Із Ратнівською землею пов’язане ім’я одного із величних діячів Православної церкви – митрополита Київського і всієї Русі Петра Ратенського. Після кончини у 1326 році та відкриття у 1339 році мощей, його причислено до лику святих.
Є декілька версій про місце його народження. Однак найбільш достовірні джерела й авторитетні дослідники вказують на його волинське походження.
Саме на Ратнівській землі у першій половині XIII століття народився Петро. Звернемося до давніх джерел. В “Степенной книге”, складеній у 1530-1563 роках митрополитом Афанасієм, у розділі “десята степень” зазначено, що “блаженний Петрь родися во единомь оть мьесте земьли Волыньскія”. Про волинське походження митрополита Петра говорить один із його наступників – митрополит Кипріян. Він, у складеному у кінці XIV століття “Житії Петра Митрополита” стверджує, що святий народився в одному із місць Волинської землі. Про це згадується ще в одному документі – рукописному Житію св. Петра, складеному єпископом Прохором коло 1327 року.
Про волинське походження митрополита Петра говорить відомий дослідник історії української православної церкви, митрополит Анатолій Дублянський. У своїй книзі “Українські святі”, виданій в Мюнхені у 1962 році, він наголошує, що святитель, митрополит Київський Петро походив із містечка Ратне на Волині. Про це також стверджує П.Карошевич в книзі “Нарис історії православної церкви на Волині”, виданій у 1855 році, та інші.
Також ряд істориків, зокрема В.Пічета334 та багато інших свідчать про давній монастир у Ратному. Подібне стверджують волинські історики XIX століття Хойнацький А.Ф., Гапанович П. та інші. А головне-у літописному “Пом’янику” Почаївського монастиря є запис про призначення у 1313 році ігумена Ратнівського монастиря, що на Волині. Цей запис стверджує про функціонування монастиря в ХП-ХІУ століттях.
То ж, десь між 1225-1245 роками біля Ратного народжується дитина, яку нарекли Петром. У “Степенній книзі” називається ім’я батька – Федір. Його матері – благочестивій Євпраксії (в інших дослідженнях – Марії) було знамення. У давніх Житіях говориться, що в сні їй привиділось, що вона тримає на руках ягня, між рогами якого росло дерево із великою кількістю квітів й плодів. Посередині горіли свічки, від яких розповсюджувався чудовий аромат. Це було, пояснює у своєму творі Митрополит Кипріян, знамення тих великих дарів, якими Бог наділив свого обранця і який повинен здійснити в церкві особливе та величне служіння.
У Ратному юний Петро здобував у священиків книжну науку, проте вона давалася нелегко. Тут, свідчить ще один переказ, записаний у Волині єпархіальних відомостях за січень 1872 року, що до Петра якби у сні з’явився чоловік, одягнутий у церковне вбрання й у сяючому німбі.
“Отрок, відкрий уста свої”, – сказав прибулий. І вражений Петро виконав веління. І тут величний муж торкнувся його язика і благословив. З тих пір, зазначено в хроніці, для юнака в науці нічого важкого не було й він став одним із найліпших серед ровесників, проявив до того ж особливу здібність до малювання.
На двадцятому році життя Петро перебуває в одному з волинських монастирів, записано у хроніці життя святого. Правда, назви монастиря в давніх джерелах не вказується. У XIX столітті протоієрей А. Хойнацький та багато інших, описуючи житіє св. Петра, підкреслюють, що це був монастир біля Ратного над річкою Прип’ять. В інших дослідженнях вказується, що цей монастир знаходився у Строму Ратному, інші – на місці так званого Нового Ратного біля давньої Воскресенської церкви.
Відзначився Петро в монастирі наполегливістю й сумлінною працею – носив у монастир з річки воду, прав волосяниці чернечої братії, та виконував інші роботи.
