі. І не згасне. А той, хто прийме в себе цей вогонь, буде охоплений ним цілком – вогнем Божественної Любові.
Саме під час Божественної Літургії ми можемо відчути це. Вона дає нам можливість приєднатися до Тайної Вечері Христа і віддати Йому своє серце, прославивши його, забувши про усе, що нас турбує, спрямуватися до Бога.
І якщо ми зробимо це, то потім повернемося до повсякденного життя вже іншими людьми, не такими, як раніше. Літургія освячує увесь майбутній тиждень, і ті декілька хвилин, що ми молимося, освячують увесь наш час. Бог благородний, на відміну від нас. Тому, якщо ми молитимемося хоч трохи (по суті, заради самих себе, а не заради Бога), то Він щедро нагородить нас за ці декілька хвилин Своїм благословенням та Силою.
Молитва відновлює сили, а не віднімає їх. Вона осяває наш розум, і тому багато труднощів вирішуються самі, якщо людина молиться. Але ми молимося не для того, щоб вирішити якісь свої життєві проблеми, а для того, щоб зустріти Христа, Якого любимо, – подібно до того, як поспішаємо на зустріч з коханою людиною. Так само слід поспішати і на літургію, на молитву, тому що там – Улюблений Господь.
Бачте, нам, християнам, чужі філософські ідеї. Ми не філософи, не ідеологи. Будь-яка філософія та ідеологія знаходяться поза чистою молитвою. А любимо ми зовсім конкретну Особистість – Іісуса Христа.
Митрополит Лимассольський Афанасій
Джерело – “Православие и мир”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №5
