(монастир Оаша)
Монастирі – стовпи світу
Таке відчуття, неначе ти стоїш на даху світу – на самому його верху, на залитому сонцем плоскогір’ї, вище за ліси та хвилясті відроги гір, над білокам’яним монастирем, що занурився в безмовність.
Тут я і один чернець, ми обидва розтягнулися на траві. Це місце його самоти, він йде сюди, коли закінчує свої справи, в ту пізню годину надвечір’я, коли вся обитель занурюється в шепіт, тихе світло та таємницю. Це Іустин (Мирон), настоятель монастиря Оаша.
Він безтурботно лежить на боці, спершись на лікоть, поволі витягає ноги на траві, з посмішкою дивиться на далечіні своїми синіми очима. Йому подобається все, що він бачить. Він говорить, що часто відчуває усю природу як симфонію. Ліси, гори, звірі, люди. Весь цей народ біля підніжжя гори, що снує назад-вперед по долинах. «Монастирі – це стовпи світу, – говорить він. – Вони вершина румунського буття. Вони все, що у нашого народу є найкращого, що досягло найвищих вершин…»
У монастирі Оаша 25 ченців, і всі вони молоді, інтелектуали, закінчили вузи. Вони вирішили піти зі світу. Заснувати монастир тут, на вершині гори Шуряну, і жити в ньому усі разом, молячись про блага людства. Найближчий населений пункт розташований в 45 кілометрах в долині, це село Шугаг. Деякі з братій не бувають в ньому цілими місяцями. Їм ніколи.
Монастир цей із строгим статутом, афонським, з безперестоною молитвою, і богослужінням з 3 години ночі до 8 ранку, а потім праця, вечірня і знову молитва. І над усе – величезна радість робити все це разом.
У самого настоятеля дві вищі освіти, він близький учень великого духівника Феофіла (Переяна) і один з лідерів румунської православної молоді. У своїх 42 роки – він вшанований богослов Трансільванії, судячи по тій величезній кількості людей, які приходять до нього і сповідаються.
(Отець Іустин (Мирон) з молоддю)
Молодь – перш за все молодь – тримає шлях в Оашу. Безліч підлітків підіймаються в гору тиждень за тижнем, щоб тільки познайомитися з ним. Багато з тих, що називали себе раніше атеїстами, рокерами або антихристами знайшли свій шлях в житті після першої ж бесіди з настоятелем Іустином.
Звідси, з блакитних лісових висот, ченцеві по-іншому бачиться усе. Виразніше, ясніше, прозоріше. Для нас, далеких його слова можуть служити сьогодні повчанням.
«Країна» на вершині гори
Він говорить, що монастир повинен служити зразком для всіх людей, що живуть «біля підніжжя гори». Буквально служити зразком господарювання та організації. Адже монастирі – це «країна в мініатюрі» в будь-який історичний момент, це орієнтир, на який керівники народу завжди можуть рівнятися.
– Так, монастир може служити зразком для суспільства, для країни. Прийшов до нас одного разу один відомий духівник з Афона і сказав, що якщо ми, румуни, хочемо врятуватися як народ, нам потрібно обернутися лицем до своїх монастирів.
Тому що вони можуть стати для нас рішенням. Переконував нас, румун, не озиратися на Афон, а знайти для себе орієнтир в наших монастирях. Він здивував мене, сказавши це, адже я навіть не замислювався на цю тему. І я зрозумів, що і ми тут теж фактично – «країна».
Тому що у нас є і адміністрація, багато роботи, різні професії, які могли б скласти «зразок економіки», є у нас і культурне життя, духовне. І, що над усе, монастир – це зразок спільного життя.
Тому ми взяли розпорядок афонских монастирів. Щоб підкреслити наші румунські цінності, а не наслідувати грецькі, ми взяли лише деякі елементи статуту, розпорядку. Чому? Тому що підмітили, що, ще починаючи з наших пращурів – дакив, у нас, румун, є два великі недоліки: відсутність організованості та єдності.
Навіть Геродот говорив про фракійців в V столітті до Різдва Христового, що, якби вони боли об’єднані, вони були б найсильнішими на світі, а так завжди залишатимуться слабкими. От і все. Це наша слабкість, з якою нам потрібно боротися і сьогодні.
Але підстава для єдності є. Нам слід зрозуміти, що для нас, румун, бути «ближче до Православ’я» фактично означає бути ближче до самих себе. Ближче до своєї реальності. А образ Божий – це насправді твій образ. Тому Господь Христос називається ще «дзеркалом».