Після досягнення тридцятирічного віку ігуменом і братією був рукоположений в диякони, а потім – у священики. Тут він почав малювати ікони, які прикрашали монастир й роздаровувалися благочестивим відвідувачам. Вони знайшли своє місце і в церквах Ратнівської землі, викликали замилування й повагу віруючих. Багато дослідників стверджують, що саме Петро на Ратнівській землі започаткував школу іконописного малярства.
Після тривалого перебування у монастирі він з благословення ігумена залишив його і шукав місце, щоб бути на самоті. Таким стали пагорби в оточенні болотистої долини річки Прип’ять та її притоки Ратень поблизу давнього літописного поселення Рай, що знаходилося біля нинішнього села Яревище. У давні часи село йменувалося Раєвище. До того ж, на старих картах в околицях Яревище позначена річечка Ратень, яку в XX столітті поглинула меліорація. Проте в пам’яті старожилів ця назва зберігається й понині.
Історик церкви Анатолій Дублянський у книзі “Українські святі” наголошує, що Петро Ратенський заснував монастир біля села Раєвище, став згодом його ігуменом. Тут діяв храм в ім’я Спаса Іісуса Христа, біля якого знаходилися келії для монахів. Як ігумен, св. Петро прославився подвигами в ім’я віри. Завжди був ласкавим, добрим і милостивим до всіх, себе самого рахуючи за найнижчого, підкреслює А.Дублянський. Про заснування уродженцем Волині Петром монастиря на річці Ратень пише архієпископ Макарій у своїй “Історії Церкви”.
Щодо подальшої долі Петра Ратенського, то ряд дослідників говорить, що він тривалий час служив ігуменом Ратенського монастиря, маючи на увазі під цією назвою монастир в Раї, чи Раєвищі. Інші стверджують, що він переїхав у Галичину і там заснував ще один, на цей раз Ратський монастир на річці Рата, що нині в Сокальському районі Львівщини. Однак ніяких тогочасних писемних свідчень про це нема. А в короткому “Житії Св. Петра”, вміщеному в “Апфологіоні Львівському” лише згадується про життя майбутнього святого на річці Рата і так званий Двірецький монастир. Знову ж ряд дослідників твердить, що Двірецький монастир, який начебто там заснував Петро – це насправді монастир у селі Новий Двір нинішнього Турійського району. Історик О.Ратшин, досліджуючи давні документи Володимир-Волинської єпархії, твердить, що православний монастир у с.Новий Двір заснував Петро Ратенський. І справді, у давнину там був монастир і припинив своє існування десь у кінці XVIII століття, однак; знову ж, стверджуючих документів про його заснування саме Петром Ратенським не виявлено і не названо.
Натомість більшість дослідників не сумнівається у довгому служінні Петра Ратенського у створеному ним біля 1280 року монастирі у поселенні Раєвище. Про відвідування волинським князем Володимиром Васильковичем з єпископом княжого міста Рай саме у 1287 році, де він молився Богу за зцілення від хвороб, згадується у Галицько-Волинському літописі. Нині на місці древнього городища і монастиря, що були в оточенні річки Ратень, яку увібрав у себе меліоративний канал, височить могутній дерев’яний хрест.
Цілком можливо, що цим Ратенським монастирем могли бути храм і келії у самому Ратному, на місці Св.-Троїцької церкви, сліди якої загубилися у XVIII столітті, або на місці древньої Воскресенської церкви, про яку згадується у люстрації 1565 року. Ця тема вимагає ще дальшого пошуку відомостей про культові споруди давнини.
Щодо монастиря в Ратному, то вже згадувалося про його існування у 1313 році. У своїх історичних матеріалах про минуле Почаївського монастиря дослідник Микола Трипольський пише, що у давньому літописному “Пом’янику” цього монастиря під 1313 роком зазначено про призначення монаха Димитрія настоятелем Ратнівського монастиря. Є тут відомості і про попереднього настоятеля монастиря у Ратному – Макарія, який став ігуменом монастиря Мильче, що діяв в однойменному селі – на території нинішньої Рівненщини. Правда, ці згадки про монастир у Ратному відносяться до часу, коли Петро уже залишив його стіни. Власне тоді церкви Ратнівщини належали до Володимирської єпархії, а не до Холмської, куди вони відійшли через століття.
