Я довгий час не міг зрозуміти, про яку таку «духовну убогість» йде мова в Євангелії і чому убогі духом «блаженні», тобто щасливі, якщо ми звикли вважати, що людина для щастя має бути, навпаки, духовно багатою, і саме духовне багатство людини прийнято вважати її гідністю.
Не можу сказати, що зараз я усе розумію, але все-таки дещо прояснилося, нехай навіть теоретично.
Духовною убогістю» в Євангелії називається смирення – якість настільки важлива, що один з духоносних отців сказав одного дня: «Багато ми знаємо святих, дуже різних, але немає серед них жодного, хто не був би смиренним».
Тобто смирення одностайно та однозначно називається святими отцями головною умовою і навіть основою спасіння. І ще головним і – ось що дивно – найлегшим способом спасіння, тому що смирення, за словом все тих же отців, здатне не лише заповнити, але й замінити собою безліч тілесних подвигів та праць. І, навпаки, найбільші подвиги та праці без смирення втрачають духовний сенс і роблять людину нещасною людиною на світі.
Ось що говорить із цього приводу преподобний Амвросій Оптинський : «Як же бути тим, які подібно до мене, сумовитого та слабкого, не можуть жити по-небесному, а живуть ще по-земному з різною душевною неміччю та пристрастями земними? Одне залишається нам, немічним та грішним, – щиро каятися у своїх слабкостях та немочі душевній, нелицемірно упокорюватися перед Богом і людьми та терпляче переносити різні скорботи і хвороби, і таким чином поза сумнівом можемо отримати милість Божу».
Усі святі отці говорили про смирення та прагнули пояснити цю духовну властивість кожен по-своєму. Але головне – саме поняття «убогості духовної» припускає найглибше усвідомлення своєї немочі перед Богом, втім, немочі, що дивним чином не зневажає людину, а що відкриває для неї можливість незбагненної та яскравої повноти життя. Тільки яскравість і повнота ця – зовсім не те, що прийнято у нас вважати яскравістю та повнотою в звичайному сенсі.
Які ми огрубілі. Від цієї огрубілості та нашого невігластва і народжуються переважно невірні уявлення про щастя і що йдуть за цим неминучі розчарування та скорботи. Ми абсолютно не відчуваємо тієї приголомшливої краси, різноманіття та радості духовного життя, до якого закликає людину Господь! Ми забуваємо про цю красу, навіть якщо іноді до неї і торкаємося через милість Божу на певний час, «краєчком серця». Але потім знову потопаємо в сутінках життєвих турбот.
Чому так відбувається? Думається, частково через наше маловір’я, через непостійність та розслаблення, через те, що ми не спрямовані до Господа усім серцем та усією душею. Через те, що щастя ми бачимо в досягненні земних задоволень, в той час, як вони, перевершуючи належну міру, заподіюють душі безперечну шкоду.
Тому занурення в плотське життя абсолютно знищує і саму пам’ять про духовне життя. А ще подібні «забуття» трапляються з нами тому… що так і повинно відбуватися; щоб, знаходячись і в сутінку життя, ми пам’ятали про світло, пам’ятали про спорідненість нашу з Богом, проявляли свідому постійність у виконанні Його святих Заповідей.
Таким чином проявляється наша добра воля, примножується терпіння, віра і сама любов, тому що усе це: і віра, і любов, і прагнення до Бога, здійснювані не завдяки, а всупереч обставинам, – це і є вільне волевиявлення нашої особистості, те, що ми є насправді.
В зв’язку з цим ставлять іноді питання: чому ж Господь «не чує» нас в певних скрутних, а іноді і важких обставинах?
Але тут же виникає і «контрпитання»: можливо, нам тільки здається, що Він нас не чує, і нам насправді просто потрібно ці обставини перетерпіти? А можливо, ми самі не чуємо і не слухаємо Його, але бажаємо тільки, щоб усе відбувалося по-нашому, а коли цього не відбувається – сумуємо та ремствуємо?
Господь частенько діє не так, як нам хотілося б, ось чому деяким здається навіть, що Його зовсім немає. Кажуть: мені було важко, я просив про допомогу, але Бог не допоміг. Але не розуміють того, що до явлення благодаті та милості Божої потрібно ще дотерпіти.