Духівник говорив, що, перш ніж зустрітися з Богом, ти зустрічаєшся з самим собою. Тобто ти шукаєш Бога втіленого і знаходиш себе. Він виступає як дзеркало, показуючи тебе, який ти є.
Ми, більшість з нас, нинішніх людей, не знаємо самих себе. Не знаємо своєї ідентичності, місії. Звідси виникає драма всього людства.
Шлях до неба
– А як ви, батюшко, знайшли своє покликання, місію?
– Коли я відкрив для себе вперше монастир, Симбета-де-Сус, я був студентом факультету електроніки в Тімішоарі. Я жодного разу до цього не був в монастирі і не вірив в Бога. Я був досить раціональним, мені подобалися математика, науки, і можу сказати, що я навіть був хорошим студентом.
(Отець Іустин (Мирон))
Але врешті-решт, міркуючи логічно, я все питав себе: який сенс того, що нас оточує? Як це виникло? Еволюціонізм… Теорія великого вибуху, ніби то на початку був хаос частинок пилу, який потім з’єднався між собою. Відверто кажучи, все це мене не задовольняло. Я задавався питанням: «Як це можливо, щоб був хаос, а зараз раптом – лад? Це неможливо», – все говорив я собі.
Таке дійсно існує
– І так я почав задаватися питаннями все глибше. А коли вперше потрапив в монастир, в Симбету, то не міг повірити в те, що побачив там. Інший світ. Люди, які жили разом. Які любили один одного. Які молилися невпинно про інших. У яких було все загальне, ні у кого не було нічого свого. Вільні, як птахи небесні, яким нічого втрачати. Нічого особистого – ніякого добра, навіть шматочка нитки.
Я не міг повірити: яка незвичайна община! Мені здавалося, що це мені сниться. Було потрібно три дні, щоб я міг оговтатися. Я говорив собі: «Але це ж реально! Таке дійсно існує!» І тоді в мені прокинулося те, що у мене вже було, те, з чим я народився, – покликання.
– Тобто ви вважаєте, що кожна людина народжується з певним покликанням, яке у неї є спочатку?
– У ченців так, я впевнений. Говорять, що багато хто став ченцями з тієї причини, що в їх житті щось відбулося. Тому що у них було якесь нещастя – бідність, хвороба, невдача в любові і так далі. У мене не було нічого зі всього цього. І ти якось відкриваєш своє покликання і без цього нещастя. Не нещастя створює покликання. Насправді Бог тебе навертає, але тільки тоді, коли ти володієш доступністю, коли ти приготовлений.
Господь Христос ближче до кожного з нас, чим ми до себе самим. Але подивіться, який Він покірливий, як делікатно змішується з думками людини, зі всіма її спокусами та убогістю. Він сходить туди, йде в цю убогість нашої душі, аби повернути нас Собі. І відразу ж повернув би всіх нас, якби одночасно не чинив однієї тонкої справи – якби не поважав нашої свободи.
– Ви можете сказати, що відчули себе вільним того дня, коли зреклися світу, коли вибрали це відокремлене життя, повне позбавлень та обмежень?
– Я вже з юного віку вважав, що я вільна людина. Тобто чинив в своєму житті тільки те, що бажав. Але є одне, що я зрозумів пізніше, а саме: що кожна добра ініціатива, кожна хороша думка, яка приходить до тебе, вона від Бога.
Тобто ініціатива добра в житті людини завжди належить Богові. Ти говориш: «Це моя думка. Це моє бажання!» Тільки вона не твоя. Це Бог передав її тобі.
Ну і тоді я сказав собі, коли потрапив в Симбету: «Якщо існує цей монастирський світ, такий чистий, гарний, а я вільна людина, то що ж мені заважає вибрати цей шлях? Що мене може зупинити?» І тоді я зважився. Закінчив вуз, поговорив з батьками, звів всі рахунки зі світом. А потім пішов по своєму шляху до кінця.
Найважче – зробити одного з декількох
– Відчуваються мир, гармонія у вашому монастирі. Не скрізь так. Деякі ченці признаються, що і в середовище ченців проникають заздрість, наклеп, спокуси. Як вам вдається тримати в руках таку різнорідну та велику общину?
– Це дійсно нелегко. Особливо коли в монастирі з’являються ще сотні паломників. Ми найчисленніша община в архієпископії Алба. У Трансільванії немає таких великих монастирів, як в Молдові. Як говорив отець Арсеній (Боки), найважче – зробити одного з декількох. Потрібно розкривати цінність кожного, щоб він залишався самим собою. Зв’язок воєдино, в якому, проте, кожен зберігає свою унікальність.