Митрополит Кипріян пише, що слава про праведне життя Петра досягла князя і вельмож країни Волинської і Галицької, які, як він стверджував, квітнули силою і багатством. Люди йшли в Ратенський монастир і слухали Петра, його проповіді, сповнені любові до Бога.
У кінці XIII століття у Ратенському монастирі побував митрополит Київський і всієї Русі Максим. Петро отримав від нього благословення й подарував йому власноруч намальовану ікону Божої Матері. Святитель Максим, сказано в “Степенній книзі”, з любов’ю прийняв цю ікону, прикрасив її золотом і дорогоцінним камінням й до кінця життя зберігав у своїй келії.
З цією іконою пов’язані дальші сторінки історії як Петра, так і церкви і цілому. У 1305 році митрополит Максим помер. До речі, він першим з митрополитів залишив Київ і ще у 1285 році переїхав у Володимир-на-Клязьмі. Щоб зберегти митрополичу обсаду на території України-Руси, Волинський і Галицький князь Юрій І Львович, який мав основну резиденцію у Луцьку, представницьку у Галичі, звернувся до Константинопольського Патріарха Афанасія з тим, щоб підняти Галицьку єпархію до статусу метрополії і добився згоди. Першим митрополитом Галицьким, куди ввійшли і Луцька, Володимирська, Холмська, Перемишлянська та інші єпархії, став Нифонт, однак він помер у 1303 році. Обидві митрополичі вакансії не були заповнені.
У “Степенній книзі” говориться, що саме князі Волинської (у тексті Волиньськія) землі вирішили відновити митрополію. Князь Юрій І Львович направляє до Константинопольського патріарха як кандидата на затвердження митрополитом Галицьким Петра Ратенського, авторитет і діяння якого були надзвичайно високими. У той же час Михайло Ярославович Тверський – великий князь Володимирський (на Клязьмі) посилає до Константинополя ігумена Геронтія. Останній у поїздку взяв із собою всі митрополичі знаки й ікону, що її намалював Петро, яка була в келії померлого митрополита Максима.
Геронтій хоч і першим відплив до Константинополя, однак на Чорному морі потрапив у жорстокий шторм. Корабель, на якому він плив, пошкодило. Він довго ремонтувався на плаву. До того ж, оповідається в літописах, ігуменові явилася Божа Матір з ікони, написаної Петром, й сповістила, що митрополитом Києва й Русі стане Петро, ігумен Ратенський, і він буде своїми діяннями престол прикрашати й служити добрим пастирем. Після цього Геронтій, говориться у літописі, сказав: “Даремно, братіє, трудимося, бажаного не отримаємо”.
І дійсно, ігумен Ратенський першим прибуває до Константинополя, де його приймає патріарх Афанасій. Коли Петро зайшов у патріаршу резиденцію, то покої наповнилися чудовими ароматами. І “зрозумів Духом Святим патріарх”, сказано в літописі, що цим благоуханням сповіщено про святість кандидата. Тож на священному соборі здійснено “божественну і таємну службу” та поставлено Петра Ратенського митрополитом Київським і всієї Русі.
А після того, як Геронтій прибув до патріарха Афанасія, то останній забрав у нього митрополичі знаки, ікону Божої Матері й передав її істинному святителю і Божій людині Петру. Таким чином, вселенський патріарх Афанасій 1308 року, висвятивши волинянина Петра Ратенського на митрополита Київського і всієї Русі, скасував Галицьку митрополію.
Цього ж, 1308 року митрополит Петро прибув до Києва і цілий рік там правив службу. Проте Київ у той час поруйнували князі, борючись за нього, понищили татари, а з півночі – вже підступали литовці. Тож Петро повторює те, що до нього зробив митрополит Максим, – він також переносить митрополичу кафедру у Володимир-на-Клязьмі. Правда, там його, відзначають тодішні джерела, вороже прийняв князь Михайло Ярославович та його наближені. Св. Петро їздить по митрополії, “преходя Волинськую землю, и Киевьськую и Создальскую землю, уча везде вся”.
