Що робити, якщо дитина не вміє цінувати речі? Якщо фломастерів їй вистачає на один день, носові хустинки втрачаються ще до виходу з будинку? Чому ситуація деколи посилюється, якщо мова йде про прийомну дитину?
На ці питання відповідає психолог Людмила Петрановська.
Не варто штучно вимагати від дитини, щоб вона цінувала ті речі, які потрапляють сьогодні під поняття «одноразові». Адже і дорослі користуються ними. Колись ми старанно зашивали навіть капронові колготки, тепер робити це нікому не прийде в голову. І дитячі шкарпетки зараз мало хто штопає: вони порвуться знов дуже швидко, а тому простіше купити недорогі нові. Ми використовуємо на кухні одноразові рушники, даємо дітям одноразові носові хустинки.
Не варто купувати дорогих речей, якщо дитина через вік не здатна їх берегти. Скажімо, не потрібно купувати малюкові дорогих фломастерів, поки він не здатний виробити звичку їх закривати.
А якщо дитині, яка підросла, купується дорога річ, і вона через невідповідне ставлення втрачає або ламає її, то тут вже не варто бігти і купувати таку ж. Щоб дитині став очевидний причинно-наслідковий ланцюжок: вона зіпсувала цікаву річ і тепер її у неї немає. Тобто її навчає саме життя. Якщо якась покупка цінна для батьків, дорого обійшлася і купити наступного разу буде складніше, то про це потрібно попередити дитину заздалегідь.
Звичайно, батьки в ході розвитку ситуації щось пояснюють, говорять. Але лаяти за загублену або зламану річ — марно. Тим більше часто недбале ставлення може бути зв’язане і з неувагою дитини. Наприклад, вона щось захоплено малює і у цей момент просто не здатна думати, що потрібно ще і закривати фломастери ковпачками.
Зрозуміло, що якби фломастери було важко купити, як за часів нашого дитинства — їх «діставали по блату», купували у втридорога, — то дитина б до них ставилася інакше. Але, до речі, тоді фломастери малюкам і не попадали в руки: ними користувалися тільки школярі.
Сьогодні практично кожен батько може щодня купувати по пачці фломастерів. Тому не можна штучно створювати ситуацію, вселяючи дитині поняття про цінність тих речей, які самі-то батьки за цінне зовсім не вважають. Діти завжди відчувають фальш.
З іншого боку, напевно, все-таки не варто нарікати на сьогодення, згадуючи про власне дитинство, коли ми із заздрістю дивилися на однокласницю, у якої були фломастери аж дванадцяти кольорів. Цінувати речі і уміти ділитися дитину можна привчати не так екстремально. Знову ж таки дитина дивиться на те, як ставляться до речей батьки.
Зрозуміло, що без якихось дорогих речей деяким дітям просто не обійтися — ортопедичні устілки, наприклад, якісні окуляри. Доводиться постійно нагадувати про дбайливе ставлення, щоб дитина не зламала, не втратила, не порвала. Поступово дитина звикне сама стежити за річчю. Мова, звичайно, не про маленьку дитину. У випадку з малюком стежити повинні саме батьки.
Що стосується дбайливого ставлення до книг — у маленьких завжди має бути можливість погортати паперову книгу, покреслити її. Коли двох-трьохлітній малюк «малює» в книзі олівцем, йому здається, що це він створив малюнок, надрукований на сторінці. А більш старші діти вже вчаться ставитися до книг дбайливо. Хоча вони все частіше користуються електронними носіями для читання.
Дитина, що потрапила в сім’ю з установи, не сприймає особисті речі як свої власні. Адже вона жила за ситуації, коли у неї не було особистих меж, її території, її речей, коли їй нічого не належало і будь-яку річ у неї у будь-який момент могли відібрати. З іншого боку, якщо вона щось втратила, зламала, порвала, їй тут же видавали заміну. І тому вона просто не уміє цінувати речі, оберігати «своє».
Потрапляючи в сім’ю, дитина продовжує так само, тобто байдуже… ставитися до речей, неважливо, чи блокнот це за 15 гривень, чи дорогий мобільний телефон. Тому батькам не слід обдаровувати її дорогими речами, а потім сподіватися, що дитина буде до цих речей відразу ж дбайливо ставитися. Немає такого способу, який би відразу вирішив проблему. Повинен пройти час, поки дитина живе в нормальній обстановці сім’ї, з адекватним ставленням до речей… Не варто квапити ситуацію і чекати чудес.
Людмила Петрановська
“Волинь Православна”, 2012, №10