Монастир має б бути симфонією. У людях ще стільки хорошого, що ви навіть не уявляєте собі, якими багатими ми могли б бути, якби були відкритішими один для одного. Наприклад, ось ми говоримо тепер з вами. Розмовляємо, щоб я збагатився всім, що є у вас.
Яке неоціниме багатство приховане в цьому нашому діалозі! Але ви не даєте мені цей дар за гроші. Ви просто пропонуєте себе. Ми спілкуємося. А ви уявляєте собі, що було б, якби можна було залучитися до всіх інших – до усіх! Якими багатими ми могли б бути зі всіма цими радощами, такими простими?
Що ж нас закриває насправді? Лише тільки гордість. Тим часом, церква могла б бути місцем, де небо зустрічається з людьми.
У нас в монастирі багато освічених ченців. Корів доглядають два послушники, обидва з вищою освітою. Ченці величезної цінності. Можна задатися питанням: чому ж ці люди не стають відсталими? Тому що вони переживають єднання з Богом через усе. Тоді як чернець трудиться при коровах, тим самим в ньому здійснюється єднання з Богом – за допомогою того, що він чинить.
І це щось дивовижне – бути спіпрацівником Богу. Разом з Богом вони годують худобу, разом з Богом підмітають двір, разом з Ним роблять усе. Так ти можеш освятитися, навіть підмітаючи все своє життя. Ця ідея така слабка – ніби потрібно займатися високими справами, щоб бути високим. Невірно. І через найнижчі роботи ти можеш обожитися.
Чудеса Матері Божої
– Чи можуть зробити що-небудь монастир, віра, щоб врятувати християнські цінності?
– Ми весь час приймаємо тут сотні молодих людей, що навчаються. Постійно, круглий рік. Ми вважаємо, що єдина надія на відродження народу – ось ці нові люди. Ми розміщуємо їх, годуємо, у нас є табори для них на сотні місць. І навчаємо цю молодь, що піднімається до нас на гору.
Ви уявляєте собі, вони приїжджають сюди здалеку, зі всієї країни, долають такий шлях. А навіщо вони роблять це? Адже ніхто їх не примушує цього робити. Сотні і сотні молодих людей знов знайшли віру в Бога, прийшовши сюди.
Тому нам потрібні були і хороші ченці. Це важка місія – заняття з молоддю. Потрібно звільнити для них час, говорити з ними, бути в змозі вирішити їхні проблеми. І, над усе, їх потрібно любити.
Саме любити, адже з ними не пройде, якщо ти вдаватимеш себе, будеш офіційним. Вони відразу відчувають, коли ти не звертаєшся до них всією душею.
Тобі потрібна делікатність, тобі потрібна сила. Взагалі я підмітив, що румунське чернецтво не завжди управляє стосунками зі світом належним чином. Ми живемо по стародавньому зразку, якими були і наші предки, тобто ми дуже відкриті. Монастир відкритий, двері відкриті, люди відкриті. Чернець повинен освячувати все місце, в якому живе. Виходити назустріч людям зі всією любов’ю.
Нещодавно монастир Оаша отримав з Афона ікону Пресвятої Богородиці. Вона жодного разу до цього не здійснювала чудес. І почала чудотворити тільки тоді, коли помолилися перед нею ми, тутешні ченці. Зцілення, виконань бажань. Можливо, ви думаєте, я перебільшую, але для нас, ченців, ці чудеса – звичайна справа. Ми зовсім не дивуємося, коли бачимо, що відбуваються дивовижні зцілення. Радіємо за людей, але не вражаємося.
Насправді це найконкретніша допомога, яку може надати людині монастир, – дати їй побачити, що світ сповнений чудес. Коли я бачу в людині, що прийшла в Оашу, цю зміну, у мене на очі навертаються сльози. Якщо їй це вдалося, то яке значення мають, нещастя, позбавлення?.. Вона відчуває себе сильною, тому що завжди бачить на своїй стороні силу молитов і знає, що її бажання можуть виконатися.
Тут, вгорі, в горах, легко зрозуміти, що все, що тебе оточує, – це диво Боже. А коли спускаєшся і повертаєшся додому, ти можеш понести з собою найбільший дар, який тільки може бути, – себе самого. Свій власний образ, в якому відбивається образ Божий.
Бесідував Богдан Лупеску
Газета “Волинь Православна”, 2015, №5