Із цього джерела – “Житія митрополита Петра”, написаного єпископом Прохором у XV столітті, видно, що святитель Петро не забував рідну Волинь, відвідував її, допомагав людям. Згодом Петро, до якого у Володимирі-на-Клязьмі, ставилися вороже, почав спілкуватися із князем Юрієм Даниловичем Московським. Після його вбивства в Орді в 1325 році, до влади прийшов князь Іван Калита. Він і запросив Петра в Москву на митрополичу кафедру. Волинянин дав на це згоду. Саме ця його дія неоднозначно сприймається в Україні в минулому і нинішньому століттях. Одні возвеличують митрополита Петра за його діяння на користь Церкви, інші, відкидаючи історичні обставини того часу, вказують, що саме при ньому митрополія із Київської стала Московською.
Попри політичний аспект оцінки, постать українця, волинянина Петра Ратенського, який став митрополитом Київським і всієї Русі, є величною як церковного діяча і політика, який добився утвердження статусу Православної Церкви в умовах золотоординської експансії. Він у 1313 році відвідав орду, де вів переговори з верховним її правителем – ханом Ізбеком – і саме від нього добився привілею, так званого ярлика, згідно якого всі духовні особи, підпорядковані митрополиту, підлягали лише церковному, а не княжому суду. Саме на Волині він будував монастирі і, про що вже згадувалося, започаткував на Ратнівській землі іконописну школу, творив високе сакральне мистецтво. Адже зі змісту “Степенної книги” видно, що ікону Божої Матері, подаровану митрополиту Максиму, Петро написав на Ратнівській землі.
До нашого часу збереглася ікона “Богородиця Петрівська” пензля Петра Ратенського. Мистецтвознавці, зокрема Володимир Овсійчук у своїй книзі “Українське малярство Х-ХVІІІ століть” зазначає, що стиль написання цієї ікони не характерний для Московії. “Її готична, не російська витонченість сповнена невідомого місцевій традиції руху”, – стверджує науковець немосковське походження цієї ікони. Може бути реальним припущення, що саме з Петром Ратенським у Московію прибули волинські майстри іконописання. Вони розписували Успенський собор Москви, який закладено у 1326 році Іваном Калитою та в якому Петро своїми руками зробив саркофаг-труну для себе.
Також образ митрополита Петра послужив темою для іконописання. У Тверському монастирі в XV столітті зберігалася ікона “Митрополит Петро”, нині вона – у Третьяковській художній галереї. В Оружейній палаті у Москві зберігається зображення Петра Ратенського на “малому” сакосі митрополита Фотія. До наших днів зберігся сакос від архієрейського облачення митрополита Петра.
Приписують руці Петра Ратенського копію Володимирської ікони Божої Матері, що перебувала в Успенському соборі. У Мінському соборі знаходиться чудотворна ікона Божої Матері, написана, за переказами, Петром Ратенським.
Мистецтвознавець Жолтовський П.М. вважає, що пензлю митрополита Петра належать ікони Богородиці, що знаходилися у Софіївському соборі м.Новгорода, в Успенському соборі міста Володимира-Волинського та інші.
Митрополит Петро Ратенський ввійшов у історію Православ’я і як літератор, талановитий проповідник. Відомі шість його послань. Зокрема, темою першого послання під назвою “Поученіє смиренного Петра митрополита Кіевскаго и всея Руси игуменом, попом а діяконом” стала поведінка під час Великого посту. Автор звертається до священиків, щоб вони шанували свою паству, показували приклад смиренності, піклувалися про ближнього, не допускали ніяких непристойних вчинків.