І ось це слово – терпіння – ключове, тому що означає свідому та добровільну постійність у вірі і молитві за найбільш неспокійних та важких обставин.
Іноді буває, що людина за важких обставин молиться Богу, просить допомоги, а допомоги, мабуть, усе немає і немає. Але проходить цей обтяжливий, важкий період (короткий або довготривкий – по-різному буває) і раптом, в найбільш несподівану мить, приходить така благодать, така втіха від Господа, що розумієш миттєво: Господь чув твої молитви, бачив твою скорботу, але потрібно було тобі поборотися з гріхом, виявити наполегливість в шуканні добра, терпінням утвердитися в покладанні надії на Бога.
Без цього додатка сил душевних та тілесних взагалі неможливе утвердження в вірі. Наше завдання – залишатися добрими, коли звідусіль охоплює зло. Це і називається стоянням у вірі. Про це потрібно знати.
І коли ми молимося, волаємо до Господа про допомогу в різних важких обставинах, пам’ятатимемо, що Господь нас чує. І якщо не подає очевидне визволення від труднощів прямо зараз або попускає здійснюватися чомусь, що, як нам здається, не повинно здійснюватися, то не тому, що Він нас не чує, а тому, що нам потрібно навчитися бути з Богом завжди, незалежно від зовнішніх умов та внутрішніх станів.
Але і в допитливому прагненні нашому пізнати таємниці Богобудівництва та «розібратися» в собі ми доходимо іноді не до шуканого результату, а до зніяковіння, роздратування та розгубленості. Це трапляється тому, що ми розумом намагаємося вирішити проблему духовну. А саме проблему віри та довіри Богу.
Роздуми можуть нас, поза сумнівом, підтримати і навіть зміцнити у вірі, але тільки до певної межі, за якою знаходиться важлива для духовного життя необхідність. Ця необхідність якраз і є покірливе скасування розуму перед незбагненною величчю Божою, досконале віддання себе в Його руки. Цей благословенний стан смирення, тієї самої блаженної «убогості», про яку оповідає перша заповідь Нагірної проповіді, і без якої життя духовне неможливе.
Розумова здатність людини при цьому не зникає, але як би перетворюється, стає іншою, наповненою досконалим миром та згодою з Духом Божим. І в цій розумовій здатності немає більше звичної людському розуму тривоги та занепокоєння. Ось чому обов’язковою умовою отримання душевного миру Господь назвав навчання від Нього лагідності та смирення.
Але як же навчатися? В чому ж головний «метод» придбання смирення?
Якщо уважно почитати Євангеліє, вивчити досвід святих отців, їх повчання, то ми побачимо, що головний засіб придбання смирення – це послух Богу, прийняття без нарікання та з вдячністю тих скорботних обставин, які трапляються проти нашої волі, всупереч нашим планам та задумам. І ось такий-то настрій душі, що частенько не вимагає від нас якихось особливих подвигів та крайніх зусиль, такий настрій служить головним засобом для придбання нами смирення.
Взагалі можна сказати, що смирення – це не якесь штучне придбання, не «зовнішня» думка, але пізнання свого дійсного стану перед Богом та людьми. Відносно останнього, вірною ознакою смирення святі отці вважають те, коли людина насправді бачить себе «гіршою за усіх людей» і нікого не засуджує, а тільки плаче про свої гріхи.
Про це багато чого сказано у святоотцівській літературі, досить для того, щоб ми з усією серйозністю замислилися про те, наскільки ми самі відповідаємо цьому образу, а замислившись, стали потихеньку виправлятися, тому що, думаю, мало хто з нас може від щирого серця у будь-яку хвилину сповідувати усвідомлення своєї «гіршості», і напевно ніхто з нас не уникнув гріха засудження, в тій або іншій мірі.
До речі, про міри. Відомий святий, авва Дорофей говорить про те, що є різниця між лихослів’ям, засудженням та приниженням. Усе це гріхи одного роду, але перший з них, якщо можна так сказати, якнайлегший, а останній – найважчий з усіма послідуючими наслідками. «Лихословити, – говорить святий отець, – означає сказати про когось: ось такий обманув, або прогнівився, або інше що недобре вчинив. Такий полихословив брата, тобто сказав пристрасно про його гріх. А засуджувати означає сказати: ось такий брехун, гнівливий. Такий засудив саме розташування душі його, вимовив вирок про усе життя його, а це тяжкий гріх. Ну а приниження є те, коли людина не лише засуджує, але і зневажає іншого, гребує ним та відвертається від нього, як від певної мерзенності: це гірше засудження та набагато згубніше».
