Уявіть собі картинку. Прийшла сім’я з церкви в недільний день додому. Стіл накритий, на весь будинок пахне смачно. Мама говорить: «Мийте руки і сідайте швидше». Руки помили, усаджуються. Але потім раптом голос: «Зачекайте. Ти, Машо, – дочці, – перекажи, що сьогодні з Апостола на службі читали?» Маша тик-мик, декілька нечленороздільних звуків вимовляє та впирається поглядом в підлогу.
Наступне питання. «Ти, Миколо, – синові, – розкажи, що на проповіді священик говорив?» Коля видає приблизно ті ж звуки, червоніє та дивиться в підлогу. «А що читали з Євангелія?» Тут компанія оживає, оскільки з євангельською історією усі більш-менш знайомі, вона на слуху, її переказати легше. В кінці мама говорить: «Ще раз ось так прийдете з порожньою головою до столу після служби – залишитеся з порожніми шлунками. Читайте «Отче наш» і сідайте».
Це була фантазія на тему «Як змусити ледачого християнина прикласти серце до біблейського тексту, щоб він йшов з храму збагаченим, а не таким, яким зайшов». Втім, не така вже це і фантазія.
Колишні покоління, не отруєні помилковою м’якістю і, отже, не потураючи ліні на кожному кроці, розуміли: не заходить мудрість в душу через голову – потрібно шукати інші шляхи. Через мозолі на руках, через слід паска на відомій частині тіла. Через порожній шлунок, нарешті.
Адже невже це добре? Та що там добре! – невже це терпимо, яка людина, що виходить з храму із служби, не пам’ятала сенс прочитаного Євангелія та Апостола? Адже часто-густо не пам’ятають. Перевірте – встаньте в дверях та розпитайте. Адже якби пам’ятали, то були б справжні багачі.
Якби пам’ятали, то роздумували б про почуте, пізнавали б солодкість сказаного Давидом про блаженного мужа: «Повчитися в законі Господньому день і ніч». Євангеліє з Книги перетворювалося б поступово на надбання пам’ятаючої та люблячої душі і вже зберігалося б не на паперових листах тільки, але на плотяних скрижалях серця.
Сама людина ніколи цього не зробить, за рідкісним винятком, і до цього не додумається. Їй нагадати потрібно, підказати. Для цього священство і є. «Бо уста священикові знання стережуть та Закона шукають із уст його, бо він Ангел Господа Саваофа» (Мал. 2: 7).
Священство нагадує людям про Бога і про волю Його. Як хрест завжди сяє на небі і погляди тягне до себе, як дзвін регулярно дзвонить та кличе людей до церкви, так і священство покликане нагадувати людям про Господа постійно і пробуджувати їх чистий сенс до трезвіння, внутрішнього повчання, молитви.
І оскільки запам’ятовується краще не те, що в середині звучало, а те, що прозвучало під кінець, можна відпускати людей з храму, нагадавши або прочитавши ще раз денне зачало Писання. «Думайте тепер про те, що почули. Додому прийшовши, добре вчините, якщо знайдете час ще прочитати щось з Писання: пророків, або псалми, або Євангеліє. А потім відпочивайте. Готуйте з дітьми уроки на завтрашній день, йдіть у гості або гостей приймайте, гуляйте в парку. Катайтеся на велосипеді. Що бажаєте в день відпочинку чиніть. Аби лише день недільний пройшов свято, мирно та безгрішно».
Якщо ви і не чули нічого подібного, немає причини сумувати. Якщо принцип ви дізналися, ви можете тепер примушувати себе на діяльне вивчення слів Господніх. Можна до служби прочитати рядове зачало Апостола та Євангелія. Тоді на самій службі читання вріжеться глибше у свідомість, засіяє яскравіше, запам’ятається сильніше.
І така людина без нагадування, сама вже після служби забажає прочитати ще щось. Умовляти її не потрібно буде. Солодкість та силу Писання вона вже відчула. І свідомість, засіяна словами Божими, немов поле – насінням, рано чи пізно принесе плід свій. Про це мені солодко мріється та конкретно думається.
Питання не у формальності – коли, що і скільки читати. Питання в принципі: слово Боже, голос Христовий потрібно полюбити. А оскільки у нас немає і бути не може жодної служби, жодного молебня, тим більше жодного Таїнства, на яких би не звучало слово Боже, то починати потрібно з того, що під рукою.
Готуєшся до недільного дня – повправляйся в Писанні. Виходиш з храму – проекзаменуй сам себе: що пам’ятаєш, що зрозумів, чим перейнявся? Серед дня не раз себе обсмикни, повернися від місива різних думок до тих текстів, які напам’ять знаєш.
Якщо усе чиниш, то сідай в недільний день за обідній стіл, і нехай тобі буде смачно. А якщо не чиниш, не сідай за стіл. Голодом понудь себе до богомислення. Таким чином серце наше вірно зрозуміє сказане Христом в пустелі: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих» (Мф. 4: 4).
Протоієрей Андрій Ткачев
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №5