Друге послання Петра дає підстави твердити, що він був першим, хто запровадив у церкві особливий закон для священиків, що овдовіли. Митрополит вказує, що для збереження сану священики, які втратили вінчану супутницю життя, мають іти до монастиря, або повинні відмовитися від ієрейства й жити серед мирян. Правда, ця настанова викликала супротив, однак Петро рішуче і наполегливо її реалізовував.
У третьому посланні митрополит Петро вказує священикам проводити таїнство Вінчання після Літургії, причому дівчина повинна бути не молодшою 13 років. Він різко засуджував тих, хто, маючи священицький сан, займався торгівлею і лихварством та суворо забороняв духовним чинам подібні заняття. Також він виступав проти проживання в одному монастирі ченців і черниць. Звертав увагу і на обов’язки мирян при хрещенні дитини – допускати до таїнства, наголошував у посланні митрополит, можна лише одного кума. Священик повинен проводити хрещення лише способом занурення у воду. У цьому ж посланні оголошується анафема всім, хто не дотримується правил святих отців та його митрополичих настанов.
У четвертому посланні знову звучить тема застороги християнам від підступів сатани. Під справами сатани розуміються наклеп, гнів, заздрість, ненависть, розбій, обжерливість, пияцтво, образу, бісівські танці, дітогубство, гордість, обман, клятвовідступництво та інше. Разом з тим, у цьому посланні проходить оптимістична тема віри у вічне життя, яке Петро бачив наповненим незрівнянною красою.
У наступних посланнях митрополита особливо наголошується на темі покаяння. Зокрема, у п’ятому посланні йде мова про необхідність послуху духовним чинам, у шостому – про Божу кару на тих, хто живе без послуху.
Ця літературна спадщина митрополита Петра доносить до наших днів тематику проповідей, гострі проблеми духовного і світського життя, яке відображало й проблеми церкви давньої України-Руси. Щодо життя і діянь самого Петра, то вони у церковній літературі зайняли обширне місце. Його Житія були складені одразу по смерті. Згодом вони переписувалися в інших церковних книгах. Особливо наголошувалося на його пророцтвах і наступних чудесах.
У “Житії Петра”, складеному єпископом Прохором під назвою “Представленье Петра, митрополита…” наголошується, що він про свою смерть попереджувався ангелом – роздав майно жебракам, священикам, ченцям і черницям. Помер митрополит Петро 21 грудня 1326 року. До нас дійшла ще одна переконлива історія, пов’язана із похоронами Петра, яка свідчить про його волинське походження. Відспівував його єпископ Феодосій Луцький, який спеціально прибув у Московію. Про постійні ділові відносини митрополита Петра та Луцького єпископа Феодосія пише в XIX столітті історик П.Батюшков у своїй книзі “Волынь”. Він зазначає, що Феодосій мав спілкування із Св. Петром і залежав від нього та брав участь у його похованні.
У багатьох церковних історіях оповідається про численні чудесні знамення, пов’язані з митрополитом Петром. Його мощі не спалив вогонь, який знищив собор у час ординського нападу.
Канонізований митрополит Петро як святий в 1327 році на Володимирському соборі, а в 1339 році – в Константинополі. Біля раки з його прахом висвячували згодом митрополитів, патріархів, передавали ознаку церковної влади – посох.
Петро Ратенський з повним правом відноситься до видатних діячів Православної Церкви. Виходець з Волині, розбудовник підвалин Православної Церкви ХІІІ-ХІV століть, він волею долі й тогочасної політичної ситуації опинився на східноруських землях, де утверджував Православ’я. Не дивлячись на досить протилежні оцінки його українського і московського етапів діяльності, більшість дослідників відзначають подвижницьке життя Петра Ратенського, його вагомий внесок у розвиток духовної літератури і сакрального мистецтва. В історію Ратнівської землі він увійшов як будівник монастирів, засновник місцевої іконописної школи, утверджувач Православ’я у глибинних районах Полісся.
Денисюк Володимир Тимофійович, Денисюк Іван Овксентійович
РАТНІВСЬКА ЗЕМЛЯ Історико-краєзнавчий нарис.
Луцьк. «Надстир’я» 2003