Тут, мені здається, важливо зрозуміти ось що. Не засуджувати – це не означає зовсім мовчати про усе, що відбувається навколо нас. Для людини, що живе в суспільстві, це напевно не можливо. Та й мовчанням цим, на жаль, зручно користуються інші, щоб вселяти незатвердженим душам думки про те, що чорне – це біле, а зло – це добро.
Думається, нам потрібно говорити правду. Сміливо її сповіщати, як і апостол говорив: «Не беріть участі в неплідних справах темряви, а краще й викривайте» (Єф. 5: 11). І у іншому місці говорив: «Горе мені, якщо я не благовіствую» (1Кор. 9: 16).
А благовістя без викриття вад, звичайно, неможливе. Але, викриваючи зло та гріх, ми повинні із співчуттям та любов’ю ставитися до кожної людини, що грішить, від щирого серця бажаючи їй виправлення та досягнення пізнання істини. Ось це важливо, і про це нам потрібно пам’ятати, коли беремося розмірковувати про ті або інші події у світі.
Отже, смирення – це обов’язкова умова спасіння. Але якщо нам і здається іноді, що «ключ» до духовного світу знайдений, то почуття володіння цим ключем буває оманливе. Людині, на жаль, непідвладні повною мірою ні смирення, ні любов, ні навіть сама віра.
Духовна повнота цих понять розкривається тільки як незбагненний Божественний дар. Від нас же залежить, щоб ми свідомо шукали цей дар, сповідували перед Богом свою неміч. Але і тут багато що залежить від міри напруженості цього сповідання.
Можна розумом та частково навіть серцем розуміти та усвідомлювати свою неміч, просити у Бога, щоб Він виявив свою милість, відкрив Себе, наскільки це для нас можливо та корисно. Але і такі прохання іноді довго залишаються «без відповіді», тому що немає справжньої глибини та напруженості шукання Бога, немає усвідомлення свого згубного становища та крайньої потреби в Спасителю.
І ось людина терпить, страждає, але і пізнає усе більш свою гріховну нікчемність, пізнає досвідчено, що без Бога вона дійсно не може чинити нічого, пізнає, що усе, де немає присутності Божої, безрадісне та похмуре, навіть якщо це «усе» – жадані блага природи або цивілізації.
І ось коли у своєму шуканні Бога людина доходить до усвідомлення дійсної потреби в Божественній допомозі, Господь приходить як Утішитель. Він відгукується на дійсний біль та дійсне шукання Його, крайнє, якщо можна так сказати. І цей край, знову ж таки, виявляється краєм усвідомленного повного свого безсилля чогось досягнути, зробити або навіть зрозуміти своїми силами.
Більш того, тоді людина виразно усвідомлює, що кожний рух її душі, кожна думка та почуття, є невправда перед Богом. І в цьому покаянному почутті, людина вмить, очікувано та завжди несподівано, знаходить Бога. Можна навіть сказати, що покаяння – це місце зустрічі людини з Богом. І місце цієї зустрічі дійсно змінити не можна.
Але покаяння – це не лише вольовий акт визнання своєї «неправильності», хоч і це можна назвати початком зміни розуму. У повному розумінні покаяння – це дар благодаті Божої людині, що щиро шукає Його. Прийняття цього дару буває завжди виразне та поза сумнівом.
Як рідні люди зустрічаються після довгої та наповненої небезпеками та тривогами розлуки. Тоді уся повнота людського життя дивним чином перетворюється, стає іншою, наповненою чистісіньким сенсом, красою та радістю. «Господи, як добре бути з Тобою! – вигукує тоді людина. – Аби лише мені Тебе не забувати!»
Бог явно приходить до людини, яка свідомо упокорюється, і втішає, і огортає її Своєю любов’ю. І немає тоді у людини ні питань, ні побажань, окрім одного – слізного прохання про пробачення. І грішник, який кається, відчуває в повній впевненості, що це пробачення йому подароване, тому що Бог дійсно є любов.
Священик Димитрій Шишкін
Джерело статті – “Православие.RU”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №4
