Нам всім час від часу буває недобре. До того ж іноді просто недобре, а іноді — дуже. Інколи це буває пов’язано з певними зовнішніми обставинами – робочими, суспільними, матеріальними, особистими; а інколи все відбувається, все зароджується всередині. Душу наче лещатами зціплює, немов через м’ясорубку її хтось провертає, так їй важко і так боляче. І як в першому, так і в другому випадку ми нерідко боїмося, піддаємося саможалінню та абсолютно, здавалося б, щиро вигукуємо – вголос або про себе:Так чому ж мені так важко, чому так недобре?!
І не просто вигукуємо, але й сумуємо, й засмучуємося, й скорбимо, і навіть в той стан приходимо, який сьогодні, як правило, депресією називається.
Хоча насправді замість всіх цих риторичних запитань і – тим більше – саморуйнування безоглядне варто б просто уважніше, без пристрастей в життя в своє вдивитися, у власне серце чим глибше заглянути.
Скільки ми самі помилок робимо – в стосунках з людьми, в роботі тій же, в ситуаціях різних, в яких щодня опиняємося! Як часто діємо необачно, а можливо бездумно, не піклуючись про можливі наслідки, побічні, так би мовити, ефекти своїх дій.
І коли вони відкриються, ніяк визнати не бажаємо, що вони плід наших власних «праць». Хоча тут все дуже просто: або живи уважніше, або не дивуйся з результатів слізних. Або, принаймні, коли не стає сили їх понести, роби висновки на майбутнє.
Те ж і з серцем нашим: ми дозволяємо там жити та примножуватися незліченій кількості пристрастей, пестимо та леліємо їх, догоджаємо їм, даємо їм можливість з маленьких змійок перетворитися на величезних вогняних драконів. І потім, коли їх дихання обпалює нас зсередини, коли кігті їх рвуть, здається, на клаптики душу, ми знову скривджено дивуємося:
– Це що ж зі мною таке відбувається!
Хоча, знову ж таки, невже і тут все складно? Не залишай бур’янів зростати на грунті свого серця, викошуй, прополюй, в буквальному розумінні слова викорінюй їх, не давай їм заглушати добре в тобі, не надай їм місця, добрива – і тобі не буде так важко, так боляче, так недобре. Або кайся, коли недобре — знаходь в цьому і провину, і помилку свою, і будь розумнішим надалі.
Але… Навіть і уважним і обачним, і мужнім в християнському подвизі своєму теж буває недобре. І теж задаються вони часом цим же питанням:
– Чому?..
І, можливо, навіть складніше їм, тому що видимої, що лежить на поверхні причини вони не бачать, що конкретно виправити – не знають.
А про причину глибинну, основну забувають, як забувають про неї і ті, у кого і інших причин хоч відбавляй. Ми всі знаходимося в стані падіння, всі хворі на одну і ту ж хворобу, вражені однією і тією ж виразкою. І тому не може наше життя бути безжурним.
І час від часу ми обов’язково страждатимемо – від зовнішніх або від внутрішніх до того приводів або ж від тих і інших разом. Забувати про це у жодному випадку не можна: попереджений – значить, озброєний; значить, зможеш вистояти та не зламатися, пам’ятаючи, що біль ненадовго, що рано чи пізно вона залишить, відпустить тебе, порібно просто потерпіти, віддаючи належне неминучому і в якомусь сенсі для нас – природному.
Але і про інше потрібно пам’ятати. Про те, що є той, хто ненавидить Бога і все створене Ним, а понад усе – нас. Ненависть ця стала змістом його буття, вона жахлива по своїй силі, по своїх прагненнях. І це саме ворог так мучить душу, так вражає її, що вона ще на землі куштує, здається, гіркоту пекельних мук, як би залучається до них.
Саме ворог не тільки заподіює їй біль, але й прагне кинути у відчай, вселяючи, що це страшний стан не пройде ніколи, стане нашим надбанням і в цьому, і у вічному житті. При цьому супротивник Божий і наш завжди намагається переконати нас, що його немає, що все те, що ми переживаємо це наше і нічиє більше.
І бажаємо чи не бажаємо ми, боротьби цієї, і нападів, і ран не уникнути нам ніяк. Тому що усі ми на духовній війні — і ті, що живуть неуважно, і ті, що серйозніше, свідоміше до дару буття ставляться. І кому, як не нам, християнам, знати це: скільки разів в таїнстві Хрещення звучить думка про те, що ми воїни – воїни Христові. А воїни завжди є особливо привабливою здобиччю для ворога, завжди знаходяться в перехресті прицілу. Тому коли отримуємо удари, коли встромлюються в нас стріли, то чого цьому дивуватися…
…Можна і не дивуватися, можна і приймати все те, що відбувається з нами сумне як належне – але невже єдине, що залишається, – це лише терпіти та терпінням спасати душу свою? А якщо немає на це вже сил, якщо обійнята душа мороком, якщо промерзла наскрізь від вражого холоду?.. Є і Тепло, Яке гріє завжди, і Світло, Яке в пітьмі світить, і пітьма Його обійняти не може.
І чим важче, тим ближче припадати до Нього потрібно, тим більше про Нього думати, тим сильніше до Нього прагнути. І дізнаватися кожного разу, як вперше, як диво: чим гірше – тим ближче Він; чим важче – тим більша Його допомога; чим важча скорбота – тим солодша втіха.
У цьому і є зворотна сторона нашого «недобре», наших смутку та скорботи, їх сокровенний та часто вислизаючий від нас сенс. Вони не «чому» тільки – вони ще і «навіщо». Щоб пізніші через усе це пізнати Його силу та любов, щоб навчитися, коли боляче та гірко душі, бігти не вбік, не в порожнечу, не в себе самих, а в Його Отцівські обійми.
ігумен Нектарій (Морозов)
Газета “Волинь Православна”, 2015, №10
